Ліга Націй мала запобігати війнам і врегульовувати суперечки між державами шляхом дипломатичних переговорів, однак не впоралася із завданням
Створена під час Паризької мирної конференції 1919—1920 років, у першу чергу як панацея від військових конфліктів і війн, ця міжнародна організація – прообраз сучасної Організації Об’єднаних Націй – так і не спромоглася стати миротворцем…
Абсолютна неспроможність реагувати на геноцидні дії російської воєнщини в Україні, неможливість навіть прямого засудження путінського режиму через право вето, яке має Кремль, демонструє повну безпорадність ООН. Як найбільша глобальна інституція безпеки, ця організація фактично відмовляється протидіяти загарбницьким планам Росії.
США так і не приєдналися до Ліги Націй
Запобігання воєнним діям, роззброєння, забезпечення колективної безпеки, врегулювання суперечок між державами шляхом дипломатичних переговорів… Нарешті, покращення якості життя на планеті. Ось головні засади статуту Ліги Націй, головним розробником якого став нестримний пацифіст — 28-й президент США, демократ Вудро Вільсон.
1919 року під час роботи Паризької мирної конференції, яка підбивала підсумки Першої світової війни, статут підписали 44 держави планети. Постійними членами Ради Ліги стали Велика Британія, Франція, Італія та Японська імперія. Парадоксально, але саме США так і не стали країною — членом Ліги Націй: через опір республіканців, які завадили ратифікації статуту.
По завершенні так званої Великої війни ця держава буквально увірвалася у владні кабінети найвпливовіших держав. На тлі величезних втрат держав-учасниць і післявоєнного переділу світу, що спричинив тектонічні зміни на мапі Європи (і меншою мірою в Африці та Азії), вона стала першою економічною потугою на планеті. І… дещо несподівано для європейців, після перемоги у березні 1921 року на президентських виборах республіканця Воррена Гардінга, закрилася в мушлі ізоляціонізму.
Гардінг згадав про доктрину Монро з її головним постулатом – "Америка для американців" (мається на увазі весь континент) та небажанням втручатися у справи Європи. Цікаво, що риторика можливого нового/старого президента США Дональда Трампа значною мірою повторює ізоляціоністські кроки республіканців 1920-х років. І це викликає, на тлі ситуації війни в Україні та експансіоністських заяв Кремля, занепокоєння як у Києві, так і в більшості європейських столиць.
Дотримання прав національних меншин також виявилося питанням, яке не вирішували на засіданнях Ліги Націй, а топили в дискусіях. Ще під час перемовин у Версалі 1919 року держави — переможниці у Першій світовій (Франція, Велика Британія, Італія, Японія і США) так "намалювали" кордони, що значна частина деяких націй опинилася поза межами своєї держави, як, наприклад, німці та угорці.
Українці формально мали свою державу (УСРР у складі Радянської Росії, а з 1922 року – СРСР), проте значна їхня частина мешкала в Польщі, Румунії та Чехословаччині. І питання захисту української нацменшини кілька разів порушували на засіданнях Ліги Націй, на яку було покладено відповідальність за дотримання прав наших одноплемінників.
І в Другій Речі Посполитій, і в королівській Румунії державні інституції спиралися на підтримку Франції і якоюсь мірою Великої Британії – головних переможців у Великій війні. Вони виступали проти української незалежності, бажаючи мати на сході Європи міцний санітарний кордон з Радянським Союзом. Документи Ліги Націй в питанні дотримання прав нацменшин мали декларативний і часто суперечливий характер; був практично відсутній контроль за ухваленими рішеннями…
Країни-агресорки одна за одною просто виходили з організації
Вперше Ліга Націй опинилася на роздоріжжі після того, як 1931 року Японія напала на Китай, анексувала Маньчжурію, створивши там маріонетковий режим Маньчжоу-Ґо. На Генеральній Асамблеї організації після двох місяців "розборів польотів" позірно засудили дії імператорської Японії. Але так і не наважилися реально покарати в будь-який спосіб агресора (жодних санкцій, економічної блокади).
