У червні 2023 року, після чотирирічної (!) перерви, в Україні почала працювати нова Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) — одна з найважливіших частин судової реформи. Згідно із законом, прийнятим 2015 року, невід’ємною частиною ВККС стала Громадська рада доброчесності (ГРД). Не тема цього матеріалу розбирати, наскільки розсудливою була ліквідація ВККС — ключової для судової системи інституції (ми ж не ліквідовуємо парламент за те, що він ухвалює невдалі закони), проте точно є темою зафіксувати, наскільки новий склад ВККС і ГРД справляється із поставленими завданнями. Або не справляється.
Тому що сигнали, які суспільство та судова система отримали за час функціонування нового складу ВККС, м’яко кажучи, насторожують. Починаючи від скандалу з начебто російським паспортом голови Комісії Романа Ігнатова, спровокованого листом Служби зовнішньої розвідки (за останньою інформацією, Робоча група ВККС, зробивши запити у спецслужби, не знайшла остаточних підтверджень цієї інформації), і закінчуючи нещодавнім листом заступника голови Комісії Руслана Сидоровича та координатора ГРД Вероніки Крейденкової послам G-7, який на майбутнє підірвав співпрацю ВККС із Національним антикорупційним бюро (НАБУ) і Національним агентством з питань запобігання корупції (НАЗК). І це поставило під великий сумнів інституційну спроможність Вищої кваліфікаційної комісії суддів.
Чому це взагалі відбувається? Кому вигідно розгойдувати інституцію у розпал судової реформи, у розпал кваліфікаційного оцінювання та на старті кількох конкурсів на посади суддів? До чого тут Банкова та принциповий «неменеджер» Ігнатов? У чому Громадська рада доброчесності звинувачує новий склад Комісії та чи розуміє, що вони в одному човні? Чи зможе врешті-решт новий склад ВККС витримати ці удари і виконати передбачені законом повноваження?
Інституційна гойдалка ВККС
У листопаді минулого року ВККС продовжила незавершене кваліфікаційне оцінювання 2000 суддів. Також почався конкурс на 550 посад в апеляційних судах. Окрім цього, розпочалися співбесіди із кандидатами на посади суддів місцевих, господарських та адміністративних судів. Водночас до кінця липня цього року в Україні мають створити Вищий адміністративний суд. Оголошено конкурс на добір суддів Вищого антикорупційного суду (ВАКС). Але чіткого плану дій, пріоритетності кроків і розуміння того, як це має одночасно працювати, немає, а ККД — низький. Чому так?
Тут думки співрозмовників ZN.UA розходяться. Так, колеги одностайно описують голову Вищої кваліфікаційної комісії Романа Ігнатова як «неповороткого та повільного у прийнятті рішень менеджера». А от далі є нюанси. «Чесний, але некомунікабельний, — каже один співрозмовник. — Очевидно, що на його дії впливають 25 років роботи з кримінальною юстицією: спочатку слідчим, згодом прокурором і потім суддею. На деякі речі Ігнатов дивиться прямо, не відволікаючись на важливі нюанси. Але саме ця зашореність та обмежений кругозір у цьому випадку зіграли нам на руку». На думку цього та інших джерел усередині ВККС, із Романом Ігнатовим неможливо домовитися про потрібного комусь суддю. Ці ж джерела ZN.UA у ВККС стверджують, що коли вперше (і поки востаннє) до голови Комісії прийшли домовлятися з Банкової, «він їх послав». І додали, що саме через це невміння домовлятися Ігнатову нагадали стару історію з його нібито російським громадянством.
Однак тут вмикається інша думка, мабуть, колег-недоброзичливців, які стверджують: «саме тому, що Ігнатов — поганий менеджер, ВККС досі не під Банковою». Нібито голова Комісії як нездатний менеджер просто не може забезпечити потрібні ОПУ рішення. Саме тому під ним посилено хитають крісло. І «російський паспорт» — один з інструментів.
