Телеведучий Слава Соломка на екрані завжди бадьорий, веселий та енергійний. Здається, іншим не буває. У розмові з OBOZ.UA шоумен відверто поділився тим, що залишається "за кадром", – невдачами, образами, сумнівами.
З телеведучим ми зустрілися на прем’єрному показі голлівудської спортивної драми "Суперники", яка стартувала в українських кінотеатрах.
– В’ячеславе, ваша основна робота зараз – це що?
– Працюю на телеканалі "Київ" уже протягом чотирьох з половиною років.
– На початку російського вторгнення багато хто з ваших колег казали, що сумнівалися в тому, що найближчим часом матимуть роботу. Як ви згадуєте той період?
– Ви знаєте, так якось складається в моєму житті, що до всіляких надзвичайних ситуацій ставлюся спокійно. І чим більш вона напружена, тим менше піддаюся паніці. 24 лютого 2022 року я прокинувся пів на одинадцяту ранку. Вибухів не чув. Побачив кілька пропущених викликів від людей, з якими не спілкуюся щодня, здивувався. Потім прочитав повідомлення від товариша з Америки: "Славо, як ти? Чи в тебе все добре?" І зразу ще одне – від дівчини, з якою колись, ще до 14-го року, зустрічався. Вона мешкає в Москві. І те саме запитання: "Як ти? Все добре?". Думаю, чому це всі раптом про мене згадали. Почав листати Facebook, побачив звернення Зеленського. І все зрозумів…
Коли приїхав на роботу, відчув, яка всередині у всіх напруга, але сам був абсолютно спокійним. Я якось аналізував такий свій стан і зрозумів, як це в моєму випадку працює. У ситуаціях, які від мене не залежать, мій організм ухвалює рішення: панікувати немає сенсу. Якась дрібниця, наприклад, загубив телефон чи гаманець, викликає більше паніки, аніж щось глобальне. От така незвичайна реакція.
Перший час після початку великої війни ми з колегами сиділи без роботи. Вирішили робити щось корисне за свої кошти та з власної ініціативи. Стали знімати інтерв'ю з військовими. Зібралися з друзями у продакшн (багато хто, як і я, не виїжджав з Києва), техніка знайшлася, оператори. І в результаті записали цікаві програми для YouTube-каналу. Фактично займалися цим до зими. А потім почалися відключення світла, через це зривалися зйомки, монтаж. Плюс редакторка, яка з нами працювала, мусила нас залишити, бо запустили наново її проєкт на телебаченні. Потім і я повернувся в ефір. Тому поки все це стоїть на паузі.
– У кожного з нас свої рецепти проживання непростих днів, місяців, а тепер вже зрозуміло – і років. Які у вас?
– Насамперед це робота. Мені це дає наснагу та силу. Але, як і в кожної людини, у мене теж бувають труднощі, моменти зневіри. Однак потім несподівано надходять слова підтримки. Часом звідти, звідки зовсім не очікуєш. От нещодавно в мене була ситуація. Зателефонував товариш, який відсидів місяць у Лук'янівському слідчому ізоляторі. В нього була якась підозра, але згодом відпустили, справу закрили. Навіть, наскільки мені відомо, компенсацію держава виплатила за те, що його тримали у СІЗО, а доказів провини не знайшли. І от цей товариш мені розповів, що там дивляться наш телеканал "Київ" (а він перебував в особливому корпусі, там, де колишні політики, коротше, де сидить інтелігенція). Каже: "Всі дивляться лише тебе. Ти там просто кумир, Славо!" Я дивуюся: "Як це може бути?". А він: "Навіть на прогулянку у двір не йдуть, поки не подивляться ефір".
– Як змінилося телебачення під час війни?
– Що б не казали, але люди продовжують дивитися телевізор. Це тільки так здається, що зараз мало хто його вмикає, бо всі перейшли в інтернет. Ви від'їдьте 200 кілометрів від Києва і побачите, як там ситуація – будете дуже здивовані. Усі розмови про те, що рейтинги на ТБ падають, а воно вмирає, – неправда.
– Ваша зарплатня змінилася за час війни?
– Ніяк не змінилася. Зменшилася хіба що в доларовому еквіваленті, але це зрозуміло, бо долар подорожчав. Але якщо дивитися в гривневому співвідношенні, то все, як було раніше. Я працюю на телеканалі "Київ", а він фінансується з бюджету міста. Змінилися ціни в магазинах – таке не заперечиш, але що зробиш? Ми існуємо за бюджетні гроші, у нас немає якихось приватних інвесторів.
– Свого часу так складалася ваша кар'єра, що доводиться міняти роботу. Чи легко дається рішення: встати і піти?
