Ці два роки тягнулися нескінченно довго й водночас промайнули як мить, — і ось уже знов Україна представляє своє мистецтво на черговій, ювілейній 60-й Венеційській бієнале. Попередня українська присутність там навесні 2022 року була настільки особливою, що теперішній проєкт мимоволі спонукає до порівнянь. Але й оптика трохи змінилася. Минулого разу українцям здебільшого було начхати на тему бієнале, вони привезли й вихлюпнули своє, гаряче воєнне мистецтво перших місяців катастрофи, — і весь світ, затамувавши подих, дивився на нього. Нині, два роки по тому, українські проєкти стикнулись із глобальним світовим потоком, який вочевидь рухається за власною логікою. Власне, можна припустити, що так було завжди, просто тепер, коли війна брутально виштовхнула нас на світову авансцену, ми стали чутливішими до таких речей, почали їх помічати — бо це є запорукою нашого виживання.
Тут, у Венеції, наочно бачиш те, що в Україні досі для багатьох є неймовірним. Наша війна й усе, що з нею пов’язано, зовсім не є стрижневою темою світового порядку денного. Загарбницька агонія російської імперії й наша деколоніальна пасіонарність — все це радше є трагічним епізодом, що розгортається десь на периферії людської історії, анахронізмом, що відбувається паралельно з новими, справді сучасними викликами. Всі порядні імперії розпалися вже сто років тому, нині колишні білі колонізатори наввипередки сплачують моральні та решту інших боргів, денно й нощно, на всіх культурних майданчиках. Кожен другий павільйон фактично перетворено на філіал музею етнографії, що розповідає про культуру та побут колишніх своїх або дотичних поневолених народів. Країни, що не мають колоніального минулого, почуваються на цьому святі відвертими лузерами. Втім, завжди є тема квір-художників, які теж трактуються як «іноземці», «чужинці». «Це свято чужого, далекого, дивного й локального», — наполягає куратор бієнале Адріано Педроса. Тобто бієнале як ринок екзотичних продуктів. Сам Педроса усіляко наголошує, що є першим латиноамериканцем і фактично першим жителем Південної півкулі, який курує виставку бієнале.
О, цей Глобальний Південь, іще одна оманлива тотожність. На Півдні згуртовано шалену силу людей, ідей та енергії, це, безумовно, один з найважливіших полюсів світу, що настає, — але ми не є частиною цього руху, попри бажання багатьох. Ми надто білі й надто привілейовані, щоб вважатися там своїми, — та й ресентимент Півдня щодо США є для нас неприйнятним. У цьому розмаїтті незіставних трендів і досвідів Україна досі намацує своє місце, паралельно проговорюючи свою війну. Наше мистецтво раз у раз проживає її й вихлюпує назовні, викрикує всім в обличчя й шепоче наодинці із собою. Тож повернімось до України та її цьогорічної присутності на бієнале.
Як і минулого разу, її можна описати як певну «інституційну тріаду», але її складники й головний акцент дещо змінилися. Власне, щоб оцінити зміни, треба стисло нагадати події дворічної давнини, коли ошелешений великою війною в Європі мистецький світ приймав у Венеції не менш ошелешених, але відчайдушних і рішучих українських митців і мистецтво.
Національний павільйон тоді представляв проєкт харківського художника Павла Макова. Проєкт був цікавим і складним, але фактично його головним сенсом 2022 року стало те, як він узагалі став можливим у шокових і трагічних українських обставинах.
Другим неймовірним проєктом стала Piazza Ucraina, окремий символічний павільйон просто неба, яким La Biennale di Venezia представила нашу країну в Джардіні. Та попри все центром української презентації у Венеції стали не ці два проєкти, а Scuola Grande della Misericordia, де розмістилася традиційна для паралельної програми бієнале виставка PichukArtCenter. Менш як за два місяці до відкриття майже готову виставку фіналістів премії Future Generation Art Prize було скасовано і з нуля зроблено абсолютно нову експозицію, що наполовину складалася зі свіжих українських робіт, які рефлексували війну, а наполовину — з робіт зіркових іноземних митців також на цю тему.