Нагадаємо, що історія про те, є у Романа Ігнатова російський паспорт чи ні, розпочалася ще на етапі формування нової ВККС. У розпал конкурсу на посаду члена ВККС йому пригадали, що у 1990-х, відразу після розпаду Радянського Союзу, Ігнатов працював прокурором у Росії. І для тих, хто стверджував, що російський паспорт і громадянство були, це стало підставою сказати, що, мовляв, він не міг працювати в прокуратурі без російського паспорту. Згодом ця історія вщухла. А Ігнатов став не лише членом Комісії, а й очолив її, завадивши ОПУ провести у крісло свого голову. Тоді називали різні прізвища, яких ми поки що не оприлюднюватимемо.
Однак помста не забарилася. Як пояснюють співрозмовники ZN.UA у Вищій раді правосуддя, скандальний народний депутат Максим Бужанський написав до правоохоронних органів на Ігнатова заяву, на підставі якої проти нього, як каже сам голова ВККС, порушили кримінальну справу за статтею «державна зрада». Спочатку члени Комісії хотіли створити всередині кваліфікаційного органу свою маленьку комісію з питання нібито російського громадянства Романа Ігнатова. Але потім зійшлися на тому, що голові ВККС потрібно особисто зробити запит у спецслужби. Що той і зробив. І у грудні 2023 року на адресу ВККС надійшла відповідь від Служби зовнішньої розвідки.
У ній, зокрема, йдеться про те, що через розрив дипломатичних відносин України та Росії після повномасштабного вторгнення росіян 24 лютого 2022 року неможливо отримати копії документів із російських реєстрів. Проте в листі все ж було вказано номер «паспорта громадянина РФ», який не значиться в списках недійсних документів. І належить він, як стверджує СЗР, Ігнатову Роману Миколайовичу. Після цього голова Комісії скликав прес-конференцію і розповів про тиск. Його заступник Руслан Сидоровичзробив публічні заяви, в яких, по-перше, дав зрозуміти, що Комісія підтримує свого голову, по-друге, зазначив, що лист розвідки не вплине на процедуру оцінювання суддів і подальшу роботу ВККС, а по-третє, констатував створення всередині ВККС робочої групи, яка вивчить питання. І все це були не дуже добрі новини для стійкості інституції.
Робоча група завершила роботу ще 31 січня, а 12 лютого булооприлюднено звіт. Перед цим вона зробила запити на отримання інформації до всіх спецслужб України.
В оприлюдненому звіті немає висновку щодо наявності зараз чи в минулому російського громадянства в Ігнатова. Але робоча група оцінила встановлені обставини (документи й законодавство) і не знайшла доказів вчинення Романом Ігнатовим «активних усвідомлених дій, спрямованих на набуття громадянства» РФ.
Відкриті російські офіційні джерела інформації (сайти головного управління з питань міграції МВС РФ і Федеральної податкової служби) не містять відомостей про наявність у Ігнатова паспорта РФ і російського індивідуального податкового номера. Робоча група не змогла «встановити правильність нумерації паспорта РФ» стосовно наданого у листі Служби зовнішньої розвідки, як стверджується, номера російського паспорта (6140 640912), який збігається з номером паспорта СРСР, що його мав Ігнатов (614064 від 09.12.1986 р.).
Робоча група, оцінюючи, чи може робота у прокуратурі Петрозаводська свідчити про те, що Ігнатов набув громадянство РФ, зазначила у звіті, що у статті 37 закону РФ про прокуратуру «встановлено вимогу щодо наявності російського громадянства у осіб, які претендували обійняти таку посаду», та зауважила, що «факт призначення на посаду слідчого тієї чи іншої прокуратури в 1995–1996 роках сам по собі не може свідчити про приналежність до громадянства відповідної держави».
Чи такі висновки робочої групи зняли питання до Ігнатова як до голови ключової інституції судової системи? Не факт. Будь-якої миті цю цеглу знову посуне за слушної нагоди чиясь нога. Більш того, справа не тільки в Ігнатові, а взагалі в здатності держави і спецслужб запропонувати адекватний варіант вирішення подібних конфліктів. Адже питань із російським громадянством виникає чимало як у судовій системі, так і всередині самих спецслужб.
