"З моєю особливою дитиною державного безкоштовного спеціаліста треба чекати півтора року": українка розповіла, як їй живеться в Польщі і коли вона повернеться додому

Юлія Ладнова у 18 років приїхала до Києва з Білорусі. Вона вирішила, що житиме в Україні. Тут закінчила виш, вийшла заміж та народила двох синів. Молодший, якому зараз 5 років, має діагноз РАС – "розлад аутистичного спектру". Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, Юлія з двома дітьми та собакою сіли в машину й поїхали до Європи. Вони опинилися в Польщі, де мешкають уже третій рік.

Юлія – журналіст, вона поєднує роботу та материнство. Бути мамою дитини з аутизмом не так просто, а в чужій країні й поготів. Однак і перебувати в Києві, де звучать сирени та прилітають російські ракети, вона не може. Хоча мріє таки повернутися до свого рідного дому.

Юлія розповіла OBOZ.UA, як вона втекла від війни, як і хто допомагав родині і як їй зараз живеться у Польщі.

– Юлю, як ти опинилася у Польщі? Як ви виїжджали, вас хтось чекав, помагав?

– Коли напередодні 24 лютого всі говорили про війну, посольства евакуювали дипломатів з Києва, я була спокійна. Оплатила сину курс занять з АВА-терапії наперед, витративши десь тисячу доларів, і склала план його подальшої реабілітації. Я думала, що свій головний удар я вже отримала – молодшому сину встановили діагноз "аутизм", і в той момент я не думала, що може бути щось гірше за це. Бо півтора року я виховувала здорову дитину, а потім дізналася, що син хворий і, найімовірніше, ніколи не зможе жити самостійно.

Але знайомі говорили про війну і планували, куди їхати в разі чого. Навіть моя мама, яка живе в Білорусі і з якою ми не спілкувалися вже декілька місяців, подзвонила мені за три дні до повномасштабки і сказала: "Зніми гроші з картки і купи продукти, бо у вас почнеться скоро". Мені це здавалося нереальним.

Але вночі перед початком війни не могла заснути. Поговорила з подружкою з Херсона, з сусідкою, вирішила скласти документи про всяк випадок. Діти спали, а мені було якось страшно, все тремтіло всередині, це дуже незвичне для мене відчуття. Після промови Путіна через лічені хвилини подружка з Херсона написала, що їх бомблять, потім вже і я почула вибухи у нас під Києвом. Перша думка: чи варто розбудити дітей саме зараз? А що їм сказати? Взагалі, що мені робити? Старшому я ще можу пояснити, а ось молодший від нерозуміння ситуації просто впаде в ступор чи в істерику, і я не знаю, що з цього краще.

Побувши трохи вдома, вирішила їхати на захід Україну до колишньої колеги. Це було так дивно й так цінно для мене: ми не спілкувалися декілька років, а вона сама раптом написала: "Приїжджай". Посадила дітей і собаку в машину, завантажила речи, і ми вирушили в дорогу. Я думала, що все закінчиться за кілька днів, було дуже страшно, але не вірилося, що це все надовго.

Гостювали у колеги ми тиждень, а війна все не закінчувалася. У неї своя родина, батьки, мене ніхто не виганяв, але я сама вже розуміла, що потрібно шукати житло і переїжджати. Бо в мене особлива дитина та ще цуценя мопса. Почала шукати квартиру в оренду. Ціни – космос. Коли мені запропонували пів будинку у Сваляві за $1500 (причому я маю жити там із чужими людьми, одна ванна та туалет на всіх, спільна кухня), то було ухвалено рішення поїхати за кордон.

Найближчим до мене був кордон зі Словаччиною. Ми дві доби з дітьми та собакою ночували в авто – черга з машин починалася ще в Ужгороді, за декілька кілометрів до кордону. Молодшому сину було три роки, він невербальний аутист, який від невизначеності просто божеволіє. І собака, яка ще не може показати, що хоче в туалет. Мені дуже допоміг старший 11-річний син, що так швидко подорослішав. Тож спочатку ми опинилися в Словаччині. Чесно кажучи, я не думала їхати саме в Польщу. Ми переночували в Словаччині дві доби в готелі, а потім сіли в машину і поїхали світ за очі.

