"Кожен ранок її зустрічали українські прапори". Василь Попадюк про "сюрприз" для сусідки-росіянки, життя в Москві та тестя Степана Хмару
"Кожен ранок її зустрічали українські прапори". Василь Попадюк про "сюрприз" для сусідки-росіянки, життя в Москві та тестя Степана Хмару

"Кожен ранок її зустрічали українські прапори". Василь Попадюк про "сюрприз" для сусідки-росіянки, життя в Москві та тестя Степана Хмару

Всесвітньо відомий український скрипаль-віртуоз Василь Попадюк понад 30 років мешкає в Канаді. Однак час від часу буває з виступами на Батьківщині.

Напередодні великого туру українськими містами артист, який, окрім скрипки, володіє ще 15 інструментами, розповів OBOZ.UA про життя українців за океаном, своїх дочок та дружину Соломію – дочку знаменитого Степана Хмари.

"Кожен ранок її зустрічали українські прапори". Василь Попадюк про "сюрприз" для сусідки-росіянки, життя в Москві та тестя Степана Хмару

– Як часто буваєте зараз в Україні?

– Востаннє приїздив до Києва в грудні. Там у мене мешкає мама, на жаль, зараз вона хворіє. Після смерті брата вона дуже здала, довелося звертатися по допомогу до приватного пансіонату. Сама вже не може про себе піклуватися, а я далеко. У Канаді мешкаю вже більше трьох десятиліть. Уперше приїхав сюди 1988 року, потім 1993-го. А через три роки вже отримав необхідні документи. В Оттаві, де живемо з родиною, українського кварталу немає, живемо в так званому італійському, але тут дуже багато українців, навіть церква наша, ось її зараз якраз буду проїжджати, розмовляючи з вами.

"Кожен ранок її зустрічали українські прапори". Василь Попадюк про "сюрприз" для сусідки-росіянки, життя в Москві та тестя Степана Хмару

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що після російського вторгнення в Україну вивісили на своєму будинку синьо-жовтий прапор, і так само зробив на вашу підтримку сусід-ірландець. А напроти живе росіянка, і коли вона виходить з дому, її зустрічають два українські прапори. Як там вона? Розмовляє з вами?

– Вона зі мною, може, б і хотіла розмовляти, але я з нею не розмовляю. Раніше, коли виходила, кожен ранок її зустрічали два українські прапори. У мене прапор зараз так і висить, а ірландець зняв, не знаю чому. Ми з ним у хороших стосунках, він завжди розпитує про Україну.

І моя сусідка, думаю, не за Путіна – давно мешкає в Канаді, але в мене все одно немає бажання з нею спілкуватися. Хоча вона нічого поганого не робить – сидить, як миша, у себе в будинку. Я знайомий з багатьма росіянами, які проти кремлівської системи. Ось нещодавно був з гастролями в Мадриді, бачився там з другом, з яким колись працювали. Він сам москвич, але за національністю – татарин. От цей чоловік страшне як ненавидить Путіна. Він щиро – за Україну.

– Як ви ставитеся до того, що в Європі артисти продовжують виступати з російськими творами?

– А хто виступає? Я, чесно кажучи, не слідкую.

– Наприклад, Олександр Стоянов, колишній прем'єр Національної опери та чоловік народної артистки України Катерини Кухар, із компанією колег їздять Європою з балетом "Лебедине озеро" на музику Петра Чайковського.

– Але Чайковський з України. Що суто російське в їхній класиці – навіть не знаю. Вони все вкрали. Глінка приїхав в Італію, його трохи там повчили, повернувся додому, і з того часу в них трошки почалася класика. А до того грали тільки на балалайках.

"Кожен ранок її зустрічали українські прапори". Василь Попадюк про "сюрприз" для сусідки-росіянки, життя в Москві та тестя Степана Хмару

– У вашій біографії є час, коли ви жили та працювали в Москві.

– Я працював у музичному театрі під керівництвом Володимира Назарова. Ми виступали переважно за кордоном, і гастролі бували так часто, що я, чесно кажучи, навіть не відчував, що живу в СРСР. У колективі були представники з усіх республік – це був театр музики народів світу. Саме тут мене вчили грати на різних інструментах, ми експериментували з музичними стилями, занурювалися в різні культури. Я був у театрі – і українцем, і молдаванином, і арабом, і вірменином, і циганом, і французом, а от росіянином – ні. У репертуарі був російський номер, у якому демонстративно не брав участі. Мене в Москві називали виключно Василь, не Вася. Навіть у ті часи. З розпадом Союзу повернувся додому. Сам Володимир Назаров теж родом із України, він затятий антипутініст. У 2014 році залишив посаду худкерівника театру. А через два роки переїхав в Україну, отримав наш паспорт.