Показово, що джерела ZN.UA у ВККС кажуть, що двоє членів Комісії, а саме: Руслан Мельник, який до 2023 року працював у Національному антикорупційному бюро, та суддя ВАКС Олег Коліуш уже були готові стати новими головами замість Ігнатова. Вони відкрито вимагали відставки Ігнатова. Мельник — бо амбітний, а Коліуш — бо нібито готовий слухати команди згори. Джерела вказують, що треба подивитися на голосування 12 лютого 2024 року стосовно судді Павла Вовка і його участі у конкурсі на посаду судді Верховного суду. А саме, хто проголосував на користь Вовка. По суті, це рішення Комісії ні на що не впливало, а просто констатувало той факт, що Вовк не зможе вершити правосуддя у Верховному суді, бо він там не суддя і на конкурс з добору суддів до цього суду не з’являвся. Але точно це рішення ВККС може бути передостаннім на шляху позбавлення статусу судді фігуранта кримінальної справи НАБУ.
Ментальний вибір ГРД
Громадська рада доброчесності 2016 року стала тим, що називають «результатом Майдану». ГРД не просто дорадчий орган згідно із статтею 87 Закону «Про судоустрій і статус суддів». Вона повинна була стати символом того, що так, як раніше, не має бути. І процес пішов.
Громадську раду обирають кожні два роки. До неї можуть входити журналісти, адвокати, правозахисники та громадські активісти із різних сфер, які однак мають розумітися на тому, що вони робитимуть у ГРД. Обов’язками Ради є: збирати й аналізувати інформацію про суддів і кандидатів на посаду судді, повідомляти ВККС про те, що хтось із суддів не відповідає критеріям доброчесності, брати участь у засіданнях разом із членами Комісії під час співбесід із суддями. Також у разі, якщо висновок ГРД стосовно судді є негативним, то члени ВККС мають зважати на це і процедурно погоджуватись або ні. Якщо Комісія відхиляє висновок ГРД, то таке рішення повинні підтримати 11 її членів. Проте закон каже: «…двома третинами голосів призначених членів Комісії, але не менше ніж дев’ятьма голосами».
Такої практики очищення судів не було ніде у світі. Намацуючи наосліп механізми та процедури, які запустили на початку, на сьогодні їх довели до автоматизму. Але, як кажуть члени ВККС, хоча спільні індикатори оцінювання існують, проте вони не застосовуються і ГРД, і Комісією однаково.
Нещодавно громадська організація «Фундація Dejure», яка здійснює адвокацію прозорих принципів судової реформи в Україні, але, слід зауважити, не є допоміжним органом ані ВККС, ані ГРД, опублікувала статистику кваліфікаційного оцінювання за три місяці. В цій ідеться про результати стосовно 99 суддів (за три місяці роботи), з яких Комісія розглянула 36 кандидатур з негативним висновком Громадської ради і щодо 17 із них подолала ці висновки, тобто недослухалась, а щодо 15 — дослухалась і відправила суддів на звільнення. І «Фундація Dejure» доходить висновку: «...попри спільно погоджені з ГРД критерії, розуміння того, що є недоброчесною поведінкою для судді, у Комісії та представників громадського сектору часто різне. Зокрема, ВККС ігнорує відмазування суддями п’яних водіїв».
Ми поцікавились у членів Комісії, в чому ж справа, і на умовах анонімності отримали відповідь: «Кожна колегія самостійно приймає рішення. Але якщо є рішення суду, то невже ми маємо сказати, що воно незаконне? Ми ж державний орган, тим більше який працює з питаннями судів, ми маємо просто так сказати, що суддя виніс незаконне рішення? Те саме про суддів Майдану. Що ми маємо сказати, якщо судове рішення не скасоване?». Тобто члени Комісії посилаються на неможливість ставити під сумнів рішення суду та необхідність діяти в рамках закону, оскільки вони несуть відповідальність за прийняті рішення. У членів ГРД таких обмежень немає.
Водночас Комісія зі свого боку також не завжди обґрунтовує свою незгоду з висновками Громадської ради. Це, зокрема, і питання проходження співбесід суддями, котрі, як вказує ГРД, затягували розгляд справ стосовно цих самих водіїв напідпитку. А тому членам Комісії варто не забувати пояснювати це громадськості, яка перебуває разом із ними під час засідань в одному приміщенні і готова слухати.
