Новий світовий лад: про бажання та можливості РФ у світовій політиці

Вторгнення Росії в Україну ніколи не було її самоціллю, які б аргументи не використовували при цьому її політики чи ЗМІ з блогерами. Ні захист «російськомовного населення», ні «відновлення історичної справедливості», ні «демілітаризація та денацифікація»,  ні «демаркація кордонів з НАТО».

Бо поруч з імперіалізмом та  практично вигаданими геополітичними інтересами, Росія керується деякими іншими мотивами, які вона не може сама чітко сформулювати.

По-перше, Росія вважає, що претендує на статус гегемона, сама не володіючи ні економічним, ні військовим потенціалом, достатнім для такого твердження..  Навіть за часів Російської імперії  — чи на момент своєї максимальної площі (до продажу США Аляски), чи на момент максимального економічного розвитку у 1913 (як раз перед вступом у Першу світову війну)  — вона не була ні першою, ні навіть другою країною світу.

Та й за радянських часів теж —  СРСР завжди був другим, а в останні роки свого існування програвав навіть Японії та ФРН. Військовий потенціал теж не завжди допомагав Росії. Так, у Першій світовій, будучи потенційно значно сильнішою за Німеччину (яка ще й воювала на два фронти) Росія не могла  її (на відміну від Австро-Угорщини та Туреччини) впевнено перемагати на всіх напрямках Східного фронту (а частіше зазнавала поразки саме від німецьких військ). 69 тисяч танків та перше місце по кількості ядерної зброї також не дуже допомогли СРСР у Холодній війні.

Тому що, знову-таки, треба все розглядати комплексно.

І там, незважаючи на різні пропагандистські заяви про те, що «СВО йде за графіком», очевидно,  таки розуміють  своє непевне становище.  Наприклад, тактика, яку можна назвати zerg rush (хто грав в ігри серії Starcraft, той знає  ), яку вони застосовують при штурмах — все ж буде неефективною, коли Україні нададуть західну авіацію у достатній кількості.  Тоді, поряд з контролем неба, нівелюється перевага у ППО та РЕБ на зайнятих- територіях. І тоді, скільки б у Росії не було піхоти, вона буде ефективною хіба що при глухій обороні в  міській забудові.

Вибори в США скоро, весело буде. Чи не дуже?

По-друге, у Росії нема справжніх союзників. Є або залежні держави та території, або ситуативні союзи — навіть такі «режими-ізгої», як Іран чи КНДР, можуть у будь-який момент «зіскочити».  Це, незважаючи на всі  спроби сформувати сталу «антизахідну» коаліцію чи економічний союз на основі БРІКС.  Бо як можна мати з нею якісь постійні справи,  якщо вона не виконує власні зобов’язання?

Якщо взяти за приклад той же фінал вірменсько-азербайджанської війни за Нагірний Карабах,  то Росія, яка була одним з бенефіціарів цього конфлікту,тепер просто усунулася від нього.  Незважаючи на військову базу у Вірменії та довготривале перебування російських «миротворців» по лінії розмежування.

Тільки не треба казати, що це було «покарання» Вірменії за проєвропейський курс президента Вірменії Нікола Пашиняна, тому що і Азербайджан не проросійський, і Росія, таким чином, поступилася на Кавказі  впливом Туреччині).  Таким чином,  можна зробити висновки, що «жорсткої сили» Росії ще вистачає для того, щоб воювати в Україні, але недостатньо для масштабного втручання на інших напрямках (тому вона виводила деякі підрозділи з Сирії вже під час війни, а також активно використовувала на війні контингент з військових баз у Вірменії та непідконтрольних грузинському уряду Абхазії та Південної Осетії.

По-третє, «м’яка сила» Росії виглядає незбалансованою.  Позитивний імідж Росії зіпсований війною з Україною і далі  буде значно важче його відновлювати. Проповідувати «Русский мир» в чистому, неадаптованому вигляді вже фактично нема кому — бо його так і не «відв’язали» від російського православ’я. Для впевненого втілення доктрини «Русского мира» була потрібна як мінімум проросійська або нейтральна влада в Україні та повністю підконтрольна РПЦ православна церква. Без України це не мало особливого сенсу — Білорусь і так контрольована, а в інших колишніх республіках СРСР мало представлений «російський православний народ», який вони так хотіли захищати.

Для Сербії, Болгарії та інших слов’янських країн Центрально-Східної Європи треба було відновлювати концепт панславізму, не роблячи вигляд, що це те саме, що і «Русский мир».