– Як будь-яка творча людина, щоразу переживаю, копаюсь у собі. Коли після закінчення театрального вишу почав працювати у театрі, розумів: щось не те. У тих ролях, які отримував (а будь-який актор часто заручник типажу), відчував внутрішню нереалізованість. Розумів, що меседжі, які доносять зі сцени мої герої, кардинально не збігаються з моєю життєвою позицією.
Пам'ятаю, що якось сидів на репетиції та думав: мені 23 роки, що я тут роблю!? Аж у холодний піт кинуло. Вирішив, що треба щось терміново міняти. І за два місяці вже працював телеведучим на "Новому каналі". І знаєте, жодного разу не пожалкував. Навпаки, радий, що так сталося. І акторство люблю – до війни знімався періодично в кіно, мене запрошували. Були і антрепризні вистави.
– Одна з них із колишніми "дизелівцями" Сергієм Писаренком та Євгеном Нікішиним, які після вторгнення втекли до Росії. Ви спілкувалися з ними після цього?
– Ми працювали разом, у нас були дружні стосунки. А потім вони дуже розчарували. Бачите, як вчинили: підтримали в протистоянні Росію. Я не спілкувався з ними з того часу, навіщо? Так само з іншими росіянами, яких знав, як мені здавалося, непогано. На початку вторгнення писав своїй колишній дівчині: "Це все можете зупинити лише ви! Виходьте!" А вона мені: "А це вже маніпуляція!" Уявляєте? Наші товариські стосунки теж закінчилися.
– Як ставитеся до колег, які виїхали з країни? Ви знаєте зсередини ситуацію у вашому колі – рік тому першим розповіли, що колишня головна "ревізорка" країни Ольга Фреймут виїхала з України не лише з дітьми, а й із чоловіком.
– Ну, слухайте, як я можу ставитися? Люди ухвалили рішення виїхати. Чи подобається мені це? Не подобається. Я вважаю, що українці зараз мають бути в Україні. Але вона боїться – це її право, і якоюсь мірою Олю можна зрозуміти. Окрім того, не виключно, що вона не бачить майбутнього в Україні. Це теж її право. Думаю, вона поїхала назавжди. Мені здається, ніколи не повернеться. І не тільки Оля.
Я вважаю, що більшість публічних людей, які виїхали, вже не повернуться додому. Вони ухвалили для себе це рішення. А от чи будуть там щасливі – це запитання. Я б не був. У плані професійної реалізації ніяку іншу державу, окрім України, я не бачу. У мене навіть думки не було їхати кудись з Києва. Коли все почалося, бачив, що всі виїжджають, виїжджають, виїжджають. Набрав маму: "Ти хотіла б, щоб я тебе кудись вивіз?". А вона мені: "Ти що, здурів? Нікуди не хочу їхати". Я аж видихнув.
– Мама виховувала вас сама. В одному з інтерв'ю ви розповідали, що був період, коли хотіли більше дізнатися про тата, якого ніколи не бачили.
– Так, я дізнався: він був лікарем, помер у 2013 році. А потім, маючи його дані, звернувся до журналістів СТБ, у них є програма "Таємниці ДНК". Вони запропонували знайти моїх родичів – сестру і брата по татовій лінії. Дали мені повністю всі дані, я зв'язався із сестрою. А брат на той час, як виявилося, помер. Там була трагічна історія – наклав на себе руки. Ми зустрілися з сестрою десь рік тому, поспілкувалися. Вона мені показала фотографії тата в юності. Ми дуже схожі – просто одне обличчя. На брата я теж дуже схожий.
Але знаєте, що зрозумів після цієї зустрічі? Це чужі люди для мене. І я для них чужий. Родичі – це ж не тільки про кров, родичів. Це про близькість духовну. Сестрі вже близько 60 років – у неї своя родина, свої друзі, своє життя. Мені було цікаво зустрітися, дізнатися більше про батька, про себе – хто я, звідки. Та частина моїх рідних – це прекрасні, талановиті, реалізовані, заможні люди. Мені приємно, що такі в мене є. І добре. Але якогось емоційного сліду в мені не залишило.
– А мама не була проти, щоб ви бачилися з татовими родичами?
– Вона про це не знає.
– Ви емоційно близькі?
– Мама – це моя величезна підтримка. Вона народила мене, єдиного сина, у 40 років. У молодості хотіла бути актрисою, але стала істориком та перекладачем. Багато років працювала екскурсоводом у Києво-Печерській лаврі. Їй вже 75 років. Дуже мені допомагає, інколи через насичений графік навіть до магазину заскочити не вистачає часу. А вона вже не працює. От чим їй жити? Фактично живе мною.