Ніхто з членів ГРД не отримує заробітну плату за вичитування рішень, їхні голосування та участь у співбесідах. Проте, на що вказують декілька членів Ради, з якими ми спілкувалися, міжнародні організації фінансують аналітичну роботу — збір інформації і оформлення її в досьє. А платить гонорари за виконану роботу громадська організація «Фундація Dejure». Співкоординаторка ГРД Вероніка Крейденкова, яка за сумісництвом працює менеджеркою проектів Фундації Dejure, розповіла в коментарі ZN.UA, що Dejure «адмініструє інституційну роботу».
І тут постає питання інституційної незалежності Громадської ради доброчесності. Мова йде не про прямий вплив, мовляв Фундація Dejure примушує членів ГРД виносити негативні висновки стосовно окремих суддів. Питання в тому, наскільки незалежно члени Ради приймають рішення, якщо в Dejure, наприклад, є сформоване уявлення про когось із суддів. Фундація Dejure неодноразово поширювала у своїх соціальних мережах висновки стосовно кандидатів, з якими мають пройти співбесіди, заздалегідь наполягаючи на їхній недоброчесності. Члени Комісії, з якими ZN.UA спілкувалося під час підготовки цього матеріалу, висловлювали надію, що зрілість і суб’єктність членів ГРД дають їм змогу самостійно приймати рішення, без стороннього впливу.
«Хоча діяльність ГРД невіддільна від діяльності ВККС, інституційно це цілком самостійний орган, вплив на який з боку як ВККС, так і інших органів державної влади нормативно унеможливлений. При цьому всі мають розуміти, що сприяння не має сприйматися як «підспівування». ГРД була і залишиться органом, який порушує гострі питання та висвітлює суттєві недоліки. Якби було по-іншому, існування цього органу не мало б жодного сенсу», — вказує член Вищої кваліфікаційної комісії суддів Руслан Мельник.
Окрім цього, перед співбесідою з однією із харківських суддів член правління Фундації Dejure Михайло Жернаков написав на своїй сторінці в соціальній мережі, що суддя, яка йде на співбесіду, нібито намагалася домовитися про її проходження. Жернаков не озвучив прізвищ членів Комісії, з якими домовлялися, про заяви до правоохоронних органів і ймовірний підкуп членів ВККС також не згадував. Це питання виникло на засіданні, і ніхто не розумів, у чому його суть і до кого звертатися за роз’ясненнями. Члени Комісії, з якими ZN.UA говорило стосовно цього випадку, сприйняли це як тиск на них. Зрештою, суддя не пройшла співбесіди. А якщо довго кричати про вовків, ви знаєте, що потім буває. Проте якщо за подібні висловлювання немає жодної репутаційної відповідальності, то таке сходить з рук.
«ГРД — колегіальний орган. Нас 20 членів. Dejure — це громадська організація, яка делегувала в ГРД окремих членів. Цього недостатньо, щоб мати реальний вплив. На нас впливає практика попередніх складів ГРД, тому що вони вже напрацювали критерії та методологію оцінки, інформацію щодо суддів, які почали проходити кваліфоцінювання за попереднього складу. Ми цим спадком користуємося, хоча ми трохи інші та маємо відмінності у підходах. Можливо, ця «спадкоємність» сприймається як вплив представників Dejure, — говорить членкиня ГРД Ольга Веретельник.
Командний лист G7, якого не мало бути
Описуючи ймовірні ризики та наявні проблеми в комунікації членів ВККС і ГРД, усе ж таки не можна не згадати про їхню однозначну плідну співпрацю. Минулого місяця заступник голови Комісії Руслан Сидорович і голова Ради Вероніка Крейденкова написали спільного листа послам G7, де пожалілися, що Національне антикорупційне бюро та Національне агентство із питань запобігання корупції припинили надавати їм дані про суддів.
Однак у Законі «Про судоустрій і статус суддів» одразу дві статті гарантують і ВККС, і ГРД доступ до реєстрів, якими користуються НАЗК і НАБУ. Але нічого з цього, за словами членів ВККС, не працює на практиці, бо у членів Комісії немає системи захисту та дозволів для роботи з реєстрами. Вища кваліфікаційна комісія суддів банально не може отримати доступу до реєстру Податкової служби, щоб порівняти доходи судді і майно, яким він володіє. Немає такої можливості й у Громадської ради доброчесності.
