В штаті української армії працюють близько 80 священиків-офіцерів.
Українські військові, котрі третій рік живуть в умовах постійного стресу, щодня стикаючись зі смертельною небезпекою, можуть відчувати гостру потребу в моральній підтримці з боку того, хто здатен зрозуміти і розділити їхні почуття. Ця надважлива місія на фронті покладена на військових капеланів. Для вірян вони є духовними наставниками, а для атеїстів і агностиків стають просто товаришами, а іноді навіть виконують роль психологів.
З якими викликами стикаються священики в зоні бойових дій і як війна впливає на ставлення військових до віри у бога? Про це "Телеграф" запитував у одного з найвідоміших капеланів ЗСУ Сергія Дмитрієва.
Беззбройні воїни
Рік тому, 1 квітня 2023-го, в Україні відбувся перший випуск військових капеланів від п’яти релігійних організацій. Шеститижневе навчання за спеціальністю "капелан-офіцер" пройшли 30 священиків, серед яких була й одна жінка — представниця євангельських християн. Втім, їздити на фронт із душпастирським служінням на волонтерських засадах духовники почали ще 2014-го.
Закон "Про Службу військового капеланства" Верховна Рада ухвалила лише в листопаді 2021-го. Вже за два роки у ЗСУ налічувалося майже 750 посад військових капеланів, але у штат було призначено тільки 78 офіцерів (загалом відповідні мандати для цього мають 244 священнослужителя).
Один з них – Сергій "Падре" Дмитрієв, якого називають головним капеланом тероборони ЗСУ. За плечима духівника 27 років священницького служіння, 12 з яких він провів у херсонському храмі Святої Варвари, а після окупації Криму дев’ять років прослужив на сході у 30-й окремій механізованій бригаді, де і зустрів повномасштабну війну.
Останніх пів року священик служить у Військовому інституті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Обіймаючи високі посади в Управлінні соціального служіння Помісної православної церкви і Комісії з питань соціального служіння Всеукраїнської ради церков, Сергій Дмитрієв піддавався критиці з боку колег через підтримку ратифікації Стамбульської конвенції (зокрема, за "просування гендерної ідеології в українське правове поле"), заклики легалізації в Україні медичного канабісу та співпраці з представниками ЛГБТ-спільноти.
Втім, це не завадило священику отримати від Української греко-католицької церкви відзнаку Омеляна Ковча і найголовніше – стати духовним наставником для тисячів захисників України. Як це було "Телеграф" запитав у нього особисто.
Захист Батьківщини — свята справа
– Чим саме ви займалися в зоні бойових дій і як виглядав ваш робочий день на фронті?
– Військовий капелан — це військовослужбовець, який не бере участі в бойових діях і не має в руках зброї. Священики на війні покликані закривати релігійні потреби бійців, підтримувати їхній духовний і моральний стан. До капелана можуть звертатися по пораду у дружній розмові або з проханням повінчати чи охрестити військового. За потреби ми можемо відспівувати полеглих бійців.
Зазвичай день капелана починається зі складання маршруту. Порадившись із командиром, визначаєш підрозділ, в якому сьогодні працюватимеш, їдеш туди, а потім безпосередньо на позиції, де і робиш свою справу.
– У багатьох людей християнство асоціюється перш за все зі смиренністю і принципом "підстав другу щоку". Як це корелюється з явищем військового капеланства?
– Ми живемо в світі стереотипів через релігійну необізнаність. Так, будь-яка релігія – це філософія миру, яка не передбачає концепції знищення людей. Водночас, якщо уникнути війни не вдалося і постраждалій від нападу країні доводиться захищатись від агресора, релігія завжди стає на захист людей. Історія всіх світових воєн підтверджує, що кожне з військ належало до якоїсь релігійної спільноти.
Щодо підставляння другої щоки, то сенс цих слів не у тому, щоб підкоритися агресору, який з тебе знущається, а у смиренні з покаранням у разі своєї провини. Також Христос закликає не відповідати на зло ще більшим злом, нівелюючи таким чином агресію проти себе.
– Війна – це завжди кровопролиття, до чого морально готовий далеко не кожний цивільний. Чи стикаються наші солдати з цим психологічним бар’єром і чи говорять про це на сповідях?
– По-перше, не слід малювати собі в уяві чергу на сповідь в зоні бойових дій. Армія — це зменшена версія нашого суспільства. Кожен з цих воїнів ще вчора був цивільним. Серед ваших знайомих багато тих, хто регулярно сповідується? Те ж саме й в армії. В даному разі можна казати радше про зустрічі для дружніх і довірливих розмов з капеланом.
