Миколі Руденку пощастило жити й у незалежній Україні.
Бульвар у Святошинському районі Києва, в житловому масиві Микільська Борщагівка, який має довжині півтора кілометра, виник у 60-ті роки минулого століття. Він був частиною бульвару Жуля Верна.
Тривала забудова району, тож об’єднали ланцюжок вулиць і у 1967 році відбулось перейменування на честь французького письменника Ромена Роллана. Інтенсивна забудова бульвару почалась у 1969-му, вже за 12 років, у березні 1981 року відділили частину бульвару. Одна з частин зберегла назву Ромена Роллана, а іншій дали ім’я російського поета 19 століття Олексія Кольцова.
У червні 2022 року експертна група рекомендувала Київській міській раді перейменувати бульвар Кольцова та назвати його іменем українського письменника, засновника Української Гельсінської Групи, Героя України Миколи Руденка (1920-2004).
18 січня 2024 року на засідання Київради депутати проголосували за перейменування 29 топонімів столиці, серед них був й бульвар Кольцова.
Шлях пролягає від вулиці Івана Дзюби й вулиці Зодчих до проспекту Леся Курбаса.
Найближчі станції метро «Святошин», а також залізнична станція «Святошин».
Бульвар має жвавий рух громадського транспорту: ним курсують автобуси № 9, 23, 69, 90, а також трамваї № 1,2,3.
Російський поет 19 століття Олексій Кольцов, народився у 1809 році у родині купця, який торгував худобою, у місті вороніж. Він був поетом-самоучкою, якого підтримали відомі літературні критики того часу та майстри художнього слова. Пишуть, що у групі підтримки Олексія Кольцова був Віссаріон Бєлінський, Олександр Пушкін, Петро Вяземський, байкар Іван Крилов.
Кольцов описував народне життя селян, їх побут, злиття з природою. Серед збірок автора є й «Опыт малоросийской поэзии».
Помер поет у 33 роки, він хворів на туберкульоз та впав у тривалу депресію. Похований у воронежі, в росії. Там же є кілька пам’ятників Олексію Кольцову, був на його честь названий бульвар і у Києві.
З 18 січня 2024 року топонім перейменовано на Бульвар Миколи Руденка.
Микола Руденко, український дисидент, письменник, філософ, економіст, народився у родині шахтаря 19 грудня 1920 року.
Голодомор припав на дитячі роки Миколи, сім’я врятувалися завдяки продуктовому пайку за загиблого батька.
«Так я й пішов у життя — від одного голоду до другого. Через десять років почався Голодомор 1932-1933 років, потім — блокадний ленінград, у якому я воював. Наступний — після війни, 1946-47-й рік. Так складалися моє дитинство і молодість», — згадував Микола Руденко.
Його батько загинув під час пожежі на шахті, коли хлопцеві ще не було й 7 років.
Школярем Руденко почав друкувати перші твори. У 1937 році отримав за літературну творчість 1-шу премію Наркомосу. Попри важке поранення, пройшов всю Другу світову війну. По її завершенню працював редактором журналу «Україна», секретарем парткому Спілки письменників України, активно друкувався.
Голос протесту Микола Руденко подав вперше у 1949 році — він заступився за вислану до Казахстану авторку роману «Людолови» Зінаїду Тулуб.
Згодом, після 20 з’їзду кпрс, де розвінчали «культ особистості» і оприлюднили та визнали злочини сталіна, він критично переосмислив теорію марксизму, а за кілька років відбулось його знайомство з Андрієм Сахаровим, академіком-правозахисником.
Він починає вивчати твори світових філософів та економістів і приходить до висновку, що марксизм веде країну не до прогресу, а до економічної руїни.
У 1960-1970 роках Микола Руденко під впливом подій в країні починає переосмислювати власне життя в «країні розвинутого соціалізму».
Рух шістдесятників, а згодом, на початку 70-х «великий покос», який влаштувало керівництво радянської України, посадивши у в’язниці тих, хто уособлював громадянську совість нації, дали поштовх новій діяльності Миколи Руденка.