Але тут росіяни самі зірвали свою ж м’яку експансію, окупувавши Крим та частину Донбасу з 2014 року.  Далі були якісь марні сподівання того ж Владислава Суркова на виконання Україною політичної частини Мінських угод та визнання непідконтрольних нам «автономій». У «денацифікацію» та «біолабораторії ЦРУ» як привід для вторгнення,  мало хто з зовнішньої аудиторії повірив, як би Росія не старалася доводити свою правоту.   Саме тому росіяни  роблять ставку на деструктивний компонент своєї «м’якої сили» — це дезінформаційні кампанії, рефлексійне управління, спецоперації і т.д.

Військові високопосадовці з Німеччини минулого тижня відвідали Україну. Про що це може свідчити?

Трохи про те, як працює сучасна російська пропаганда для західних ЗМІ.  Якщо одразу сказати про чорне, що воно біле, то у сучасних умовах ніхто не  повірить. А от якщо сказати, шо ось там на чорному є світла пляма, а на білому є чорні смужки, то обидва не чорні і не білі, а сірі. А там вже можна поступово вводити нові відтінки сірого кольору, і робити одне темнішим за інше.

Причому ця пропаганда може не виходити за рамки стандартів подачі інформації у ЗМІ — наприклад, можна зробити репортаж про нещасних  мобілізованих російських солдатів, які не хочуть воювати, а потім знайти такі самі випадки серед українців. І потім сказати, що ситуація абсолютно однакова, що обидві сторони «не без гріха», з чого слід зробити висновки, що Україні не слід допомагати зброєю.

А ще можна популяризувати різні теорії змови — наприклад, про таємний всесвітній уряд, який хоче знищити традиційні цінності, про рептилоїдів, про пласку Землю і т.д.  Та, звичайно, максимально їх підлаштовувати під конкретні виборчі кампанії,  підштовхувати  виборців до того, щоб вони сумнівалися у своєму виборі, думали, що будь-яка мейнстрімна партія — це зло (корупціонери, не відстоюють національні інтереси, проти традиційних цінностей, дозволяють нелегальну міграцію і т.д.).

Та голосували за максимально «опозиційних» політиків —  не за «нормальну» парламентську опозицію , а за радикалів.  У країнах Євросоюзу це, з одного боку, крайні праві, які виступають проти єдиної консолідованої позиції ЄС та намагаються просувати ідеї виходу з ЄС.  З іншого боку — це крайні ліві, які вважають США, ЄС та НАТО імперіалістичними структурами.

Часто для обох цих сторін Росія є не тільки меншим злом, але і взірцем, на який потрібно рівнятися. Навіть якщо політична сила не фінансується росіянами — все одно потрібно мати якісь «альтернативні позиції» у зовнішній політиці.  Бо орієнтацію на Китай чи Іран не зрозуміють їхні виборці-націоналісти.  А от «сильний національний лідер» Путін — те, що треба. Для лівих же  Путін — «антифашист» та борець проти «імперіалістичної глобальної Півночі».

Як же виглядає ідеальний для Росії сценарій?  Це, можна сказати, ідеальний шторм, який руйнує всю систему міжнародних відносин та домовленостей. 

По-перше, це перемога Дональда Трампа та ізоляціоністського крила республіканців у США (якщо Верховний суд не заборонить йому балотуватися).  Враховуючи не лише позицію по допомозі України, але і по Ізраїлю з Тайванем, складається враження, що вони «заради економії грошей» ладні згорнути всю військову присутність США за кордоном. Наприклад, вивести свій контингент з Іраку, закрити військові бази у Республіці Кореї та Японії, і врешті решт, вийти з НАТО (принаймні, про такі наміри в оточенні Трампа говорили ще на першому терміні).

Мы не Афганистан, но и Россия – не Талибан.

Вони, в принципі, можуть усвідомити, що накоїли своїм ізоляціонізмом, але кілька років буде точно втрачено.  Тому що через суто внутрішні фактори США втрачають статус глобального лідера і повернути його буде значно важче — через втрату довіри партнерів, які тепер потребуватимуть більших гарантій. Росії не потрібно прямо атакувати США або союзників — їй цілком достатньо того, щоб США сказали «Я втомився. Я йду» і дійсно пішли з кількох регіонів.

Тим більше, що, з огляду на чутливість американського суспільства до воєнних втрат, цьому може передувати ряд атак на бази в Іраку, здійснених іранськими проксі («Хезболла» і т.д.) на замовлення РФ.

Потім через ті ж «групи підтримки», які допомагали трампістам виграти вибори, поширюється істерія щодо втрат США та доцільності військової присутності не тільки у гарячих точках, а і взагалі за кордоном, яка і спонукатиме новий уряд США прийняти таке рішення.

