Як Антону Птушкіну вдалося зняти стрічку про тварин і війну без сльозовитискачки?
Як Антону Птушкіну вдалося зняти стрічку про тварин і війну без сльозовитискачки?

Як Антону Птушкіну вдалося зняти стрічку про тварин і війну без сльозовитискачки?

Відповідь знайшлася і доволі легко.

Кожен, хто працює на телебаченні, знає святе правило: хочеш привабити глядача - тягни у кадр дітей чи тварин. За допомогою цього нехитрого, але незмінно робочого способу, з аудиторії можна не особливо напружуючись вибити потрібну емоцію. Не даремно цим постійно користуються шахраї, які постять у соцмережах сльозливі відео про діток-котиків-песиків і просять скинути гроші на картку. Ба більше - у цім ділі спостерігається технічний прогрес і панство вже почало використовувати для створення такого контенту ШІ. 

Якщо ж говорити про кіно, то і в цій сфері маємо таку проблемку, яку підтримують самі ж глядачі. Які ставлять фільму високу оцінку і радять його подивитися іншим, апелюючи до того, що «глядачі плакали». Ми в «Детекторі» про ці плачі писали вже нераз, але будемо це робити знову і знову. Та нині, дякувати небесам, сталася нагода написати про дещо кардинально інше.

Антона Птушкіна представляти, напевне, не потрібно, адже він є хорошим прикладом як таланту, так здатності його реалізовувати та промотувати. Після того, як він побув ведучим популярного проєкту «Орел и решка», Птушкін зробив ютуб-канал і почав робити свій тревел-блог. Він одразу став шалено популярним із цілком очевидних причин: кожного разу це була доволі якісна, цікава та складна робота, а усі функції (режисера, оператора, ведучого, подюсера, водія і тд) Птушкін виконував сам.

Він дуже добре вміє вибудовувати історію: впродовж усього відео можна було відчути цілий спектр емоцій, причому доволі збалансовано. Приміром, після якогось пафосного та ліричного відступу, ми отримували щось іронічне або навіть саркастичне. Моє улюблене відео – про круїзи на лайнерах. 

Популярності програмі, звісно, додавав сам Антон і його чудове почуття гумору та самоіронії. А ще кожен випуск був надзвичайно людяним: ведучий розповідав різні історії про взаємодопомогу, хороші вчинки та інше мімімі. Проте, як на мене, усе це ніколи не було приторним. Якщо коли і хотілося пустити сльозу, то просто від класних історій, які надихають. 

Щоб моя розповідь про фільм «Ми, наші улюбленці та війна» теж не була неприємно позитивною, напишу і таке. Антон Птушкін до повномасштабного вторгнення належав до тих людей, яким війна була не надто цікавою. А, нагадаю, наш герой родом з Луганська. Він робив свій блог російською, активно спілкувався з росіянами і як українця себе не надто позиціонував. Вже впродовж великої війни на його каналі з’явилося лише два відео.

Як Антону Птушкіну вдалося зняти стрічку про тварин і війну без сльозовитискачки? - Фото 1

Перше – традиційне для багатьох блогерів чи представників шоубізу звернення до росіян. Таке зазвичай записували люди, які до цього зберігали контакти з тамтешньою аудиторією і мали надію щось там їм донести. Антон доводив росіянам, що ніякого страшного фашизму та антисемітизму в Україні немає. При цьому автоматично сказав «на Украине», а потім на монтажі це виправив у текстовому варіанті. 

Попри доволі раціональні та доброзичливі аргументи Птушкіна про те, що росіянам, якщо вони не почнуть щось робити зі своєю країною, світить не дуже приємне майбутнє, вони якось не надто зацікавилися. Переглядів на цьому відео в рази менше, ніж було зазвичай. Ну а сім місяців тому Антон виклав півгодинний ролик про те, як він подорожував у Карпати. Це відео – практично без слів, але у ньому вдалося відтворити усі типові для цього автора фішки. В результаті після перегляду страшенно захотілося в гори.

Його подивилося усього три з хвостиком мільйони людей. «Усього», бо це справді мало для цього каналу. Про круїзи, приміром, має 21 мільйон переглядів. Про Норвегію – 30 мільйонів. Розповідь про Швейцарію набрала 45 мільйонів. Уявіть якою значною була російська аудиторія Антона і як епічно вона відвалилася. 

 

Враховуючи увесь цей бекграунд, фраза штибу «Птушкін зняв свій перший документальний фільм» буде, звісно, правдою, але з моментами. По-суті, він зробив те, чим і раніше займався, просто на серйознішому рівні, у копродукції з іноземцями та з виходом у прокат. Судячи з наповненості залів, стрічка повинна зібрати непогану касу. А сам Антон цілком може отримати дуже непогане місце у поки досі незаповненій ніші популярної документалістики. Авторський напрям у нас за останні років 10 розвинувся дуже непогано: режисери та режисерки розвиваються, експерементують і часто отримують нагороди на престижних кінофестивалях. 