Він писав листи до ЦК КПУ про вади та прорахунки в керівництві суспільно-політичним життям України, його твори поширювалися «самвидавом». З 1974 року влада починає утиски щодо Руденка: його виключають з Компартії та Спілки письменників, піддають психіатричній експертизі.
Влітку 1975 року Радянський Союз підписав із Європою Гельсінські угоди. Документ мав на меті вберегти світ від нового переділу кордонів. Заграючи із Заходом, окрім іншого, СРСР зобов’язувався захищати права і свободи людини.
Микола Руденко зблизився з радянською групою «Міжнародної амністії».
Українські дисиденти почали створювати Українську Гельсінську Групу. Вони, крім росіян, мали на меті й незалежність України.
До створення УГГ причетні письменники Микола Руденко та Олесь Бердник, юристи Іван Кандиба та Левко Лук’яненко, історик Микола Матусевич, інженер Мирослав Маринович, біологиня Оксана Мешко та мікробіологиня Надія Строката, учитель Олекса Тихий і генерал у відставці Петро Григоренко.
Третя дружина Миколи Руденка, Раїса Опанасівна, була його другом та однодумцем.
Вона передруковувала його рукописи, допомагала їх редагувати та розвозила по Україні, де добрі люди переховували їх від КДБ понад два десятиліття, ризикуючи бути заарештованими.
«Власне, якби моя дружина Раїса не заснувала гнізда-криївки по всій Україні, в мене майже нічого не збереглося б із періоду мого дисидентства» — писав він пізніше (Руденко М. «Найбільше диво — життя: Спогади»)
Обом довелось покинути місця роботи, Миколі Даниловичу — у журналі, пані Раїсі — у відділі кадрів, яким вона керувала. Він став працювати сторожем, а вона — лаборанткою водозабору у котельні поруч з будинком.
«Микола Данилович Руденко, добре розуміючи, що ризикує волею та й власне життям, стає засновником і першим головою Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (скорочено — УГГ) — організації, діяльність якої відіграла історичну роль у розхитуванні радянського режиму та викритті на міжнародному рівні колоніального характеру СРСР. Віддана дружина Раїса Опанасівна стає підпільним секретарем Групи. Вона друкує та розмножує, складені чоловіком проекти перших документів Групи — „Декларацію про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод та списки політв’язнів“, „Меморандуму № 1“, „Меморандум № 2“, „Кредо єдності“ та інші документи, в яких політика СРСР щодо України визначалася як геноцид, піклується про надійне переховування документів на випадок трусів», — описують цей період життя родини Руденків у Національній бібліотеці ім.В.Вернадського.
Дослідники пишуть, що за місяць до створення УГГ кадебешні «шукачі» ніби-то знайшли у квартирах письменників, вчених та правозахисників те, за що їх піддали судилищам.
У Тихого знайшли зброю, у Бердника ніби-то порнографію, а у Руденка… долари.
9 листопада 1976 року в Москві на квартирі Олександра Гінзбурга перед зарубіжними журналістами Микола Руденко офіційно оголосив про створення Української Гельсінської групи.
Дослідники з НБУВ акцентують на історичній важливості цієї події:
«Уперше за десятиліття тотальних репресій світ почув голоси кращих представників української інтелігенції, які заговорили про безправ’я власного народу».
У січні-березні 1976 письменник, правозахисник був підданий психіатричній експертизі.
У 1976 році Микола Руденко, у психоневрологічному госпіталі, написав поему «Хрест». У ній він описав голодне й напівмертве українське село 1933 року: агонію людей, канібалізм, плач голодних дітей, фарисейство влади.
Учасник Другої світової війни, під час якої отримав важке поранення, член Спілки письменників України та кпрс, був виключений з партії та репресований за правозахисну діяльність та «антирадянську пропаганду».