До думок генералітету, дипломатів та експертів-міжнародників ніхто не дослухатиметься — мало того, за деякими даними, оточення Трампа вже запланувало великі кадрові чистки у силових структурах та дипломатичних колах. Зрештою, якщо вони виходять з НАТО за один рік, не даючи континентальній Європі адаптуватися (і забираючи з собою навіть вже офіційно передану партнерам військову техніку), то це означатиме найбільшу «геополітичну катастрофу» в сучасній історії.

По-друге, це поступове руйнування ЄС шляхом впливу на вибори у країнах=членах Євросоюзу. Це може статися поступово — спочатку до влади, то в одній то іншій країні приходять праві або ліві популісти, яких або фінансує, або інформаційно підтримує РФ. І кожен з них починає блокувати рішення ЄС по чутливих для нього питаннях — як це постійно робить Угоршина на чолі з Віктором Орбаном та правлячою партією «Фідес».

Врешті-решт, такі дії з різних боків призводять до розуміння, що ЄС є недієздатним, але робити його дієздатним ніхто не збирається. Бо просто не буде консенсусу для прийняття якогось організаційного рішення. Основне законодавство Євросоюзу побудоване на консенсусі, а не на рішеннях більшості — так що поява ще кількох «орбаноподібних» лідерів на чолі країн ЄС фактично означатиме, що Росії вдалося «зламати» Європу. ЄС у цьому випадку де факто розділиться на кілька угруповань країн (і окремі країни навіть можуть почати конфліктувати між собою).

Зараз у ЄС приходять до ідеї змінити принципи голосування по ключових темах, але це не гарантує від практично одночасної перемоги кількох лідерів-«євроскептиків».

По-третє, це розширення вже існуючих зон конфліктів за рахунок дій тимчасових союзників. Близький Схід,  де маємо одночасно кілька точок — сектор Гази, Ліван,Сирія,  Ємен,  а віднедавна — й Ірак (де Іран в черговий раз обстріляв бази США). При чому, Росія вже відкрито стала захищати терористичну організацію ХАМАС та прийняла на офіційному рівні їхню делегацію.

Не кажучи вже про Східну Азію з КНДР (у якої, якщо її  не зупинить Китай, будь-яке чергове «загострення» може перерости у повномасштабну війну з Республікою Корея чи Японією) та Тайванем, на який давно претендує сама КНР, прагнучи «об’єднання двох Китаїв в одній державі». А ще є Африка, яка для Росії є економічним важелем на глобальному ринку корисних копалин — багато рідкісноземельних металів, що використовуються у виробництві мікроелектроніки, в аерокосмічній індустрії і т.д. видобувають саме там.

Тому «Вагнер» та інші російські квазі-ПВК розгорнули свою діяльність в Африці, беруть участь у військових переворотах та контролюють деякі копальні та гірничо-збагачувальні фабрики під виглядом охоронної діяльності.  Та, як це не дивно, Південна Америка, де теж останнім часом політична нестабільність вийшла за межі окремих країн.

Так, підготовка до наступу Венесуели на Гайану через територіальні претензії (які раніше взагалі не озвучувалися) — на нашу думку,  це не «гра м’язами» і не передвиборчі заяви.  Це вже руйнування системи міжнародної безпеки, причому у зоні впливу США. «Якщо Росії нічого не буде за Україну і Сирію, то нам теж нічого не буде за Гайану?».

Мрія Росії — навіть не про двополюсний світ.  Вони мріють про світ, у якому ніщо нормально не працює без їхньої допомоги. Хочеш миру та доброзичливих суcідів — домовляйся з нами. Не хочеш домовлятися — ми з радістю дамо твоїм ворогам хоч ядерну зброю. А потім будемо виступати миротворцями. Це хаотичний світ тимчасових, ситуативних коаліцій, де кожен діє окремо, виходячи з суто власних інтересів, а все вирішує право сильного.

Лише тоді у Росії з’являться хоч якісь шанси на відновлення імперського статусу. І тоді, можливо, повернеться ера Віденського конгресу  — коли Росія дійсно вважалася «жандармом Європи». Після Наполеонівських війн про те, як керувати континентальною Європою, домовлялися три держави  — Прусія, Російська імперія та Австрія. Всіх інших просто змушували виконувати прийняті рішення (саме тому Британська імперія та Франція невдовзі вийшли з угоди).

Але така Росія дуже не сподобається Китаю, якому достатньо «ручної» КНДР на утриманні для того, щоб лякати всіх інших.  Там зовсім інші погляди на те, як має бути влаштований світ і як його контролювати.  І Китай хотів би мати контрольовану Росію, а не джерело хаосу з великими амбіціями.