Олег Іваниця – про зйомки в кіно, військову службу, спілкування з дітьми та дружиною

Олега Іваницю ми зустріли на зйомках нового детективного серіалу «Пес Альф». Нині актор - військовослужбовець, служить в ЗСУ з початку повномасштабної війни. Але зізнається: можливість знятися в якомусь цікавому проєкті – це величезне щастя. Стрічку, в якій розслідувати справи детективам допомагатиме вівчарка на прізвисько Альф, канал ICTV2 покаже вже восени.

В інтерв’ю Коротко про Олег Іваниця розповів, як йому вдається поєднувати службу та зйомки, чи змінила його війна, чому вирішив перевестися в інший підрозділ, як спілкується з сином, якому виповнилося 9 місяців, і старшими дітьми, та про що мріє.

По собі відчуваю, або хочу так думати, що я не змінився

- Олеже, дивилася ваші сцени, і, я так розумію, ваш герой - поганець? Чи ні?

- Він не поганець. Це відомий письменник, який пише детективи. Написав досить багато успішних книжок, тому в нього склалося враження, що він - геніальний детектив. І, звичайно, він веде себе як геніальний детектив. Але очевидно, що він зовсім не геніальний, і через це з ним трапляються певні казуси.

Він - манерний, багатий, нахабний. Насправді таких персонажів цікаво грати.

- Глядач буде йому симпатизувати?

- Не знаю. Він наче негативненький персонаж. Альфа трішки ображає.

- Ви - військовослужбовець ЗСУ. Вас відпускають на зйомки, коли є така нагода?

- Відпускають. Бувають дні, коли я зі своїм підрозділом знаходжуся у Києві чи в Київській області, і ці дні співпадають зі знімальними днями. Тому часом в мене стається щастя, так складаються обставини, і це приємна віддушинка, наче ти повертаєшся в якесь минуле приємне життя. Я завжди кайфую від зйомочок. А зараз - особливо кайфую.

- Так кажуть і ваші колеги. Володимир Ращук частенько вибирається на зйомки.

- У нас з ним навіть були спільні зйомочки.

- Це перша ваша зйомка після того, як ви пішли у військо?

- Ні, влітку 2022-го у мене було кілька знімальних днів. У 2023 році ми були на сході, тоді нічого не було, повернулися у кінці 2023-го. І от зараз стрельнуло.

- Як воно – повертатися на знімальний майданчик, наче в минуле приємне життя, як ви кажете? Наприклад, Володимир Ращук розповідав, що психологічно важко адаптуватися до знімального майданчика, і одного разу він навіть рефлекторно вистрелив в актора, який грав орка.

- Коли мене запитують, чи мене змінила війна, чи став я якось особливо на щось реагувати, - мені здається, що ні. У мене не було якихось жестяків, приміром, штурмів, коли б я розстрілював впритул. Ми стріляли, по нам стріляли, але це було віддалено.

І я по собі відчуваю, або хочу так думати, що не змінився. Коли мені тут дають зброю, мені не хочеться одразу стріляти. Трішки вже втомився від зброї, якщо чесно.

- Коли приїжджаєте додому, що найперше хочеться зробити, чим зайнятися?

- Побачити своїх рідних, друзів, якщо вдасться, і просто погуляти. Це така банальна фраза, вона вже два з половиною роки гуляє: ти починаєш цінувати елементарні речі. Наприклад, підійти і замовити каву. От ти хочеш лате з якимось конкретним сиропом – і тобі саме таке приготують. Це чудо, насправді. Отакі мікрочудеса, як спати в сухому чистому ліжечку, митися водою, - це вже дуже сильно гріє.

Людина - така істота, що, побувши тиждень в таких умовах, швидко адаптується. Адаптується як до хорошого, так і до поганого.

Коли Орест мене бачить – посміхається, хочеться вірити, що впізнає

- Вашому найменшому сину Оресту десь близько рочку. Як реагує, коли бачить тата вживу? Впізнає?

- Йому 9 місяців. Зараз в мене щастя – я бачу його раз в тиждень або раз в два тижні, і я помічаю його етапи росту, зміни, він зараз дійсно швидко росте. Людина за три місяці виросла вдвоє. Ви так можете (сміється)?

Коли Орест мене бачить, посміхається, то ж мені хочеться вірити, що впізнає. Він, в принципі, до всіх посміхається. Така життєрадісна, активна дитинка.