На відкритті були одночасно президент і кураторка тогорічного бієнале разом із мером Венеції, в якого вдома тоді жила українська родина. На подію привезли українську жінку — жертву Голокосту, котра пережила окупацію Бучі. Прапор України на весь 15-метровий фасад будівлі. Відеозвернення президента Зеленського. Включення Вакарчука з піснею просто з двору в Харкові. Люди виходили із зали з мокрими від сліз обличчями, іноземні журналісти в тихому шоці сповзали по стінах. Це був момент, коли несподівано приватна інституція перехопила місію державного представництва, саме там, попри повагу до зусиль багатьох інших дієвців, билося 2022 року серце України на бієнале.
Якщо чесно, я сподівалася, що цього року це повториться.
Але цьогорічна виставка PichukArtCenter «З України: сміливі мріяти» пішла за глобальною повісткою. Бйорн Гельдхоф, артдиректор PinchukArtCentre і куратор виставки, у своїй промові зазначив: «Ця виставка для нас — не лише спільна платформа, яку Україна поділяє з митцями з різних континентів: Африки, Південної Америки та Азії. Ми активно намагаємось уявити краще майбутнє, добре розуміючи та завжди усвідомлюючи жорстоку реальність, в якій ми проживаємо зараз».
Бажання вписати Україну в світовий контекст не просто зрозуміле, це є вимогою часу, але нам справді треба винайти для цього нові сенси. Виглядало так, ніби 22 художники та художні колективи, представлені на проєкті, говорили кожен про своє: іноземні митці — про свої досвіди, спогади, сподівання, а українці — про нашу війну, про яку намагалися розповісти якоюсь новою мовою. Її можна описати як досить складний спосіб говоріння жахливих речей через красу, естетизацію жаху — часто за допомогою сакральної візуальної традиції. Простіше кажучи — історію нашої війни розповідають як біблійну історію.
Так, інсталяція Яни Кононової «Ізюмський ліс» (2022), побудована на основі фотографій ексгумації тіл людей, закатованих росіянами, виглядає як фреска, а за формою нагадує вівтар — довгий католицький вівтар-складень. Так само, як і на таких вівтарях, страшні події, смерть і жах показані стримано й монументально. Ярема Малащук та Роман Хімей у роботі «Ви не маєте цього бачити» (2024) торкаються теми викрадення українських дітей, але основний її візуальний акцент — великі фотографії дітей, які мирно сплять. «Кожне таке зображення — це передовсім свідчення злочину, й лише потенційно мистецький твір (який насправді ніколи не мав бути створений)», — наголошують художники. Й тут ми впритул підходимо до ще однієї мови говоріння про війну — мови архівації. Але ми на виставці й бачимо передусім мистецтво. І на тлі світлин українських дітей, які сплять, архівна робота Олега Голосія 1989 року «Ті, що тікають від грози» розташована як великий релігійний живопис в італійській церкві.
Але, безперечно, апофеозом говоріння цією мовою стала робота Жанни Кадирової «Російське сучасне бароко» (2024), що являє собою орган, моторошно жахливий, бо створений частково з фрагментів відстріляних російських снарядів, іще й розтрощених на кінцях, але водночас і моторошно прекрасний. При цьому орган є цілком робочим, на ньому можна грати, він здатен видавати гармонійні, прекрасні звуки, тобто огидне обличчя війни вже переплавлено мистецтвом у красу.
Хотілося б якогось розвитку цієї теми, але цього року куратор явно хотів відреагувати на тему бієнале — й це зробило виставку трохи розмитою. Натомість минулого разу, коли тему бієнале (яка там була тема, до речі?) було відкинуто й виставка просувала нашу повістку, це було виразно, потужно й справді незабутньо.
Звісно, говорити про війну на її третьому році так, як на її третьому місяці, неможливо. Нині процес її створення в українському сучасному мистецтві саме триває, — і його відобразив проєкт національного українського павільйону. Це складний проєкт у складному просторі. Там перетинаються аж шість різних шляхів із інших залів, сходів, коридорів, і на цьому п’ятачку куратори Вікторія Бавикіна та Максим Горбацький поєднали цілих чотири проєкти — й усі вони дуже різні, й кожен пробує власну мову.
