Українська містична воєннадрама «Солдатик» потрапила до шорт-листа Каннського фестивалю короткометражних фільмів. Головну роль у фільмі — важкопораненого солдата ЗСУ, в якого відкриваються надприродні можливості мандрувати між світом живих і світом мертвих та знаходити там душі наших воїнів — зіграв актор Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Павло Шпегун. Як він працював над образом у цій картині та чи вірить у подібні містичні випадки, Павло розповів у інтерв’ю.
— Ваш герой у фільмі «Солдатик» перебуває на межі, що розділяє світи живих і мертвих. Що для вас було найскладнішим у роботі над цим образом, як налаштовували себе, щоб відчути цей стан?
— Насамперед я намагався зіграти людину, і це був важливий процес — знайти та зрозуміти цього персонажа, разом із режисером Данилом Дедковим. Ми багато розмовляли, репетирували, проробляли. Прекрасний режисер і не менш прекрасний процес. Ми не робили наголос на тому, що це провідник між світами, а намагалися відтворити його внутрішній світ, його минуле. Але я не будував персонажа на тому, що вигадував його історію, а намагався показати його історію через звички — малювання, скрегіт зубами, погляд. А ще, оскільки мій персонаж малює, вчився малювати, моя мати мені дуже допомогла в цьому.
Павло Шпегун
— Кожна роль певною мірою якось змінює актора, чомусь його вчить. Що змінилося у вас після зйомок у фільмі «Солдатик»?
— Кожна роль щось відкриває в тобі — не думаю, що змінює. Це відповідальна справа — грати персонажів-військових, особливо зараз, коли мої друзі-військові на фронті. Коли хоч трохи намагаєшся запустити в себе те, що коїться там, розумієш, наскільки це страшно. Ці люди — герої, титани. Але це все одно люди, це було найбільше відкриття. Треба в жодному разі не забувати про них. У них теж є звички, теж є вподобання, теж є мрії, деякі з них вчилися зі мною на одному курсі. Ми дуже часто забуваємо про це.
Павло Шпегун у фільмі «Солдатик»
— Ваш шлях на сцену був досить складним. Спочатку ви отримали диплом культуролога в Одеському національному університеті імені Мечникова і лише потім вступили до Київського університету імені Карпенка-Карого. Чому так довго «дозрівали» для акторської професії?
— Я не дозрівав. З 9-го класу мріяв стати актором. Але після закінчення школи в Маріуполі я побоявся їхати до Києва сам. Мені здавалося, що це таке велике місто, мені тоді тільки виповнилося 16 років... Я вирішив переїхати з батьками до Одеси та вступив на філософський факультет. Паралельно пішов у театральну школу при Одеському ТЮГу. І кожен рік навчання на філософському факультеті намагався вступити на акторський у різні виші. Напевно, добре, що тоді все склалося саме так, бо саме в ТЮГу я зустрів своїх перших майстрів — Оксану Бурлай і Володимира Пітерова, а культурологія натомість дала мені багато знань і розуміння себе, так що я якось пропустив юнацький максималізм. Під кінець навчання на культуролога я потрапив до інших майстрів — Дмитра Богомазова, Андрія Самініна та Анатолія Ященка. У нас була найкраща майстерня!
Зйомки фільму «Солдатик»
- Читайте також: Актор Сергій Деньга: «Меріл Стріп казала: якщо хочете бути хорошим актором — маєте спробувати якнайбільше різних професій»
— Торік у березні в Україну приїхав ірландський актор Джек Глісон, виконавець ролі Джофрі у серіалі «Гра престолів». Я знаю, що ви з ним тоді зустрічалися на спеціальному кіноінтенсиві. Які враження залишилися від спілкування?
— За цей короткий майстер-клас я зрозумів, що прості речі зробити дуже складно, але в них і криється істинна сутність. Дуже цікава людина і прекрасний актор. Ми з ним досі спілкуємося. Мрію зустрітися з ним на знімальному майданчику. Кажуть, ми схожі, навіть його друзі сказали, що ми могли б зіграти братів.
— Де ви навчилися так вільно розмовляти англійською мовою? Навмисно готувалися до ймовірних міжнародних проєктів?
— Дякую своєму батьку, який не питав, а казав: «Треба». І своїй школі в Маріуполі «Лінгва», якої, на жаль, уже не існує. Я досі вчу англійську. Це не можна кидати. Зараз більше працюю над акцентом.
— Оскільки ви родом з Маріуполя, то трагедія цього міста для вас особиста. Рідному місту, знищеному росіянами, ви присвятили вірш «Моя “Побєда”». Чому саме така назва?
— «Побєда» — це один із найстаріших кінотеатрів у Маріуполі. Це перший кінотеатр, у який я потрапив, батьки повели мене на прем’єру «Володаря перснів». Туди я ходив усе дитинство й до кінця школи. Єдине місце, де готували свіжий попкорн. Місце зустрічей із друзями та колишнім коханням. Його більше не існує. Він повністю зруйнований росіянами. А ще я мріяв, щоб там пройшла премʼєра зі мною. Премʼєра є — а кінотеатру вже нема.
— Торік у серпні на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбувся ювілейний 350-й показ вистави «Кайдашева сім’я», в якій ви граєте Карпа. Як вважаєте, у чому секрет довголіття цієї вистави?
— У цій виставі є радість у трагедії. Я б назвав це трагікомедією. Дуже яскравий акторський склад і неперевершена Наталя Сумська. І додайте туди український колорит — і ви отримаєте 350 аншлагів.
«Кайдашева сім’я»
— Цього року вам виповниться 30. Це вік, коли вже можна підбивати певні підсумки. Чим ви можете пишатися, які у вас плани на майбутнє?
— Не помічаю як плине час, а вже 30. Я відчуваю себе молодшим. Плани приходять і йдуть. Особливо під час війни, які можуть бути плани? Одне я знаю точно, що працювати над собою я буду все життя. І ще у мене з’явилася нова маленька родина, це студенти Сергія Калантая, для яких я викладаю. І поки що мої плани — це поділитися з ними тим, що я знаю, і відкривати з ними щось нове.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.