Напевно, я була в шоковому стані, бо мене трохи заспокоювала дорога. Але коли ми зупинялися і я брала в руки телефон і читала новини, то постійно плакала. Не дивно, що ми заблукали й опинилися в польських горах. Серпантин, погана дорога, ніч. Я побачила гірськолижний курорт Chata pod Pustą ("Котедж під Пустою", від назви гори Пуста Велька. – Ред.) в селі Верхомля Мала. Вирішила зайти туди і спитати, чи є місце на ніч, бо їхати далі було вже небезпечно. До мене вийшов хазяїн-поляк з дружиною. Я навіть не встигла нічого спитати, як вони одразу ж запропонували нам місце в одному з будиночків і сказали, що ми можемо залишатися стільки, скільки буде потрібно. Запропонували поїсти, подарували іграшки дітям, а наступного дня жінка господаря запросила мене до господарчої кімнати, де було складено багато всього (їжа, ліки, одяг, підгузки, багато речей для гігієни), і сказала взяти все, що потрібно. Я дивилася на неї і не могла повірити, що це насправді. Жінка, яку я знаю другій день в житті, дала мене дах над головою, їжу, прихисток моїм дітям і мопсу, а ще й пропонує взяти речі. Це було настільки щиро, що я розплакалася.

У ці перші дні всі, справді, дуже багато допомагали. Через кілька днів вирішила їхати в Варшаву. Там я сподівалася знайти житло, влаштувати дітей у школу і садок, а найголовніше – знайти спеціалістів для сина. У великих містах зазвичай більше спеціалістів, а в разі аутизму не можна витрачати час – чим менше дитина, тим більше шансів її скорегувати.

– Як зустріла вас Варшава?

– Варшава зустріла не так привітно, як маленьке містечко в горах. Мені дуже допомогли мої друзі з США, які зняли нам готель на тиждень, поки ми шукали житло. Оселитися в таборі для біженців з дитиною-аутистом було б украй важко – і мені, й іншім людям. Марк – невербальний, він не реагує на своє ім‘я і живе у власному світі. Наприклад, може голосно вокалізувати або бігати, коли інші сплять, і я не можу йому пояснити, що так робити не можна – він просто не розуміє звернену до нього мову. До того ж у нього неабияка вибірковість в їжі та специфічна дієта, якої навряд чи ми могли б дотримуватися в таборі. І багато ще всяких "але", про які знають батьки діток з особливостями.

– Якими були перші дні у Європі, як ви там облаштовувалися, з якими проблемами довелося зіткнутися?

– Першою проблемою був пошук житла. У Варшаві квартир не було, і аж раптом з допомогою ріелтора ми знайшли чудову квартиру за $500. Чесно, виглядали апартаменти значно дорожче, ніж коштували, і район був просто прекрасний. Договір був досить простий: ніякої "кауції", нотаріуса (у Польщі здають житло найчастіше з умовою "оказіональності", коли є адреса, куди орендар може виселитися, якщо не буде платити. І це все робиться з допомогою нотаріуса). Ріелторкою була дівчина-українка, яка вже багато років жила в Польщі. За свої послуги вона брала також $500, але сказала віддати гроші не перед господарем, щоб він не бачив. Мене це здивувало, але вибору не було.

Підписали два папірці (що досить дивно для Польщі, бо зазвичай оренда квартири тут складний процес), і нам віддалі ключі. В умові не був прописаний термін оренди. Зазвичай договір складається на рік. А через 4 місяці орендодавець сказав мені, що продає квартиру і нам потрібно шукати нове житло.