У березні 1933 року токійська влада заявила про вихід з Ліги Націй. Її делегати в Женеві цинічно відповіли західним дипломатам: "Зусилля Японії щодо співробітництва з Лігою Націй досягли своєї межі". А у вересні того ж року такий самий крок зробила Німеччина, де до влади прийшли нацисти (Веймарська республіка була прийнята до Ліги Націй ще 1926 року). Гітлеру вже не треба було виправдовувати свої наступні дії: відмову від обмежень у військовій сфері, окупацію демілітаризованої Рейнської зони у березні 1936 року…
Ось побіжно – "результати" миротворчих зусиль Ліги Націй:
У жовтні 1935 року Італія почала війни в Абіссинії (Ефіопії), яка завершилася анексією цієї африканської держави. 30 червня 1936 року на надзвичайній сесії Ліги Націй у Женеві імператор Абіссинії Хайле Селассіє I закликав світові держави виступити проти агресора: "Те, що відбувається у нас сьогодні, станеться у вас завтра".
Цей меседж останнім часом майже в такій же інтерпретації чують і світові потуги від представників української влади.
Проте світ ніяк не зреагував на волання лідера Абіссінії, а економічні санкції проти Італії було скасовано наступного місяця. Бездіяльність міжнародної спільноти призвела до окупації незалежної країни. А 1937 року Італія теж вийшла зі складу Ліги Націй.
Країни, які потерпали від агресії, так і не дочекалися від цієї організації жодного ефективного рішення. Нацистська Німеччина крок за кроком захоплювала сусідні країни (Австрію, Чехію, Польщу…).
Радянський Союз 14 грудня 1939 року був виключений з Ліги Націй після вторгнення його військ до Фінляндії. На запит генерального секретаря організації Жозефа Луї Анн Авеноля нарком іноземних справ СРСР В’ячеслав Молотов заявив, що його держава не перебуває в стані війни з Фінляндією, бо підписала договір з Фінляндською демократичною республікою, яка була насправді маріонетковим утворенням…
З 40 на той час членів Ліги Націй 28 проголосували за виключення СРСР, дев’ять – утрималися; три держави (і серед них СРСР) були відсутні на засіданні. Проте ця подія лише розв’язала руки Сталіну і невдовзі, вже влітку 1940 року на додачу до розділеної з нацистами восени 1939 року Польщі, радянські війська окупували держави Балтії та тоді румунські Північну Буковину та Бессарабію.
"Коли Ліга обстоювала воєнні та економічні санкції, вона не мала засобів для запровадження тих санкцій у життя. Через те Ліга Націй відігравала велику роль у залагодженні дріб’язкових питань і незначну роль у залагодженні великих… Принцип одностайності, який визначав порядок голосування на Асамблеї та в Раді, унеможливлював ухвалення будь-якої постанови всупереч бажанням великих держав", – зазначав британський історик Норман Дейвіс у книзі "Європа. Історія".
Серед таких "дріб’язкових" питань, які не мали великого значення у всесвітньому масштабі, можна назвати врегулювання конфлікту між Німеччиною та Польщею за Верхню Сілезію та припинення Перуансько-колумбійського конфлікту 1933 року.
"Інтернаціональне право, міжнародний арбітраж, обмеження озброєння, парламентарний контроль над міжнародною політикою, ще в XVII в. Гуго Ґроцієм проголошена засада mare liberum (вільне море) – ці всі ідеї, що виходили із засади братерства народів, довели свою абсолютну непридатність стати керівними думками міжнародного життя, в кожнім разі свою повну утопічність на Гаазькій (1899), Версальській і наступних мирних конференціях", – писав ще 1921 року в "Підставах нашої політики" теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов.
Думки українського мислителя виявилися пророчими. Попереду були міжвоєнні два десятиліття, страшна кривава повінь Другої світової війни, в якій загинуло щонайменше 50 мільйонів людей на всій планеті.
Новий бюрократичний монстр
Ліга Націй припинила своє існування 1946 року, хоча реально її інституції не працювали з кінця 1940-го. Естафетну паличку ця організація передала ООН.
Після багатьох десятиліть роботи, спроб (вдалих і невдалих) погасити воєнні конфлікти новий бюрократичний монстр виявився "гідним" продовжувачем справи Ліги Націй. ООН показала абсолютну неспроможність хоч якось вплинути на агресора – Російську Федерацію – після її масованої атаки на Грузію 2008 року. Це був перший пробний камінь від Кремля. Міжнародна спільнота практично не відреагувала. 2014 року путінська імперія під шалені оплески абсолютної більшості своїх громадян розпочала війну в Україні, яка два роки тому переросла у широкомасштабну. Ця війна практично в центрі Європейського континенту остаточно підважила роль цієї міжнародної інституції.