- Схожий на вас, якщо ви кажете - життєрадісний?

- Якщо в цьому плані, то так. Діти схожі на дітей, я не бачу якихось відмінностей.

- Ви одружилися під час повномасштабної війни, на розписі були лише ви з Ланою і ваша мама. Був у вас медовий день? Бо для всіх військових медовий місяць - це розкіш.

- Так, медовий місяць - це розкіш. Командири би за таке… Місяць (сміється)? У мене було декілька днів. А пізніше навіть відпустку дали на 10 днів у зв'язку з одруженням.

Ми просто були вдома, гуляли, дивилися на живе місто. Провели цей час у Києві. І по фінансам це не накладно, і за цей час мені дійсно хотілося побачити багатьох людей.

Хоча, чесно кажучи, якщо уявити собі поїздку на море чи в Карпати - це дуже приємні думки. Але, думаю, це вже після нашої перемоги.

- Інколи розслаблятися, змінювати картинку теж треба.

- Звісно. Але можна і тут, гуляючи в парку, розслабитися.

- Хто ці люди, яких ви прагнете побачити під час відпустки?

- Родичі, колеги, друзі. Правда, багато роз'їхалися, хтось теж служить, і наші відпустки не збігаються в датах. Але коли вдається з кимось з близьких тобі людей зустрітися – це як повернутися в ті добрі старі часи, коли цього всього не було.

- Ви дуже щемливо кажете фразу – хочу побачити рідних, друзів. Цінність спілкування з близькими людьми ще більше зміцнилася, правда? Це одна з таких трансформацій у багатьох, напевно.

- Так, хочу їх бачити, бо давно не бачив. Те, як ви кажете, що люди стали… Напевно, тут є і неприємна профдеформація. Людське життя – це цінність. Але коли ти часто стикаєшся з втратами людей, які біля тебе, ти до цього звикаєш. От є людина, і треба бути готовим, що її не стане.

- До цього можна бути готовим?

- Ти звикаєш, людина може звикнути до всього. Перші втрати шокували, вибивали, а потім це стає рутиною. На жаль, людина звикає до смерті.

Дружина частіше записує голосові повідомлення, а я частіше пишу

- Як ви з родиною тримаєте зв'язок? На жаль, відстань і життя нарізно погано впливають на стосунки, бо люди звикають жити окремо, то ж, по суті, треба постійно заново налагоджувати побут.

- Не знаю, чи варто про це говорити, але дуже часто побратимчики, які йдуть у відпустку, повертаються посварені. Напевно, є такий момент, коли ти давно не був вдома, то тобі здається, ти можеш всі 10 днів своєї відпустки відпочивати. Але ж вдома накопичилося багато роботи, рідні теж не відпочивають, і це все якось накладається одне на одне.

У нас, слава Богу, все добре. Дружина частіше записує голосові повідомлення, а я частіше пишу. Я не дуже люблю телефонні дзвінки, і плюс – це незручно. А так – маєш вільний час, прослухав повідомлення, відповів, записав своє повідомлення, чекаєш знову повідомлення з дому.

- Текстові повідомлення перемагають?

- Так. Я ж писака (сміється).

- Коли ви вдома, даєте дружині відпочити?

- Стараюся. І мені хочеться з Орестеням погратися, він стає все цікавішим, його реакції все точніше. Якщо спочатку він просто дивився в простір, то зараз чітко дивиться на очі, руку, йому все цікаво.

Звичайно, допомагаю дружині. І дружина йде назустріч. Часто, коли мені вдається вирватися додому, це буває після нічної зміни, бо тоді легше взяти вихідний день чи пів дня.

Відповідно, після нічної зміни ти приїжджаєш сонний. Дружина це розуміє, і часом можна трохи поспати.

- Старші діти телефонують, спілкуєтеся?

- Спілкуємося. З Олечкою не так часто, як би хотілося, а з Остапіщем спілкуємося. Остап - один з тих людей, з якими я говорю по телефону довго, можемо розмовляти хвилин 20-30.

- Скільки йому вже?

- Сімнадцять.

- Це такий вік, що татові з сином важливо спілкуватися, особливо на різні чоловічі теми.

- Обов’язково. І мені цікаво, і йому, слава Богу, цікаво. Можемо потріщати часом довго.