Щодо якогось відчуття провини у військових, це питання взагалі не стоїть. Нема жодної моральної дилеми у тому, щоб захищати свою Батьківщину. Протягом останніх 10 років я не зустрічав жодного солдата, який би мав тягар на душі через знищення ворога.
Вбивства відбувалися в Бучі, вбивства тривають під час ракетних атак цивільного населення України, вбивствами займається Російська Федерація. Ми нищимо ворога, щоб припинити ці вбивства і захистити від них наших близьких.
Складні стосунки з богом
– Ваша діяльність обмежена вірянами-християнами чи ви можете допомогти й мусульманину, до прикладу?
– Україна є мультирелігійною країною. Так, представників християнської віри серед українців більшість, водночас далеко не всі вони є практикуючими вірянами. Хтось вірить у бога, але ніколи не ходить до храму і не має досвіду обрядовості, хтось називає себе агностиком. Кожен з них може отримати допомогу капелана у тій формі і обсязі, в яких він того потребує.
Щодо мусульман і представників інших релігій, звісно, я можу поспілкуватися з ними в межах своєї компетенції, надати допомогу. Якщо я розумію, що цього замало і людині потрібно поговорити з імамом, я зроблю все можливе, що сконтактувати їх.
– Кажуть, у падаючому літаку атеїстів нема, а в окопах є?
– Звісно, є. Війна може приводити людей до бога і може розчаровувати у вірі. За час своєї служби я хрестив багатьох колишніх атеїстів і був свідком зневіри у релігії серед вірян. Усі ми – люди, і в кожного з нас свої погляди і свій шлях.
Ба більше, на війні нерідко трапляється, що військові кілька разів розчаровуються у вірі, не знайшовши відповідей на хвилюючі їх запитання, а потім знову повертаються до бога. Я б порівняв цей процес зі станом закоханості. В якийсь момент ми відчуваємо її, одружуємося, але з часом можемо втрачати це почуття і навіть розлучатися з колись головною для нас людиною. Схожі метаморфози можуть відбуватися й у стосунках людини з богом, особливо в умовах війни, коли усі почуття посилюються через сильні емоційні переживання.
Україна і наша армія різняться тим, що тут поважають почуття оточуючих і їхні релігійні переконання. В цьому сенсі ми дуже толерантна нація.
– Далекі від релігії люди часто ставлять запитання: чому бог допускає страждання невинних? Якщо на все – воля божа, як пояснити те, що з хорошими людьми і навіть дітьми стаються такі страшні речі?
– Кожна людина вільна в своїх проявах і виборі. Не треба перекладати всі біди, що виникають у результаті цього вибору, на міфічну "волю божу". У війни в Україні є конкретне ім’я — Володимир Путін, а також імена всіх тих, хто сприяє йому або бездіє, хоча має відповідати за безпеку у світі.
Жорстокість допускає не бог, а люди. Вони ж чомусь прагнуть перекласти відповідальність за це на вищі сили, але правда у тому, що бог – це не дідусь на хмаринці, який вирішує нашу долю. Бог — це любов. Чому сталася війна? Через брак любові. Любові до себе, і тих, хто буде жити після нас, до своєї землі, культури, віри. Любові, яка вимагає чесності і щирості. Безкомпромісної та жертовної.
В Писанні є слова одного з пророків, який почув голос бога. Бог чув плач свого народа, але не мав того, хто став би його голосом на Землі. Голос бога — це завжди про справедливість, мир і любов. Ми бачимо, як на нього відгукуються добровольці, які йдуть захищати нас, волонтери, які підтримують тих, хто цього потребує, світова спільнота, яка стоїть на захисті прав українців.
Все це – прояв голосу бога. Ми завжди маємо вибір: стати на шлях добра або обирати сторону зла.
– Чи є в Україні місце Московському патріархату і чи відрізняються парафіяни цих церков від вірян ПЦУ?
– До 2014-го я й сам був в УПЦ МП, але після окупації Криму я і мої парафіяни стали одними з перших, хто перейшов до Української православної церкви Київського патріархату і виступили за заборону цієї організації в Україні.
Московський патріархат не має нічого спільного з релігією, це радше сурогат, який використовують з протилежною справжній релігії метою. Будь-яка віра покликана до збереження вічних цінностей і миру, прояву любові і піклування про ближнього. Вбивши десятки тисяч людей, викравши тисячі дітей, зруйнувавши сотні українських храмів, лікарень і шкіл, росіяни не можуть говорити про прояв якоїсь любові до ближнього, а отже й до бога, адже він є в кожному з нас.