Культура скасування (сancel culture) — це по суті засудження суспільством особи, бізнесу або навіть цілої нації через висловлення думок або вчинення дій, які не збігаються з очікуваннями. Основна місія скасування зводиться до притягнення винних до відповідальності за їх слова та вчинки на суспільному, а іноді й на правовому рівні. Скасування «всього російського» — напевно, наймасштабніший приклад, у якому можна розгледіти всі можливі шари цього процесу: від епізодичного суспільного обурення до втрати величезних ринків і активів із бізнес-наслідками ціною в мільйони доларів.
Та здебільшого культура скасування — це все ж таки про реакції на конкретні дії конкретних людей. На жаль, часто — досить імпульсивні реакції. Іноді людей скасовують помилково через недостатнє розуміння ситуації, керуючись лише фактами, які подаються в медіа чи на сторінках інфлюенсерів. Через велику кількість інформації, яка оновлюється щохвилини, не всі читачі знаходять час та бажання розібратися в обставинах, перевірити джерела й здійснити фактчекінг. Ба більше, дехто не читає далі заголовку й поширює скандальні матеріали, керуючись імпульсом підтримати масову хвилю та відновити справедливість.
Інформація про чергове скасування публічної особи в медіапросторі з’являється мало не щотижня. З початку року суспільство закенселило сім’ю Гринкевичів із Сонею Морозюк, Таню Пренткович, Катерину Осадчу. Люди, які роками здобували популярність, за день втратили значну частину прихильників. Під cancel culture потрапляють люди різних професій, статусів і майнових можливостей. Публічні ж особи першими опиняються в зоні ризику, адже до них легше «достукатися».
Як приклад можна навести повідомлення про те, що Олександр Педан узяв на поруки Олександра Лієва, якого підозрюють у розкраданні коштів ЗСУ. Новина спричинила обурення серед українців, адже суспільство наголошує: ми на етапі формування культури нульової толерантності до корупції в країні. Ми всі як оголений нерв — рівень нетерпимості підвищується, й така реакція має пояснення.
Культура скасування в Україні працює хаотично, а судова система не здатна задовольнити публічний запит і з’ясувати всі обставини в короткі терміни. Тому українці шукають можливості вплинути на ситуацію «тут і зараз». Відчай і злість спонукають нас до швидких дій, а під удар потрапляють публічні особи, дії яких ідуть врозріз із попередніми справами або ж здаються непослідовними та нелогічними.
Водночас cancel culture застосовується вибірково, а наше суспільство страждає на ефект «золотої рибки», забуваючи про проступки публічних осіб. Наприклад, кейс Євгена Мецгера, якого було звільнено з посади голови правління державного «Укрексімбанку» через напад на журналістів, які запитували про кредит на 60 млн дол. під заставу ТРЦ SkyMall фірмам маловідомого бізнесмена, чия компанія вела діяльність у окупованому Донбасі. Зважаючи на ймовірний резонанс, у квітні 2022 року він не зміг отримати крісло заступника міністра економіки. Рішення могло б свідчити про те, що інститут репутації спрацював, якби в листопаді 2022 року наглядова рада ПрАТ «Українська фінансова житлова компанія» не призначила Євгена Мецгера головою правління. Новина не викликала засудження, тому говорити про ефективність інституції зарано.
Іншого учасника нападу на журналістів, який обіймав посаду директора департаменту банківської безпеки «Укрексімбанку», — Ігоря Тельбізова — було нещодавно поновлено за рішенням Голосіївського районного суду Києва. Суд зазначив, що Тельбізова не ознайомили з кодексом поведінки (етики), порушення якого було однією з підстав для його звільнення. Банк зобовʼязали виплатити йому 8 млн грн за вимушений прогул і моральну компенсацію за фактом спаплюження ділової репутації.
Скандал в АТ «Укрексімбанк» став сигналом керівництву звернути увагу на корпоративну політику, аби надалі не допускати таких ситуацій. Проте, маючи за плечима 20-річний юридичний досвід, хочу зазначити, що з боку законодавця передбачити всі можливі сценарії розвитку подій, особливо в умовах воєнного стану, неможливо. Тож цими «прогалинами» нерідко користуються.
Культура скасування — явище контрастне, в якому немає «презумпції невинуватості». Суд публічної думки працює за іншими законами, які здебільшого спираються на оціночні судження. Внаслідок відсутності правових механізмів урегулювання репутація ґрунтується на тому, як люди трактують і що думають про висвітлені факти.
На мою суб‘єктивну думку, такий неформальний тренд, як cancel culture, не може впливати позитивно чи негативно на рішення суду. Культура скасування впливає на корпоративну культуру, відносини в суспільстві, проте в жодному разі не впливає на норму закону та ухвалення судом рішення. Судді не виносять рішення, спираючись на думку громадськості, але резонанс має важелі, тому якщо людина винна, справу не вдасться замовчати, а рішення з більшою ймовірністю буде справедливим.
За кордоном під скасування потрапляють навіть особи з гучними іменами. Роулінг скасували за трансфобію, Вайнштейна — за домагання, а Джонні Деппа — за домашнє насильство. Важливо зазначити, що зрештою актора в суді визнали невинуватим, проте масовий кенселінг без з’ясування всіх обставин призвів до репутаційних втрат і розірвання з ним контрактів. Західний світ уже подолав етап, коли публічні особи буквально втрачали все через звинувачення, які потім не підтверджувалися, тому зараз перебуває в пошуках балансу. Ми лише прямуємо до цього, намагаючись знайти правильні механізми.
В Україні через відсутність установлених меж допустимого кенселінгу в правовому полі часто спостерігається таке явище, як полювання на відьом. Розголос скандалів можна вважати позитивним явищем, адже він охоплює більше людей і чимало їх дізнається про ситуації, яким не місце в країні. Але в медалі є й зворотний бік: ЗМІ не пояснюють аудиторії ситуацію, а надають сухі факти та здебільшого висвітлюють неповну картину, адже не завжди залучають експертів до коментування.
В цьому полягає ризик від нерозбудованого інституту репутації. Поширюючи матеріали, не всі журналісти замислюються про етичні стандарти та свій вплив на споживачів такого контенту й долю людей, які фігурують у ньому. Від цього рівень довіри до ЗМІ знижується, а читачі потрапляють під вплив маніпуляторів, стаючи об’єктами інформаційних спецоперацій.
Часом люди перегинають палицю і стають не кращими за тих, кого намагаються засудити. Недієве функціонування інституту репутації розхитує межу між тим, що прийнятно в суспільстві, а що ні. Якщо висунути звинувачення людині через суд, вона отримає відповідне покарання, після відбування якого може повернутись у суспільство. З кенселінгом це не завжди працює і можна надовго попрощатись із репутацією.
Отже, інститут репутації — передусім про людяність та екологічне ставлення до оточуючих. Перед тим, як когось кенселити, важливо розібратись у ситуації та зважити всі факти. Культура скасування — важливий інструмент, але потрібно вміти правильно ним користуватися. Тоді він виведе журналістику на новий рівень, зробить бізнеси та публічних людей взаємовідповідальними, а наше суспільство — кращим.