І це вже було суперскладно, бо тоді квартир у Варшаві за нормальною ціною майже не було, все значно подорожчало, і знову витрачати гроші на переїзд і ріелтора було "не в тему". Я запитала господаря, чому так, бо мені зараз буде складно і дорого найти житло в цьому районі, а я вже влаштувала дітей у школу і терапевтичний садок. "А Катерина не казала вам, що то була просто допомога українцям? Я здав вам квартиру значно дешевше, ніж на ринку, щоб просто закрити платіж за кредитом і оплату комунальних послуг, за які я з вас не брав гроші. А зараз я хочу продати це житло і переїхати до Іспанії".

Орендодавець був не в курсі, що Катерина взяла з мене гроші за свої послуги, і був впевнений, що ми її друзі, яким вона допомагає.

Взагалі перші дні були стресовими: ці величезні черги для оформлення тимчасового захисту, нерозуміння всіх процесів, в мене дитина сильно захворіла, я бачила, що їй потрібна крапельниця, але навіть не знала, куди звертатися посеред ночі. Була така паніка і невизначеність, а вирішення елементарних побутових ситуацій займало години.

– Чи можеш ти порівняти, наприклад, виховання, освіту в Польщі та в Україні?

– У мене двоє дітей, 12 і 5 років. Старший син в Україні вивчав англійську, тому в Польщі теж віддала його до школи, де навчання англійською. Першій рік ми ходили в польсько-британську академію, де 50% навчання на польській і 50% на англійський мові. В класі було 20 дітей, і з них три українці.

Саме там ми зіткнулися з булінгом, син категорично відмовлявся ходити до школи, бо там його обзивали на польській мові польські діти, а він просто не міг їм відповісти. Я була здивована, адже вчителі нічого з цім не робили. Ми провчилися рік, а на наступний рік я віддала сина до міжнародної американської школи, де навчання тільки англійською. Там вчаться діти різних національностей, а ти підписуєш документ, що якщо твоя дитина булить інших дітей, то її попросту відраховують зі школи.

Ясно, що спочатку проблему спробує вирішити шкільний психолог, але якщо спроби будуть невдалими, то гудбай. Приватні й державні школи в Польщі дуже відрізняються. По-перше, тим, що в приватних менше дітей, більш якісний підхід до освіти. Державні школи у Варшаві переповнені, у класі може бути 35 дітей, але вам не можуть відмовити у навчанні, якщо ви мешкаєте в районі, до якого належить школа. Дітей не прийнято примушувати щось робити, не прийнято кричати. Я була здивована, що діти тут стоять на голові, а їм не роблять зауважень.

Домашні завдання теж часто роблять у школі, а дома дитина вже відпочиває і відновлюється. Крім того, у Польщі тільки 8 класів, а далі або ліцей, коледж чи технікум, або приватна школа.

– Що з медициною? Справді, як люблять у нас розповідати, медицина в Європі відстає від української, у нас тут все швидше, ніж у них?

– Спочатку складно було все, особливо коли дитина захворіла на ентеровірус і ми потрапили до лікарні на крапельницю. Ми пробули в черзі в дитячій лікарні з 11 вечора до 7:30 ранку, поки нас прийняв лікар. Дитина горіла і спала просто в мене на руках, поруч очікували інші батьки з хворими дітками. Була навіть вагітна полька з дочкою, і вона також пробула в черзі всю ніч. Потім їх поклали в лікарню. Хоча я думаю, що жінку на 9-му місяці вагітності в Україні прийняли б поза чергою.

Тут все супердовго. Якщо викликати швидку на температуру, можна отримати штраф €400. Але приїжджає бригада реально за 5 хвилин. Викликати можна, коли реально є загроза життю, втрата свідомості й транспортувати самостійно людину до лікарні неможливо. В усіх інших випадках треба їхати на SOR самому (SOR – це цілодобовий пункт надання допомоги при лікарні). Але лікарні якнайкраще обладнані, і якщо ви вже потрапили до лікаря, то він призначає все необхідне.

Досвід з польськими лікарнями в мене дуже великий, бо ми з дитиною декілька разів лежали в лікарнях, хворіли на кір і пробули 10 днів в ізоляції в інфекційній лікарні Варшави.