У мене було прекрасне дитинство, щасливе, завдяки їй. Але ми з бідної родини. У нас часто не було грошей. І в мене з того часу залишився страх бідності. А це з психологічного погляду дорівнює страху грошей. Тобто якщо боїшся бідності, то ніколи не розбагатієш. Я з цього приводу звертався навіть до психолога. Гроші повинні заходити в життя легко. Надійшли – витратив. Це енергія, якій необхідно циркулювати. А якщо ти боїшся витрачати гроші, то вони не надійдуть. Навіщо? Ти ними не користуєшся.
Свого часу я був скнарою. Совкова звичка збирати на чорний день – це від мами. Вона мені все життя говорила: "це дорого", "ми не можемо собі дозволити", "треба скромніше". Я пропрацював це з психологом. Тепер не з такою осторогою витрачаю зароблені кошти. Так, звичайно, заощаджую та економлю, як і всі люди. Але вже не боюся, що завтра неодмінно залишуся без нічого.
– Як ви переживали час, коли не було роботи? У вас був період, здається, два роки, коли не було ніяких проєктів.
– Спершу просто переживав, а потім у мене почалася депресія. Здавалося, що всі відвернулися, мій телефон перестав дзвонити, відбувалося щось страшне. І з цього мені допоміг вибратися спорт. Я почав бігати, займатися на спортивному майданчику. Це давало шалений заряд сил. Пробіг зранку – небагато, буквально два кілометри – і одразу в тонусі. Мені колись Іцхак Пінтосевич (відомий тренер особистісного зростання. – Ред.) сказав, що енергію, щоб чогось досягти, можна взяти тільки зі спорту.
Я бігав навіть взимку, у великі морози. Це тривало певний час. І потім в один прекрасний день відчув, що моя енергетика, яку випромінював, дуже змінилася. А згодом мені запропонували знову роботу на телебаченні. Як ще заряджаюсь? Люблю нових людей. Якщо доводиться вранці спуститись у метро, обов'язково знаходжу у вагоні цікаву для себе людину. І спостерігаю, як читає, наприклад. Або намагаюся розгадати, про що зараз мріє.
Дуже важливо зачепитися думками за щось хороше. І чим краще буде в тебе всередині – тим яскравіше здаватиметься все навколо. Про це написано багато книг. Ще дуже люблю кіно. От зараз ми з вами подивилися фільм "Суперники". Більшість спортивних фільмів – це теж про енергію. Про те, як людина за допомогою тіла може знайти всередині себе. Взагалі тіло людини – це її храм, де є відповіді на всі запитання, вихід з усіх проблем. І енергію можна вивільнити тільки через тіло.
– На початку інтерв’ю ви попередили, що не хочете говорити про історію, яка вартувала вам кілька років тому відсторонення від ефірів (В'ячеслав втрапив у скандал через іронічне відео з перекладом слів з української на російську, яке розмістив у соцмережі. Жарти телеведучого оцінили далеко не всі, і на нього в інтернеті посипалися звинувачення у знущанні з мови. – Ред.) Після того, що сталося, ви казали, що велику частину критики отримали від людей, які навіть не вникали в ситуацію. Як пережили той час?
– До конструктивної критики я ставлюся добре. Іноді боляче слухати, але це важливо, бо рух уперед. На деяких каналах, де працював, робота була неймовірною школою. Ми по крихтах розбирали кожен ефір. Редактори казали: ось тут ти правильно поставив запитання, а ось тут все не так. Мені здавалося, що завдяки їм ніби інститут другий закінчив.
А щодо неконструктивної критики… Ви знаєте, колись мені одна дуже відома піарниця дала пораду: найкраща реакція на хейт – не виправдовуватися. Пожити якийсь час у режимі тиші. Не відповідати агресією на агресію, бо це деструктивна емоція, не потрібно їй піддаватися. Необхідно заспокоїтися і бути стриманим. Я дуже непросто пережив час, коли цькували з усіх сторін. Але зараз хочу сказати всім таке: знаєте, оці срачі в інтернеті – вони тільки роз'єднують, знищують країну. Згадайте, як ми об’єдналися в перші місяці війни, і як це нам допомогло вистояти.
Я зараз для себе випрацьовував одне правило, всім його раджу. Коли читаю в інтернеті щось таке, що обурює так, що аж підриває написати гнівний коментар, роблю паузу. І чекаю моменту, поки стихнуть емоції. А тоді вже ухвалюю рішення, влазити в конфлікт чи ні. Частіше не пишу нічого.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою та телеведучою Талою Калатай – про переїзд до Норвегії, хейт українок за кордоном та уроки історії для російських "братів".
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!