Чи варто вшановувати зрадників?

Повільно, але поступово українці все більше цікавляться власною історією. Триває процес декомунізації та деколонізації, прибираються назви вулиць на честь окупантів та їх колаборантів, але ще немає серйозного обговорення ролі зрадників, яких не надто любила радянська пропаганда. Чомусь їх загал почав вважати мало не “героями” (переважно через те, що їх знищила чи не любила радянська влада), але потрібно розібратися об’єктивно й з ними.

Найвідоміші, безумовно, два лідери УНР: Михайло Грушевський та Володимир Винниченко.

Михайло Грушевський – однозначно найвидатніший український історик, а його вклад ще досі недооцінений, ще не перевиданий повністю його науковий доробок. Він міг так і увійти в історію – видатним науковцем, але вирішив поекспериментувати в політиці та очолив Центральну Раду (парламент УНР). Чудовий історик виявився нікчемним політиком, який не зміг зробити висновків із власних праць. Після поразки УНР, починаючи з 1920 року ця особина почала слізно благати дозволу в окупантів про можливість переїхати в УСРР і його отримала. Жив у Києві та Москві, підбираючи недоїдки із стола окупантів, зрештою, помер від зараження крові під час простої операції по видаленню нариву.

Володимир Винниченко – вважається непоганим письменником та драматургом. (Хоча досить згадати спогади Євгена Чикаленка про те, як приходив до нього Винниченко і розказував, що якщо буде писати “па-рускі”, то йому будуть більше платити, на що Євген Харламович давав йому таку ж суму, з умовою, що він продовжуватиме писати українською). А найбільше “прославилася” ця нікчема на державних посадах: “прем’єра” (Голови Ради народних міністрів) УНР та 1-го голови Директорії. За що не брався, все провалював. Саме він був одним із основних противників створення Української армії в 1917 році. Потім у 1920 році приповз до леніна, випрошуючи собі посад. На відміну від інших, йому вистачило глузду втекти із більшовицької росії ще коли це було можна, тому й шикував (підозрюю, що на гроші уряду УНР) на березі Середземного моря, поряд з містами Канни та Ніцца.

Пішли на співпрацю з більшовиками і 3 інші прем’єри уряду УНР: Голубович, Чехівський та Остапенко. І те, що їх утилізували самі ж більшовики не робить їх героями.

Перераховувати скільки міністрів та членів Центральної Ради лизали п’яти окупантам не вистачить сторінок. А скільки митців різних жанрів стали на службу окупантів!!!

Огидними зрадниками була й велика кількість галичан, які, здавалося б, виховані в досить цивілізованих умовах, мали б розрізняти правду і брехню.

Найоригінальнішим зрадником із галичан був, на мою думку, Юліан Бачинський. Саме він (ще навіть до Міхновського) у 1895 році видав працю “Ukraina irredenta”, в якій доводить необхідність незалежності України: “Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!” А в 1933 році !!! поїхав до срср, заперечуючи Голодомор. Що цікаво, привіз із собою багато вирізок із преси, де описували страшний голод в Україні і це стало основним аргументом для його засудження і утилізації в Карелії.

Атнін Крушельницький – ще один заперечувач Голодомору та зрадник, який був міністром освіти УНР та досить відомим письменником і педагогом. (На його честь чомусь назвали гімназію в Городенці). Також приїхав до “братів” в срср у 1934 та пішов “в утиль”.

Особливу когорту рафінованих зрадників складають офіцери та підофіцери УСС: брати Коссаки, брати Дідушки, Букшований, Баран, Семенюк, Сіяк, Стронський, Ірчан та інші.

Думаю, що вже близький той час, коли кожен має отримати по заслугах. Ну не заслуговують зрадники на належне вшанування в незалежній Україні !!! Дехто резонно зауважує, що людина в різні періоди життя займала різні позиції. Хтось писав гарні книжки, праці, хтось воював за Україну, а тільки потім почав убивати тих, хто був його бойовими побратимами. Особистостей потрібно оцінювати за їх еволюційним розвитком, одні деградували, а інші зросли. Ось колишній соціаліст Донцов став іделогом українського націоналізму, колишній комсомолець Йосип Позичанюк став видатним політичним діячем УПА, старший лейтенант червоної армії Дмитро Карпенко став успішним повстанським компандиром. Свідома зрада перекреслює усі позитивні моменти особи в минулому, але національно-свідома робота на пізніх етапах життя дозволяє виправити чи “згладити” помилки попередніх періодів.

Тому вірю, що прийде ще час зробити повну ревізію місця манкуртів та колаборатнтів та прибрати їхні імена із назв вулиць, навчальних закладів та інших об’єктів. Шанувати потрібно ГЕРОЇВ, а не зрадників, навіть якщо вони були знищені ворогами.

Ростислав Кос

Джерело