Членкиня ГРД Ольга Веретельник пояснює, що раніше НАБУ передавало інформацію попереднім складам Ради, проте зараз для цього у них бракує і людей, і ресурсів. «НАЗК припинило надавати інформацію наприкінці минулого року, тому що обсяг роботи в 2024 році не дозволяє їм це робити. Цінність інформації НАЗК у тому, що вона достатньо повна і структурована порівняно з іншими джерелами. Це значно пришвидшує і покращує роботу і нашу, і ВККС. Тому ми і зверталися до G7 із проханням допомогти з тим, щоб у НАЗК були ресурси надавати цю інформацію. Це важливо. Тому що кваліфоцінювання і конкурси на посади суддів — не єдині процеси, в ході яких потрібно глибоко аналізувати кандидатів. І всім конкурсним комісіям потрібно звідкись брати інформацію, і бажано, щоб вона була максимально повною і систематизованою», — зауважила вона.
Тому тут два запитання. Перше: чому ВККС і ГРД, маючи в законі пряму норму про доступ до реєстрів, не вирішили цього питання на рівні уряду? Друге: чому, маючи меморандум про співпрацю з НАБУ (укладений попереднім складом ВККС ще 2016 року), не вирішили питання на горизонтальному рівні співробітництва? Скориставшись системою онлайн-навігації Google maps, можна побачити, що відстань від будівлі ВККС до офісу НАБУ дорівнює 1,2 км, яку на авто можна подолати приблизно за чотири хвилини. Видається, що це значно коротший шлях вирішення питання, ніж звертатися до наших союзників-послів із відкритим листом і просити втрутитись у те, щоб НАБУ передало документи. Причому підриваючи при цьому як свій авторитет, так і авторитет антикорупційних органів, які, за законом, ВККС нічого не винні.
Після оприлюдненого листа до послів G7 Руслан Сидорович усе ж таки заявив, що ВККС планує створити власний аналітичний підрозділ, який займатиметься інформацію з необхідних реєстрів, і вказав чіткі дедлайни — до кінця 2024 року. Проте він не уточнив, як члени Комісії будуть рік (!) обходитися без необхідної інформації. Це просто блокує діяльність ВККС, яка тільки почала активно працювати, чи не так?
Замість висновків
По-перше, незважаючи на всі перелічені вище проблеми та перманентне бажання будь-якої влади контролювати Вищу кваліфікаційну комісію суддів, її новий склад наразі не дав приводу стверджувати, що і ця інституція перебуває під впливом Банкової. Це є ключовим чинником для продовження судової реформи. Чому це сталося — тому що Ігнатов поганий менедежер і не зміг забезпечити процес або тому що принциповий, — стане зрозуміло найближчим часом.
По-друге, у Комісії після публікації звіту робочої групи, яка, по суті, підтримала Ігнатова, є шанс утримати інституцію та увійти в нормальний ритм роботи. З пріоритетами, дедлайнами, плануванням і таким ККД, що відповідає ситуації. Це дуже важливо для продовження реформи.
По-третє, Громадській раді доброчесності варто уникнути свого ментального вибору і зробити інституційний крок, усвідомивши, що вона із ВККС — єдине ціле. І критикувати не означає руйнувати, щоб знову залишитися без діючої інституції. Все це розмова про довіру — вміння вибудовувати довіру всередині інституції та, як наслідок, підвищувати довіру до ВККС суддів і громадськості. Прозорість фінансування праці членів ГРД, до речі, теж про довіру.
По-четверте, громадським організаціям, представники яких є частиною державних процедур, належить перейти з поля хайпового креативу та публічності у поле вміння інституційно забезпечувати свої ідеї та діяльність. Наполегливо копати вглиб, а не дрейфувати на гребні тимчасової хвилі; своєчасно готувати реалістичні законопроєкти, що стануть майданчиком, на якому і будуватиметься нова судова система. Критично аналізувати результати роботи своїх представників і наслідки їхніх не тільки вдалих, а й невдалих кроків, тому що від цього залежить довіра і до самих громадських організацій.