Щоб було зрозуміло, наведу приклад. Мій син Марк захворів на кір. Про те, що це кір, ми довідалися на п'ятий день хвороби. Хоча за 5 днів я зверталася до лікарів тричі, тому що стан дитини не був схожий на звичайну ГРВІ – надто яскраві та тяжкі симптоми.

На п'ятий день хвороби, коли дитина прокинулася без сил із температурою 39, я записалася на прийом до приватної клініки, де працюють наші фахівці. Бо сил слухати, що це звичайний вірус, вже не було. Наш візит був о 9:30 ранку. На прийомі у лікаря дитина ледве стояла на ногах, привезла до кабінету на візку, бо ходити син уже не хотів. У кабінеті з останніх сил сидів на підлозі та грався пластиковими тваринами. "Зараз усі так хворіють. Дайте йому відновитися, збивайте температуру і наберіться терпіння", – сказала педіатр і призначила ліків на 250 злотих. Ще на 100 злотих ми здали аналізи. Консультація коштувала 190 злотих. Про цінність часу в такій ситуації я взагалі мовчу.

Я неодноразово акцентувала, що дитина з аутизмом, вона не говорить і не розповість про своє самопочуття. Приїхавши додому, дитина заснула і проспала до третьої години дня, прокинувшись із високою температурою. Точніше, син був у стані напівзабуття. Запідозривши погане, я одразу помчала на SOR до лікарні Коперника (центральна дитяча лікарня Варшави). Син спав у таксі. Спав і у лікарні. Я не маю претензій до того, що у приватній клініці нам не поставили кір. Але коли я просила щось зробити, призначити крапельницю, відправити в стаціонар, тому що дитині явно погано і динаміка на 5-й день хвороби явно негативна, лікарка мене проігнорувала. Вона відправила нас додому спати і пити парацетамол.

Спати! Коли це вже був не сон, а інтоксикація та зневоднення. Після всього приватна клініка запропонувала мені повернути 190 злотих за консультацію чи покласти ці гроші на депозит для подальшого обслуговування. Коли ми потрапили до державної польської лікарні, вони одразу зробили нам всі обстеження. Аналізи, рентген, КТ – це все працює цілодобово, і якщо ви дочекалися консультації лікаря, то зроблять все, що потрібно.

Поляки дуже довіряють державної медицині. В них не прийнято сперечатися, коли лікар призначає лікування, і не прийнято питати, що вам призначили і навіщо це. Вважається, якщо ви звертаєтеся в лікарню по допомогу, то вже лікарі несуть відповідальність за вашу дитину і ви не можете заважати їм виконувати їхню роботу. Ми лежали в чотирьох лікарнях, і жодного разу польські батьки не уточнювали, що за ліки дають їхнім дітям.

Як це відбувається? Вас кладуть у лікарню, ви підписуєте папір, що погоджуєтеся з усіма маніпуляціями. Лікар призначає лікування, медсестра виконує всі призначення: приносить пігулки, капає розчини та інше. Про те, чим лікували вашу дитину, та про всі маніпуляції вам буде відомо тоді, коли вас вже будуть виписувати, – про це все буде написано в документах, які вам віддадуть. На мене дуже здивовано дивилися, коли я кожного разу питала, що за ліки дають сину і які аналізи роблять.

Тут все підпорядковується правилам. І лікаря ніхто не може звинуватити ні в чому, якщо він все виконує за правилами. В лікарнях Польщі ти не платиш за ліки, нічого не купуєш додатково. Навіть їжа тут справді смачна, і її багато. І державні лікарні мають обладнання та можливості діагностики ще кращі, ніж приватні.

Але консультацію вузького спеціаліста можна чекати роками. Тут медицина спрямована на рятування життя, але якщо говорити про профілактику і якісь дії, щоб не запустити хворобу, то з цім все складно. Наприклад, мені потрібен був дитячий психіатр, щоб зробити документи на оформлення інвалідності для дитині. Але аутизм – це не гострий стан. Тому найближчий вільний "термін" у державного безкоштовного спеціаліста був через півтора року. Тому я оплатила польського приватного психіатра, який зміг прийняти нас через місяць.

