За 100 років кількість українців у Росії скоротилося майже у дев'ять разів
За переписом населення 1926 року на території Радянської Росії проживали 7 873 331 українець, які становили чималі 7,4 відсотка населення і були другою за чисельністю нацією після титульної. Однак незаконний "всеросійський перепис населення" 2021 року показав, що кількість українців у РФ скоротилася до 884 007 осіб (0,60% від загального числа громадян). Це дало їм право посісти лише восьму сходинку за розміром серед націй Росії. То як же так сталося?
"Телеграф" продовжує розповідати про українську міграцію на безкрайніх теренах Російської імперії та її наступниці – Радянської Росії. А саме про два великі регіони, де й сьогодні мешкають українці та їхні нащадки, які сьогодні здебільшого асимільовані й русифіковані: Поволжя, що отримало назву Жовтий Клин, та Західний Сибір і північ сучасного Казахстану – так званий Сірий Клин.
Від "черкасів" і хліборобів — до чумаків, заробітчан і в’язнів ГУЛАГу
Перші поселення українців, здебільшого козаків, яких у приволзьких степах і на східній Донщині називали "черкасами", з’явилися у другій половині XVII століття. Вони служили у сторожових залогах Московського царства, перетинаючи шлях загонам кочовиків (кримським татарам, ногайцям), які проникали далеко на північ у пошуках здобичі й невільників.
Українці засновували укріплення (городи́) та остроги. Вже у наступному столітті, окрім козаків, на цих землях осідали хлібороби, а з розвитком соляного промислу і чумаки. Саме українці 1747 року заснували Покровську слободу. Зараз це місто Енгельс, колишня столиця Автономної області німців Поволжя 1918—1941 рр.
Після нападу Гітлера на СРСР автономію було ліквідовано, а німців депортовано до Казахстану і Сибіру. Герб міста і району якраз нагадує про чумаків, які переправляли сіль з озера Ельтон і річок, що впадали в нього: чорний віл несе на спині чан із сіллю. Слобідські козаки охороняли валки чумаків з сіллю, рибою, хутром від нападів сусідів – калмиків.
Поволжя для українців стало "Новою Січчю". Попри небезпеку життя на прикордонні, постійні сутички з народами, які населяли сусідні степи і напівпустелі, вони практично не відчували тиску московської влади.
Українці відігравали важливу роль і під час повстання 1773–1775 років під проводом Омеляна Пугачова (Пугача) разом із російськими козаками (з Дону та Яїка), а також тюркськими народами та калмиками. Сам Пугачов народився в станиці на Дону, проте мав українське походження. У висновку Оренбурзької таємної слідчої комісії читаємо: "Место, где сей изверг на свет произник, есть казачья малороссийская Зимовейская станица".
Українці, які здебільшого займалися землеробством, намагалися мешкати окремо від інших народів. Вони засновували поселення з питомо українськими назвами: Львівка, Полтавка, Семено-Полтавка в сучасній Саратовській області, Київка, Київське, Ніжинське, Харківка, Фастів – у Волгоградській області, Велика і Мала Чернігівка в Самарській області.
Міграція українців на Схід досягла свого першого піку під час будівництва Транссибірської магістралі (1891–1895). За десять років – до 1903 року включно – з українських губерній переїхало понад 400 тисяч осіб. Після зменшення притоку українців під час Російсько-японської війни 1904–1905 років, новий пік припав на час Столипінської аграрної реформи.
Втім, вирішуючи питання зміцнення царського режиму після першої Російської революції 1905–1907 років, реформа насправді збільшувала розшарування на селі. Радше політичні, аніж економічні її важелі лише наблизили революційну ситуацію і стали однією з причин Лютневої революції 1917 року в імперії Романових.
З 1906-го по 1913 рік на Урал і в Західний Сибір емігрувало 1,2 млн українських селян. До 300 тисяч з них повернулися на батьківщину через важкі умови життя і праці, незнайомий клімат на нових землях, поповнюючи когорти невдоволених владою. Земельне питання підточувало царизм, тож більшовики зі своїми гаслами про землю вдало зіграли на настроях селян. Хоча згодом їх надурили та зробили рабами на своїй землі.
Загалом на східні терени Російської імперії до Першої світової війни (1914–1918) переїхали приблизно два мільйони осіб з українських губерній. Значні українські острови в сільській місцевості відомі не тільки на Поволжі, а й на Уралі (часто цей регіон історики та етнографи зараховували до Жовтого Клину).
Під час Першої світової, в умовах наступу німецьких і австро-угорських військ сотні тисяч українців-біженців із Холмщини та Волині вирушали в евакуацію, значною мірою до Поволжя та Сибіру. Десятки тисяч військовополонених галичан також опинилися в цих краях.