5 лютого 1977 року його заарештували. Суд відбувався на Донеччині, у Дружківці.
Вирок був — 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.
Раїса Опанасівна тимчасом продовжувала діяльність: вона зверталась до урядів демократичних країн про звільнення репресованих правозахисників.
Група впродовж січня — квітня 1977 року підготувала та поширила десять Меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, направила їх урядам демократичних країн.
В Конгресі США створюється спеціальна комісія по захисту демократичних свобод. У 1976 році в Польщі почав діяти Комітет захисту робітників, в 1977 році у Чехословаччині — група «Хартія-77».
«В Українській групі сприяння виконанню Гельсінських угод, членами якої подружжя Руденків залишалося і в таборах, і в засланні, за весь час її існування перебувала 41 особа. 39 з них були ув’язнені в тюрмах, таборах, піддавалися примусовому лікуванню в психіатричних лікарнях. Четверо — Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус — загинули в неволі», — пишуть дослідники у статтії «Раїса Опанасівна Руденко — українська журналістка, правозахисниця, дисидентка».
Попри обшуки кдбешниів, попри те, що від неї відвернулись практично всі знайомі, крім родин дисидентів, Раїса Опанасівна продовжувала діяльність. Про сміливість цієї жіник говорить її вчинок.
9 травня 1978 року провела демонстрацію біля Бібліотеки ім. Леніна в Москві з гаслом «Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М. Руденка!» (Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР).
19 грудня 1980 року в Мордовському таборі № 385/3-5 письменник Микола Руденко проголосив безтермінове голодування, проти знущань та відсутності медичної допомоги.
А 25 грудня, Раїса Опанасівна, звертається до генсека бренжнєва з відкритим листом, намагаючись не допустити злочинної розправи над поетом, публікує його в газеті «Свобода».
14 квітня 1981 року Раїсу Опанасівну арештували, за те, що вона «проводила антирадяньску агітацію та пропаганду» і хотіла підірвати основи радянської влади.
В результаті — вона отримує 5 років виправно-трудової колонії суворого режиму та 5 років заслання. Українські кадебешники зібрали на неї 12 томів карної справи, щоби довести злочинну діяльність у «розхитуванні радянського державного устрою».
У жовтні 1987 року під тиском світової громадськості Миколі та Раїсі Руденкам скоротили термін заслання, але повернутися в Україну не дозволили.
У грудні 1987 йому із дружиною було дозволено виїхати за кордон. У вересні 1990 подружжя повернулося в Україну, поновлене в громадянстві та в 1991 реабілітоване.
У 1993 Руденко отримав Державну премію України ім. Т.Шевченка.
Микола Данилович Руденко — дійсний член Української Вільної Академії наук (Нью-Йорк), почесний член Французької та Японської секції ПЕН-клубу, член Українського ПЕН-клубу; лауреат премії імені Володимира Винниченка Українського фонду культури, Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, премії Російського фізичного товариства; нагороджений званням «Героя України», орденами Червоної зірки, Великої Вітчизняної війни І-го ступеня та сімома військовими медалями, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, відзнакою «Українець року» Філадельфійського науково-освітнього центру.
До слова, на малій батьківщині Микола Руденка гімназію у Біліївці назвали його іменем. Нині це тимчасово окупована територія, так звана «лнр».
Микола Руденко пішов у засвіти 1 квітня 2004 року.
У 2019 році Раїса Опанасівна передала архівну спадщину чоловіка на постійне зберігання до скарбниці духовного надбання української нації — Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського
3 жовтня 2020 року Раїса Опанасівна після невдалої нейрохірургічної операції відійшла в інші світи.
Київ – Він народився на Донбасі, воював з гітлерівським нацизмом, писав вірші й фантастику, він відмовився зводити наклепи на невинуватих, його перестали друкувати та взяли під нагляд. Микола Руденко, співзасновник Української Гельсінської групи, письменник-фантаст, правозахисник і дисидент. Його доля розбиває усі стереотипи кремлівської пропаганди.