Так, відеопроєкт Андрія Рачинського й Даніїла Ревковського «Цивільні. Вторгнення» (2023) виразно представляє ще один спосіб говоріння про війну — спосіб документа. Проєкт створений завдяки пошуку матеріалів через алгоритми запитів у соціальних мережах і покликаний зберегти матеріали-свідчення, які, найімовірніше, з часом із цих мереж зникнуть. Темою відео, зокрема, були тіла та поховання цивільних у місцях активних бойових дій. Тут робота художника межує з роботою архівіста.
Андрій Достлєв та Лія Достлєва в роботі Comfort Work (2023–2024) працюють із темою стереотипів щодо українських біженок та біженців. Одинадцять відео, що експонувалися на п’ятьох екранах, було створено за допомогою низки розмов із українками з досвідом біженства в Європі, — тут художники виступають як справжні дослідники-соціологи.
Натомість проєкт Каті Бучацької «Щирі вітання» (2024), що презентував результати онлайн-занять мистецької інклюзивної майстерні, яка поновила свою діяльність майже відразу після повномасштабного вторгнення, пропонує мистецтво як зону безпеки. Творчі роботи людей з ментальними особливостями максимально далеко відстоять від теми війни й водночас презентують іще один важливий спосіб говоріння про неї — як про фігуру замовчання. Це мистецтво — насправді потужний спосіб (не)говоріння й водночас необхідний інструмент для самозбереження: пошук радості в буденному, повернення до звичної рутини. Під час життя у війні це набуває життєво важливого значення.
У цьому багатоголоссі одним із найбільш візуально вдалих став нібито «технічний» об’єкт авторства архітектора та художника Олександра Бурлаки під назвою «Робота», створений для організації дуже складного простору приміщення. Він являв собою, власне, простір, організований у коло за допомогою полотен домотканого рядна 1950–1960-х років із різних регіонів України. Коло, що є промовистим символом, який об’єднує, заспокоює й ніби оберігає те, що всередині, своїми «стінами» з тканини; коло, що створює власний внутрішній простір і перетворює випадкове перехрестя на бажану точку зустрічі геть різних людських потоків.
Та якщо ми згадуємо про мову говоріння українського мистецтва про війну, не можна оминути увагою ще один проєкт бієнале: це робота української Open Group (Павло Ковач, Антон Варга, Юрій Білей) «Повторюй за мною ІІ» (2022). Ця робота представлена в польському національному павільйоні польською кураторкою Мартою Чиж. Історія того, як український проєкт переміг на польському національному конкурсі, потребує окремого тексту, втім, повернімося до мистецької мови.
По-перше, це — точно й однозначно робота про війну, про нашу війну; вона насправді досить слабко корелює із заявленою темою бієнале. Так, на відео — українські біженці, які втекли від війни, їх знімають у різних містах Європи та США, але головний зміст роботи — не в цьому. Люді на відео, чоловіки й жінки, коротко розповідають про себе й відтворюють звуки війни: сирену, гранатомет, мотор військового гвинтокрила, С-300, інші моторошні звуки. Відтворюють, а потім кажуть, ні, наказують: «Повторюйте за мною». Це страшне караоке робить дуже незвичну річ: перетворює ентертейнмент на військовий досвід. Це повністю протилежне тому, що зазвичай робить мистецтво нині.
Цей проєкт не сповнений тонких складних роздумів. Він прямий, мов спис, і гарячий, мов куля. Він влучає тобі просто в мозок, це майже заборонений прийом. Між тобою й ним немає нічого — лише темрява павільйону та величезне, на всю стіну, зображення. За зразком класиків відеоарту 60-х проєкт безпосередньо звертається до твоєї фізіології, прямих нейрореакцій. Головний інструмент тут — залучення, інклюзивність. Люди на екрані такі самі, як ти, — й водночас інші, бо в їхньому досвіді є звук падіння авіабомби чи роботи міномета. Але ти можеш, якщо забажаєш, долучитися до цього досвіду, просто відтворюючи разом із ними ці звуки. Звісно, якщо захочеш долучитися.