- З Орестом їх познайомили?

- Так. Особисто вони ще не бачилися, але по відео – так.

Перевівся служити в ППО

- Чого вам зараз хочеться? Хтось мріє, хтось – більше ні. Ви з яких людей?

- Та як і всім – хочеться перемоги. Частина з того, про що мрію, у мене вже є. У мене є здорові діти. Я сам, в принципі, відносно здоровий. І це теж треба цінувати, розуміти, що ти пройшов через якийсь відбір і тобі пощастило. Треба нагадувати собі про це і кайфувати від того, що тобі пощастило.

Хочу спокійного життя. Хочу їздити відпочивати. Хочу, щоб була роботка. Я такий лінивий насправді (сміється). Треба або свій проєкт в ютубчику робити, або починати писати книжку. То ж хочу, щоб підштовхнув якийсь внутрішній стержень, щоб я таки зрушив і почав щось таке робити. Я отримую від цього задоволення.

- Якесь гумористичне шоу хочеться?

- Не обов'язково. Мені більше подобаються не просто розважальні, а розважально-пізнавальні проєкти. Це може бути щось і новинне.

Мені здається, варто і треба наповнювати наш медіапростір різноманітним україномовним контентом. Його поки що не вистачає. Сподіваюсь, його буде більше. І за моєї участі також.

- Вже є якісь нотатки?

- Так, але ще не чіткі.

- А стосовно кіно які плани?

- В кіно у мене одна мрія - щоб були різні персонажі. Колись я грав в «Дизель Шоу»… Гумор – це прекрасно, але якщо це гумор зранку, увечері і в обід, знову – зранку, увечері і в обід, то він вже й не такий смішний, і це трошки запарює.
 
А коли є драматичні, комедійні, негативні персонажі, це цікаво. Хочеться різних ролей. Поки що у мене така мрія.

- Ви пішли з «Дизель Шоу», бо вам набрид гумор?

- В тому числі. Але я не говорю про це.

Коли ти вільний актор, в тебе є свобода вибору, ти сам можеш обирати своїх персонажів. І це важливо.

- У вашому інстаграмі є відео, де ви розповідаєте про авто, яке вам на службу віддала кіностудія Victoria Film, де ми, власне, зараз і сидимо. Це авто ви повернули на студію, щоб його або підремонтували і віддали в інший підрозділ, або ж воно могло знятися ще в якомусь кіно. Провідували свою бойову машину?

- Поки що ні, але ходжу по студії і виглядаю цю машинку.

- Ви їздили на цьому авто?

- І я, і давав людям, яким довіряв, щоб вони могли щось відвезти чи привезти. На «нуль» ця машина не їздила, але продукти, БК чи ще щось ми на ній возили.

- Чому ж віддали?

- Я перевівся служити в ППО, і зараз в мене немає потреби в цьому авто. По-перше, певний час це авто просто стояло без діла, по-друге, його дійсно треба підремонтувати.

- Ви тепер ближче до Києва служите?

- Так, зараз в Київському регіоні.

- Як вам новий колектив?

- Все добре, мені реально щастить. В першому підрозділі було так само. Служив там майже два роки, і мені страшенно пощастило з побратимчиками.

- Військові кажуть, що дуже важливо, яке в тебе командування і хто з тобою стоїть пліч-о-пліч. Від людей на місцях багато чого залежить.

- Дуже багато залежить. Коли ми їхали на схід, мені пощастило що з ротним, що зі взводним. Тут так само.

Коли ми були на сході, мені вдалося збити ворожий дрон з вибухівкою. Він висів над позиціями. Це був такий адреналін! Це крутіше, ніж полювання чи риболовля. Я почав мріяти про ППО, і мені вдалося перевестися. Звісно, коли ти переводишся, не знаєш, в який колектив попадеш. Але мені і тут реально пощастило і з командуванням, і з солдатами. Напевно, я везуча людина. Бо розказували різне.

- Ви проходили навчання, щоб працювати в ППО?

- Я зараз в зенітно-кулеметному підрозділі. Тобто це не ракети, не якісь складні машини. Це просто пацики з кулеметами на пікапах, які в основному займаються «шахедами». Я, в принципі, і в попередньому підрозділі був кулеметником.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Олег Іваниця (@o_ivanytsia)