– Цікаво, росіяни, з якими ви колись працювали, телефонували вам після російського вторгнення?

– Так, писали в месенджерах усякі нісенітниці. Неймовірно, як людям "промили" мізки. А дехто мене взагалі видалив із друзів – і мені від цього стало навіть приємно. І якось навіть смішно. А знаєте, чому вони так бісилися? Бо коли писали всяку дурницю, то я у відповідь відправляв пісню гурту "ТІК" "Кацапи", де є слова: "Нах*й ідіть, москалі!".

Свого часу я дружив з художником Нікасом Сафроновим. Бував у нього вдома. Він також телефонував під час війни: "Василю, це все закінчиться!" Я його послав – та й все. Кінець дружби.

"Кожен ранок її зустрічали українські прапори". Василь Попадюк про "сюрприз" для сусідки-росіянки, життя в Москві та тестя Степана Хмару

– А правда, що у вас колись у Росії вкрали скрипку? А згодом – у Канаді?

– Вже три вкрали… Спершу в Москві, згодом в Оттаві. Останню – в Америці, минулого вересня. Ми виступали з Олегом Скрипкою у Вашингтоні. У моєму авто, що стояло на паркінгу, розбили вікно, дістали скрипку та трубу, яку ми для Олега орендували. Баян його не змогли витягти. Трубу згодом знайшли, злодій здав її у ломбард, саме так вийшли на нього. А ось куди поділася скрипка, не зізнається.

– Вона дуже дорога?

– Так, всі вони дуже недешеві. Цю, що втратив у США, мені люб’язно надали в тривале користування. Тепер треба або віддавати гроші, або іншу скрипку, яка має таку саму цінність. В мене є такої самої вартості. Її, мабуть, і віддам. І це ще не всі пригоди, які сталися з нами під час тієї поїздки. Коли ми поверталися на автомобілі з Америки в Канаду, де мали запланований концерт, я загубив паспорт. Зайшли в Duty Free по сигарети, тримав той паспорт у руках – чітко це пам’ятаю. А потім раз – і зник. Шукали-шукали, так і не знайшли.

Що робити? Кажу: поїхали далі на свій страх і ризик. Під’їхали до канадського пункту пропуску, я просунув у будку водійське посвідчення, пояснюю ситуацію. Прикордонник подивився в комп’ютер: "Ви ж не перший раз губите!". А в мене є така погана звичка. "Ну, їдьте", – додає. В Олега Скрипки очі були такі великі від здивування, ви б бачили! Каже: "Це все? Як це? Мене в готель за водійським відмовляються селити, а тут – через кордон".

А в мене був навіть випадок, як без паспорта потрапив до Америки. Ми мали з моїм гуртом виступити в місті Нешвілл. Я вранці встаю, і, як інколи буває, не знаходжу паспорта (сміється). А їх міняють тут кожні п’ять років, а старі треба якось пошкодити – відрізати куток або дірку зробити, щоб було зрозуміло, що він недійсний. Ну я взяв цей обрізаний паспорт та й поїхав. А в аеропорту Торонто є термінал, який обслуговує лише ті рейси, що прямують до США. Там і митниця.

Підхожу, пояснюю ситуацію. Співробітник на мене дивиться як на іншопланетянина. Потім каже: "У тебе три варіанти. Перший – їдеш додому і шукаєш паспорт. Другий – ми тебе арештовуємо, платиш великий штраф. А третій – щось придумаємо. А тим часом усі мої колеги вже пройшли контроль, а мене – вбік. Потрапив у відстійник з талібами якимись. Сиджу, чекаю. Тут викликають, кажуть: "Ти щасливчик! Наш керівник бачив тебе на фестивалях, у нього дівчина – українка. Тому зараз випишемо довідку, що ти загубив документ на території аеропорту". І виписали такий папірець, ми з ним всі потім ще фотографувалися. Потрапити в США без документів – це нереально, а мені вдалося. А назад також пустили, бо додому повертався. Головне, що водійське посвідчення зі мною (сміється).

"Кожен ранок її зустрічали українські прапори". Василь Попадюк про "сюрприз" для сусідки-росіянки, життя в Москві та тестя Степана Хмару

– У побуті якою мовою розмовляєте?