– Що тебе ще здивувало в цій країні?

– Мене приємно здивувало ставлення до дітей з особливостями розвитку, до інвалідів. Це єдина така значна річ, яка вигідно відрізняє Польщу від України. З моєю особливою дитиною я почуваюся тут краще, ніж вдома. По-перше, у кожному районі є школи та садки, де можуть навчатися дітки з інвалідністю. В кафе, у магазині вас будуть сприймати нормально і не зроблять зауваження дитині. Моєму Марку 5 років, і ще від жодного поляка я не чула питань: "Чому він не розмовляє? Чому ти не залишила його в інтернаті? А у вас в роду були вже ментальні захворювання?"

У Польщі таку дитину сприймають як повноправного члена суспільства, створюючи можливості для розвитку й інтеграції. І це безкоштовно, за державними проєктами. Наприклад, на кожну дитину з польським посвідченням про інвалідність і діагнозом "аутизм", садок отримує майже 6 тисяч злотих субвенції від держави. Тож вони мають змогу наймати спеціалістів, робити якісні заняття для таких діток, влаштовувати їм свята. Наприклад, у нашому садку до малих приводять альпак, дітей водять до перукаря і в магазин, щоб привчати їх до самостійного життя, влаштовують пікніки, роблять маленькі приємні подарунки на свята. Таке в Україні можливо тільки в приватному садку за великі гроші.

Мені подобається, що діти тут теж лояльні до особливостей. За два роки в Польщі я якщо і чула щось погане про свого сина, то тільки від українців, на жаль. Наприклад, один тато сказав мені на майданчику: "Краще б воювала, ніж народжувати інвалідів". Це був українець, мій син випадково штовхнув на майданчику його маленьку донечку.

Але в Польщі не можна карати дитину, кричати на неї. Навіть невеликий ляпанець може розцінюватися як насильство та знущання. Навіть якщо це просто здалося. Я просто струшувала пісок і якесь листя, що прилипло, зі штанів дитини в ліфті, ми якраз йшли з прогулянки на майданчику. У ліфті є відеокамера, вона без звуку, і на записі могло здатися, що я б'ю дитину по попі долоню. При цьому в мене дитина з особливостями, у неї сенсорна чутливість, і вона не любить жодних дотиків. Тому в цей момент син плакав і виривався. За хвилину охоронець, якій спостерігає за камерами, був на порозі моєї квартири і хотів подивитися на дитину, яка на той момент вже раділа життю і їла "кіндер".

Проте він сказав мені, що як ще побачить щось подібне, то викличе поліцію. Чесно, це було великою несподіванкою, бо мій син явно не нагадує дитини, яку б‘ють. Але у поляків дуже суворо карається жорстокість до дитини. Це непогано, але іноді буває перебір. У знайомої дитина катається на роликах, тож має сінці на ногах. Коли вони потрапили в лікарню з вірусом, вона писала пояснення, звідки ці сінці, хоча їх не було багато. Тут лікар несе кримінальну відповідальність, якщо не повідомить у поліцію про випадок можливого знущання з дитини або не розбереться в ситуації. Але у знайомої все простіше – її дитина розмовляє і може все поясніти. А мій син нічого не зможе розказати. Коли ми лежали в лікарні, мені декілька разів робили зауваження медсестри, що дитина не причесана. А коли спробували самі причесати Марка, то побачили, що він боїться гребінця як чорт ладану, і тільки тоді перестали називати мене ледачою мамою.

Поляки настільки люблять дітей, що нічого не змушують їх робити. Не рідкість побачити істерику дитини на вулиці й поруч спокійних батьків, що просто чекають, коли дитина перестане погано себе поводити. Так, вони спробують розмовляти, але дуже спокійно і в жодному разі навіть не підвищують голос на дитину.

– Що зараз із виплатами в Польщі? Їх зменшили чи ні?