Уже після Лютневої революції 1917 року в містах Сибіру — Омську, Томську, Новомиколаївську (зараз Новосибірськ) та Барнаулі численні українські громади, дуже неоднорідні за складом і політичними поглядами, почали створення товариств і рад. Улітку в Омську відбулися два Українські військові з’їзди Сибірського краю, де пролунала вимога про місцеве, автономне самоврядування і налагодження зв’язків із Великою Україною.
Ще до більшовицького жовтневого перевороту в Петрограді містами цих регіонів пройшли велелюдні демонстрації на підтримку революційних перетворень під жовто-синіми прапорами. Відкривалися українські газети, наприклад, "Українське слово" в Томську, "Український голос" в Омську.
Загалом велику роль в автономістському русі відігравали місцеві українці, мобілізовані до сибірських рот. Під час Громадянської війни в Сибіру вони часто опинялися по обидва боки фронту: український курінь імені Сагайдачного був у складі військ адмірала Колчака, багато хто воював проти білих у складі партизанських загонів, наприклад, на Алтаї.
Посилення асиміляції та русифікації після перемоги більшовиків
Вже за радянської влади, в часи Нової економічної політики (НЕПу) почався новий етап міграції українців на схід, здебільшого до Сибіру, північного Казахстану і Далекого Сходу. Колективізація, Голодомор 1932—1933 років прискорили цей процес. Відтепер переселенці (прості селяни, робітники і депортовані жертви насильницького розкуркулення) намагалися оселятися в промислово розвинених регіонах. Вони працювали на металургійних заводах, на шахтах Кузнецького басейну, на будівництві та залізницях.
"Еміграція до Азії не обхопила з однаковою силою всі українські наддніпрянські землі. Вона була дуже слаба із степової области, що не була ще перенаселена, слаба – з Поділля, і дуже сильна – з Лівобережжя, зокрема з Полтавщини. На 100 виселенців з 9 українських губерній припадало 23 – на Полтавщину, 17 – на Чернігівщину, 12 – на Київщину, 11 – на Катеринославщину й Харківщину, і лише 5 – на Поділля і 4 на Волинь… Інтенсивність еміґрації не була пропорціональна до густоти сільської людности, а йшла пропорціонально до інтенсивности хліборобської культури. Селянство Правобережжя реагувало на аграрне перенаселення, зменшуючи природний приріст і переходячи до інтенсивніших форм сільської господарки, селянство Лівобережжя головно – еміґруючи" ("Географія українських і сумежних земель". Т.1. Загальна географія. Опрац. і зред. Володимиром Кубійовичем. Львів, 1938).
Вже по закінченні Другої світової війни продовжувалася міграція українців до Сибіру і Далекого Сходу. Це були не тільки вільні переселенці і евакуйовані перед нацистською окупацією. Десятки тисяч галичан і волинян були депортовані за звинуваченням у націоналізмі та зв’язках з ОУН.
Проте цей процес розпочався ще до війни – після "Золотого вересня" 1939 року, коли гітлерівська Німеччина та сталінський Радянський Союз окупували Польщу і розділили сфери впливу у Східній Європі. Також до Сибіру потрапили десятки тисяч репатрійованих українців з таборів переміщених осіб у Німеччині та Австрії. Чимало українців після звільнення з таборів ГУЛАГу також осідали на цих землях. Деяким з них навіть заборонялося повертатися на батьківщину.
Вже в середині 1950-х років українці брали дуже активну участь в освоєнні цілинних земель у Казахстані та на півдні Західного Сибіру. Лише 1954–1956 рр. завдяки масовій пропаганді, часто не зовсім добровільно, з України до Казахстану та сусідніх з ним областей Росії виїхало 80 тисяч українців, здебільшого молоді. На цілину виїжджали студенти під час "літнього трудового семестру" і випускники навчальних закладів УРСР. Багато з них залишалися там назавжди. Зараз у Казахстані мешкають близько 800 тисяч українців. Однак і там їхня кількість поступово зменшується.
Ще за часів СРСР відбувався процес зросійщення місцевих українців. Це була політика радянської влади з асиміляції представників слов’янських націй у "руському морі". Проте в Сибіру та Поволжі, на Далекому Сході вона набула ще більш потворних, катастрофічних форм, особливо після 2014 року і початку російсько-української війни. Дедалі частіше під час обліків та останнього "перепису" у РФ українці вже ідентифікують себе як росіяни.
І хоча історія українських анклавів в Росії повчальна і досить сумна, але є надія, що й там "Ще не вмерла Україна".