– З дружиною лише українською. Наші дочки народилися тут, між собою спілкуються англійською, з нами українською з канадським суржиком. А в навчальних закладах – французькою. Старшій Моряні – 28 років. Вже мешкає окремо, і в неї все добре. Софії – 19, Катрусі – 14. І це просто божевілля, бо перехідний вік. Вчитися не хочеться, нічого не хочеться – не знаю, що виросте з цих дітей (сміється).

– Але ж три мови – це вже дуже добре! А правда, що ви якось сказали, що аби зараз постало питання еміграції, ви би не поїхали з України?

– Це стовідсотково! Хоча я дуже люблю Канаду і почуваюся тут вдома. Я вже казав у якомусь інтерв’ю: Канада – це Україна з капітальним ремонтом. Тут справді дуже багато українців. От вчора брав каву (а напередодні в Барселоні мені подарували футболку з українським написом, яку одягнув) – підійшла пара канадійців. Кажуть: "А ми теж українці!". Щоправда, вони народилися вже в Канаді.

"Кожен ранок її зустрічали українські прапори". Василь Попадюк про "сюрприз" для сусідки-росіянки, життя в Москві та тестя Степана Хмару

Треба сказати, що зараз багато чого влаштоване в Україні краще, ніж у Канаді. Коли я їхав, такого не було. Їжа дуже смачна, сервіс на високому рівні – дуже подобається, що все можна зробити швидко. Канада раніше була більш прогресивною, а зараз тут нічого не міняють. Щось нове пропихнути дуже важко, не треба їм цього, все влаштовує.

Якось у мене в будинку полетів кондиціонер, прийшли канадці, кажуть: "Вам треба міняти всю систему, обійдеться це в 8 тисяч доларів". А потім навідався майстер, що переїхав із Донецька, до речі, спілкувався зі мною бездоганною українською мовою. І цей "Кулібін" щось зробив за 250 доларів – і запрацювало. Він каже, що в Україні технології пішли вперед.

– Як живеться українцям, які приїхали вже після російського вторгнення?

– Тим, хто знає мову, більш-менш добре. Іншим важкувато. Але їм все одно набагато легше, ніж було нам. І допомогу дають, і всі документи, робочі візи, банківський рахунок відкривають, безкоштовний проїзд – теж суттєва допомога. Нам за все треба було боротися. Коли я приїхав до Канади, в мене було 100 доларів, зубна щітка та скрипка. А потім мені казали: "То ти ще багатим переїхав". Один мій друг, який зараз має тут гольф-клуб, дві фабрики та український ресторан, приїхав сюди з п’ятьма доларами в кишені.

Тут дуже важливо – зв’язки. Кажуть, у Канаді немає корупції. Вона є, проте полягає в інакшому. Тут все за рекомендаціями, важко зразу чогось досягти, якщо ти просто приїхав і нікого не знаєш. Але хто хоче працювати – врешті-решт знайде себе. Проте трудитися треба багато. Канаду ще називають трудовою колонією з посиленим харчуванням. Міф, який гуляє Україною, що тут гроші ростуть на деревах, – неправда. Треба гарувати.

Коли хтось із знайомих переселенців пробує впадати в депресію, кажу: "Не треба! Це так само, як піти в армію, – через два роки все стає на свої місця якимось дивом. Коли приходиш – ти ніхто, всім "по барабану", ким був до цього, але потрошки стаєш кимось. Так і тут всім байдуже, ким ти був до еміграції. Існує навіть жарт: якщо вам стало на вулиці зле, швидко зупиняйте таксі, бо таксист з дуже великою долею ймовірності виявиться лікарем у минулому житті.

– Що ви чуєте зараз про Україну? Чи правда, що за кордоном стомилися від війни?

– Різкого стомлення від війни не помічав, негативу – також. Але що казати: війна всіх втомила. Треба наближати перемогу, яка обов’язково буде, бо сила світла все одно переможе. І допомагати цій перемозі статися – хто чим може на своєму місці.

– Українці, які знайшли тимчасовий прихисток у Канаді, звідки вони?

– Багато бачу переселенців з Києва, із західних областей, але є і зі східних. Інколи чую і російську мову – в Канаді такого не було раніше ніколи. Але коли починаєш говорити з ними, швидко переходять на українську. Знаєте, Канада така країна, що рано чи пізно всі російськомовні переходять на українську. "Русскій мір" тут не пройде. Майже всі росіяни, з ким тут знайомий, підтримують Україну. Десь у Facebook, може, коли якась ненормальна вилізе, її швидко запхають назад – та й все. У Канаді українці мають вагу, посідають гідне місце в громаді.