– У Польщі не було таких виплат, як у Німеччині, наприклад. Українці могли отримувати 40 злотих на день на людину як компенсацію за проживання, але їх виплачували полякам, що прихистили українців. Але не кожен орендодавець міг піти на таке, бо виплати часто затримували, а хто хоче чекати?

В центрах колективного проживання за ці гроші людям оплачували проживання, купували їжу, а ще повертали частку грошей готівкою. Але на це все воля того, хто дає житло. Зараз ці виплати скасували, скористатися можуть тільки ті центри для біженців, що перебувають на балансі у воєводи. Тобто всі приватні або волонтерські центри грошей вже не отримують, квартиру за програмі 40+ теж вже найняти не можна.

Залишили 800 злотих виплати на дитину, але кажуть, що з осені їх отримати зможуть тільки ті діти, які ходять у школу або в садок у Польщі. Тобто якщо дитина навчається онлайн в українській школі, то гроші виплачуватися не будуть. Але це не виплати для біженців: 800+ – це виплата на дітей до 18 років у Польщі, які можуть оформлювати і поляки, і ті, хто легально перебуває і працює тут. Я ще отримаю виплату через інвалідність дитини, бо ми оформлювали польську інвалідність. Виплати в Україні і Польщі одночасно отримувати не можна, про це швидко стає відомо, і гроші доведеться повернути. Мій син повинен постійно бути під наглядом, він потребує супроводу в процесі навчання та життя. Комісія призначила нам 2800 злотих опікунських. І це не тому, що ми біженці, а тому що дитина має діагноз і проблеми в розвитку. Чи продовжать їх на наступний рік, я ще не знаю. Має бути нова комісія, яка оцініть стан дитини.

– Ти вже працюєш? Чи задоволена своєю роботою, як тобі вдалося її знайти?

– Я працювала і працюю весь час, як тільки переїхала. Спочатку працювала онлайн з клієнтами в рекламі, smm, маркетингу. Потім колега з Києва запропонувала спробувати себе як журналіста в проєкті Sestry.eu. Це онлайн-журнал для жінок-мігранток по всьому світі. Тут працюють українки і польки, статті виходять польською та українською мовами. Коли я спілкуюся з польськими колегами, то можу відповідати їм українською мовою, і мене розуміють. Взагалі, робота журналіста в Польщі і Україні дуже відрізняється, бо в Польщі не можна просто фотографувати людей на вулиці без дозволу. Навіть якщо це просто ринок. Особливо суворо з фото чужих дітей, навіть у громадських місяцях. Тому або роблять фото, де не видно обличчя, або отримують дозвіл чи купують фото в фотобанку.

Крім цього, я організувала клуб для мам діток з РАС у Варшаві. Називається він "РАС – прекрасні зустрічі у Варшаві", і це неабияка підтримка не тільки для мам, але і для мене. Бо стає легше, коли ти спілкуєшся з тими, хто тебе справді розуміє.

На зустрічі ми запрошуємо дитячих спеціалістів, обговорюємо етапи розвитку дитини та всі проблеми. Це зараз звучить досить формально, але у нас дуже тепла, просто неймовірна атмосфера.

– Чи змінилося ставлення поляків до українців за цей час? З чим тобі доводилося мати справу?

– Я не скажу, що я стикалася з чимось дуже жорстким. Так, в мене є сусід, який постійно каже "Польська – то не Україна, спердоляй". Проте на роботі всі колеги-поляки завжди підтримують та допоможуть. Але в мене таке відчуття, що, наприклад, у Варшаві зараз більше українців і білорусів, ніж поляків. Ось у столиці точно можна спокійно прожити без польської мови, бо тут набагато частіше звучить українська. Поляки радо ходять у нашу "Черноморку" чи Milk bar, купують заморожений борщ або вареники в "Галі балуваній" (у Польщі вона називається Wesola Pani), п‘ють настоянки в "П‘яній вишні" в центрі міста, ходять до наших дівчат на манікюр, вії чи брови. Тут вже давно всі знають про те, що українське означає якість.