А ось масові документальні фільми «для людей» у нас постійно пасли задніх. Аж до 2022 року, коли і автори зрозуміли, що нині час для документування, і аудиторія показала велику потребу у такому контенті. Займатися цим почали переважно телевізійники, тому навіть найбільш резонансні проєкти усе ж можна зарахувати саме до телевізійної публіцистики. А хочеться, що було і кіно. «Ми, наші улюбленці та війна» до цього якраз і наближається. Антон знову майже все зробив сам, лише запросив ще кількох операторів. Ну і, звісно, додалася продюсерська команда, бо кіно – це вам не ютубчик. Тим паче, плануються міжнародні покази. 

 

Як вже я писала на початку, тема тварин – дуже хитка. Якщо це фільмування природи на умовний «Discovery» – справа одна. Але тут у нас тварини в біді, та ще й через війну. Тобто маємо одразу два фактори, які часто штовхають авторів осідлати (свідомо чи ні) тему сліз, аби у максимально простий спосіб викликати у глядача реакцію. Як це було у недавній стрічці Алана Бадоєва «Довга доба», зробленій із відео, які українці записували та викладали у соцмережі. Там були ролики, в яких люди просто по хвилині чи більше плакали на камеру. Не завжди це робиться із прагматичним умислом, але в кожному разі якості стрічці не додає. 

Птушкіну вдалося усього цього уникнути, як на мене, у дуже простий спосіб. Він і раніше такого не робив. Ось вам і весь секрет. І одним з найперших показників відсутності дешевої сльозовитискачки є музика. Вона у фільмі різна – багато веселої та життєствердної. Але на драматичних моментах Антон не врубає нам умовне «сумне піаніно», яке активно і нав’язливо підказувало б нам, що ось знову час поплакати.  Як Антону Птушкіну вдалося зняти стрічку про тварин і війну без сльозовитискачки? - Фото 2

Трагічну тему дуже добре балансує гумор, який багато авторів якось соромляться використовувати. Приміром, засновник організації  «Зоопатруль» в оточенні котиків розповідає, чому взялися рятувати тварин із зачинених квартир: «Потрібно було робили щось хороше, якщо вже ми всі помремо». І іронізує, що спочатку вибивали людям стіни, аби дістатися до котів і собак. А вже потім еволюціонували до думки, що погодувати їх можна через вічко у дверях. 

 

У стрічці ми бачимо історії багатьох людей, які так чи інакше долучалися до порятунку тварин. Є розповідь про Шафку (Глорію), знамениту 13-річну кішку з Бородянки, якій дивом вдалося вижити у зруйнованому будинку на 8 поверсі. Коли у медіа почали з'являтися новини про неї, багато людей засуджували власників. Мовляв, виїхали і не забрали кішечку. Але у фільмі ми бачимо трохи іншу історію. Нам показують евакуацію тварин із зоопарків, лева з ПТСР, волонтерку, яка переживає за ведмедя. Каже, що буде дуже неприємно проробити такий довгий та небезпечний шлях і вбити тварину анастезією. 

Ми бачимо тварин, які живуть разом із військовими і розуміємо, чому це настільки поширене явище. Працівники київського зоопарку розповідають, чому відмовилися евакуювати своїх підопічних і кого саме підкинули їм люди після початку вторгнення. Найбільш гостра розповідь – про собачий притулок у Бородянці, в якому, на жаль, загинуло багато песиків. Усе тому, що працівники їх покинули зачиненими у клітках. Ця ситуація свого часу була дуже резонансною. 

Як Антону Птушкіну вдалося зняти стрічку про тварин і війну без сльозовитискачки? - Фото 3

Велика частина стрічки присвячена іноземцям, які взяли до себе врятованих тварин. Фільм отримав і міжнародну версію – права на показ за кордоном вже придбані. Вона відрізнятиметься від нашої і там буде значно більше акценту не на українцях. Наскільки більше і як саме там зобразять наш контекст – можна буде зрозуміти після перегляду. І тут скажу, що ось цю тему у кіношних колах обговорюють вже деякий час. Оскільки з державним фінансуванням галузі у нас зараз є проблемки, автори шукають його за кордоном. І їм вдається. От лиш зняті проєкти великою мірою міститимуть саме іноземний контекст, а не український.   

Як Антону Птушкіну вдалося зняти стрічку про тварин і війну без сльозовитискачки? - Фото 4

Але у кожному разі саме такий формат мені видається дуже вдалим зокрема і для міжнародних показів. Як би це не звучало цинічним, але багато людей у світі поступово звикли, що в Україні гинуть люди і руйнуються міста. Відверто сентиментальні, трагічні чи екзальтовані історії багатьох відштовхують. Тим паче, посередньо зроблені. Тому потрібно шукати якісь нові моменти для нагадування про війну, аби вони були ефективними. Тварини – це саме така тема. Тим паче, що «Ми, наші улюбленці та війна» – це розповідь по-суті про людей, просто через призму їхнього ставлення до чотирилапих. Антон Птушкін у своїй роботі показує українців справді хорошими людьми, для яких дуже важливо дбати про тих, хто сам цього зробити не може. 

Ну і я що ми отримаємо хорошого режисера масових, проте якісних стрічок – це взагалі буде неймовірно. Для цього статусу Птушкіну потрібно усе більше йти у бік кіно. До речі, над фільмом він працював досить довго – півтора роки. За те, що не зліпив актуалочку за кілька місяців – йому окремий плюсик.

Фото: Максим Поліщук, кадри з фільму «Ми, наші улюбленці та війна»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги за темою
Кіно українське кіно
Джерело матеріала
loader
loader