– Коли приїжджаєте до Києва, які місця відвідуєте?

– Інколи йду до школи, де вчився (Київська середня спеціальна музична школа ім. Лисенка при Київській державній консерваторії. – Ред.). Можу приїхати, посидіти трошки, не заходячи в саму будову. Нахлине щось, от і їду. Парк тамтешній часто згадую, де їздить дитяча залізна дорога. А так люблю десь попити каву, я кавоман. Знаю місця, де варять гарний напій. "Театр кави Каффа" на Подолі, був колись "Світ кави" в Пасажі, але його чогось закрили – там теж була непогана кава. Я віддаю перевагу незвичайному кавуванню, тому там, де буваю, мене запам’ятовують. П’ю потрійне еспресо або навіть четверне зранку, а потім, ближче до вечора – повторюю. Люблю так: багато, міцно, з гірчинкою та кислинкою. І в чашку додаю трошки меду.

– Школа Лисенка має багато відомих випускників. Ви з ними спілкуєтеся?

– Всі спілкуються з усіма, незважаючи, в які роки ти вчився. Дуже люблю і поважаю творчість Тараса Петриненка, люблю композитора Кирила Стеценка – він дуже цікавий, справжній українець. Вони ще під час навчання організували гурт "Еней" у нашій школі. У Києві школа імені Лисенка – це був острівець українства.

– Радянський композитор Володимир Шаїнський – правда, що він теж вчився в цій школі?

– Так, він же родом із Києва. Про покійників погано не говорять, але згадаю одну історію. Він якось завітав до нас на зустріч, щось пробував грати, а ми його затупали ногами. У нас була дуже антирадянська школа. Навіть згадую часом і думаю: як таке могло бути в СРСР? Якось на нас закривали очі. Ми ходили без форми, із зачісками, які хотіли – в інших школах такого не було. Наша підпорядковувалася Міністерству культури, а не Міністерству освіти, можливо, тому вдавалося уникати "ідеологічного" контролю.

Я добирався на заняття кожного день двома транспортами. Зараз навіть не уявляю такого: 7-річна сама їздить містом. 45 хвилин туди і ввечері стільки ж додому. А могли повертатися і о дев’ятій вечора. Після уроків – спеціальність, потім заняття в оркестрі.

– Що вам у Канаді нагадує про Україну? Наприклад, готуєте вдома українські страви?

– Так, я люблю куховарити. От вчора зварив таку зупу – досі про неї згадую. Дуже люблю вареники з різними начинками. Завтра планую замахнутися на борщ. Буряки, все інше необхідне для нього, тут є. Українці в цьому плані "побудували" Канаду.

– Ваша дружина – Соломія Хмара, дочка легендарного українця Степана Хмари. Коли ви знайомилися з нею, знали, хто її батько? Було боязко?

– Певно, що так. Щоправда, у той вечір, коли познайомилися, не знав її прізвища, потім вже це прояснилося. З майбутньою дружиною ми познайомилися вже тут, вона прийшла на мій концерт. Після виступу підійшла і запитала, чи вчу дітей грати на скрипці. Я відповів, що в мене немає дітей. Ну, ми і пішли їх робити (сміється). Це справді було кохання з першого погляду! Коли кажуть, що такого не буває, – ось вам наш приклад.

"Кожен ранок її зустрічали українські прапори". Василь Попадюк про "сюрприз" для сусідки-росіянки, життя в Москві та тестя Степана Хмару

– Яким був для вас Степан Ількович?

– Справжнім героєм, затятим націоналістом, що був одружений з Україною – повірте, це не високі слова, таким справді було його життя. Останній із могікан. У нього троє дітей: старший Роман живе в Чернівцях, Соломія в Оттаві, а молодший Тарас, від другої дружини Роксолани, у Києві. Степан Ількович час від часу приїздив до нас у Канаду, але частіше – ми в Київ. Усі гуртом бачилися на 80-річчі тестя в 2017 році. А наприкінці лютого дружина вже їздила в Київ із старшою дочкою на його похорон… Внучки багато знають про діда, Соломія їм постійно розповідає про нього. Вони дуже його любили.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Ольгою Атанасовою – про конфлікт із вчителькою дочки в Німеччині, влучання "Шахеда" в будинок і смерть знаменитого тата.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з відомим українським телеведучим Костянтином Грубичем – про колег-втікачів, колишню дружбу з Данилком та причини шаленої популярності Марченко.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!

Джерело матеріала
loader
loader