Так, буває, що є незадоволення та неприємні ситуації, але це часто дуже гіперболізовано. І це дуже вигідно російський пропаганді: розкручувати тему ненависті поляків до українців. Так, можливо, зараз багато людей втомилися допомагати і немає тієї допомоги як на початку війни. Але це нормальне явище, бо люди можуть втомлюватися. Багато хто продовжує допомагати, волонтерити, тому я думаю, що тут справа в самих людях, а не в національності.

До того ж тут зараз відчувається якась напруга у суспільстві, бо всі прекрасно розуміють – якщо не вистоїть Україна, то наступною може бути Польща. Був момент, коли не хотіли здавати квартири українцям, але житло у Варшаві зараз так подорожчало, що навіть не кожен поляк захоче наймати квартиру за таки шалені гроші.

– Чи збираєшся ти повернутися до України? Коли і за яких умов?

– Мене постійно тягне додому, незважаючи на те що вже я нормально облаштувалася в Польщі. Але хочеться пити каву на своєму балконі, а не в орендованій квартирі. Хочеться пофарбувати стіни і зробити ремонт у себе вдома. Хочеться жити і не боятися, що дитина зірвала шпалери або подряпала стіни і тобі доведеться за це платити. Колись я мріяла про власну квартиру в Києві, а коли купила своє житло, то робила там все для себе та дітей з любов‘ю. Я обожнюю купувати посуд та створювати затишок, але хочеться все це робити у власній оселі.

Я не можу сказати, що почуваюся у Варшаві як вдома, і це не тільки тому, що в мене немає тут власного житла. Так, Польща для мене комфортніша за інші країни ЄС, але відчуття дому немає. Особливо це відчувається, коли потрібно пройти якісь бюрократичні процедури, відкрити рахунок в банку, заплатити штраф, потрапити до лікаря. До того ж поляки хоч і подібні до нас, але все ж ми різні.

Але я боюся повертатися зараз, бо маю дитину з особливостями, яка дуже сильно реагує на різкі, гучні звуки, багато чого боїться, і я навіть не уявляю, що було б із сином, якщо б довелося чути постійні тривоги і вибухи. Аутисти сприймають світ інакше, і тут реакція може бути непередбачуваною.

Плюс постійно ти чуєш нарікання, що в Європі ми розслабилися, бо тут війни немає. Це дуже дратує, бо в Європі не так просто прожити, є багато нюансів, але в мене зараз є причини залишатися тут. Я не збираюся виправдовуватися ні за що, показувати кількість своїх донатів, бо все одно буду поганою для тих, хто вже так вважає. Тому обираю виховувати дітей, працювати та допомагати тим, кому можу допомогти. Зараз все це мені простіше робити тут. Хоча Київ для мене не рідне місто – у мене немає в Україні кровних родичів, бо я народилася в Білорусі, а в Україну приїхала, коли мені було 18 років. Коли тільки вийшла на вокзалі, одразу зрозуміла: я хочу тут жити. Так і залишилася в Україні, знайшла роботу, вийшла заміж за українця, народила двох дітей.

Дивно, але поки що я жодного разу не сумувала за містом, де я народилася. Тож вважаю саме Київ своїм рідним містом, бо там я стала по-справжньому дорослою, там пройшло 18 років мого життя та народилися мої дити. Сподіваюся, ми зможемо повернутися додому. Але, наприклад, якби в мене зараз був тільки вибір повернутися в Україну, де йде війна, або в Білорусь, де війни немає, я б без жодного сумніву вибрала Київ, бо вважаю це місто ріднім.

Для мене дуже прикро, що мої родичі з РБ не спілкуються зі мною. З усіх я спілкуюсь тільки з мамою, але тему війни вона намагається не чіпати. Батько тільки раз за весь час війни надіслав мені листівку з 8 Березня у вайбері, це було у 2022 році, коли ми тільки приїхали до Варшави з усім скарбом в авто і навіть не мали житла. Як ми, що відбувається, чи в порядку ми – з того боку в мене ніхто цього не питав. "У нас в країні війни немає", – коротко написала моя родичка, коли я повідомила у вайбері, що нас бомблять.