Директор Одеської кіностудії збирається знімати продовження «Пригод Електроніка». Шакалячий експрес приготувався

Про цю неймовірну ідею я дізналася на кіноринку Одеського кінофестивалю — це програма, в якій кіношники (ну а в нашому випадку ще й телевізійники) збираються обговорити свою складну долю. Одна з таких розмов називалася «Головні тренди виробництва та дистрибуції контенту на українському ринку» і там такого шок-контенту я точно не сподівалася накопати. 

Одним зі спікерів був голова правління Одеської кіностудії Андрій Осіпов. Розмова зайшла про фільми, зняті на студії, зокрема дитячі. Ну і от, пан Андрій розповідає,  що його діти ці радянські хіти сприймають як нафталін і дивитися не будуть. Тому можна спробувати знімати римейки. Йому самому найбільш цікавий варіант «Пригод Електроніка», і можливо, ця ідея втілиться в життя. 

Ваша Антоніна одразу потяглася за краплями, бо, на жаль, має хорошу фантазію й одразу уявила собі, як головні герої змінюють піонерські краватки на вишиванки. Бо ж новий Електронік, напевне, має бути патріотичним. Не те щоб ваша авторка була аж такою молодою кізонькою і геть не знала сюжету, але все те, що запам'яталося, уявлялося в осучасненому вигляді як справжня дичина.  

Далі мене понесло і перед очима почали пропливати постери оновлених «Місце зустрічі змінити не можна» (хоча якщо це буде екранізація п'єси Подерв'янського, то я не проти), «У пошуках капітана Гранта», «Д'Артаньяна і тьох мушкетерів» чи «Тимура і його команди». Це саме ті фільми, які багато людей сприймає як російські, але насправді всі вони — в каталозі Одеської кіностудії.

То чому ж тоді пропадати добру? Отож, я перестріла пана Андрія на виході із зали та взялася розпитувати, шо воно таке буде. А заразом запитала і про дуже дивний ютуб-канал студії, в якому зійшлося все на світі: від Арестовича і «хороших росіян» до «Вавилона ХХ». 

А ще я знову назбиралася чуток про те, хто може стати наступним чи наступною головою Держкіно. Відносно недавно в цих розмовах з'явилася й кандидатура Осіпова. Взагалі, записувати з ним в'юшки — саме задоволення, бо пан Андрій чоловік веселий і завжди відповідає на питання. Ось почитайтенашу попередню розмову про «фестиваль красу "А" в "Українському домі"», від якого поплющило половину кіноспільноти.  

— А ви це про «Електроніка» серйозно?

— Не жартував, не жартував. Насправді є ж книжка і там декілька частин. Письменника Верлістова — він зараз живе в Казахстані. Матеріал цікавий, але я ніяк не можу знайти як продюсер якісь цікаві ідеї, які би містили в собі наукову фантастику і щоб діти дивилися і розвивали просторове бачення. Бо дитячий контент, наприклад, про відносини дітей є у нас. А от наукова фантастика дитяча — це дуже рідкісний жанр. 

— А як, ви думаєте, буде сприйматися зараз римейк совєцього фільму?

— А він не буде римейком. Це все ж питання позиціонування.

— Ну ви ж однаково будете згадувати «Електроніка». І всі одразу: фууу

— Ну да. Я, дивіться, що хочу використати. Для молодого покоління «Пригоди Електроніка» нічого не скажуть. Тому ми будемо представляти це як новий фільм, наукову фантастику. А для старшого покоління «Електронік» якраз скаже. Тому такі як я, яким 47–45 років і старші, — вони приведуть дітей і онуків. З огляду на те, що в них є якір до радянського кіно. 

— Тобто ви не вважаєте, що це токсична прив’язка? 

— Я не бачу тут токсичності. І сам фільм дуже добрий. Звичайно, він не сучасний. Але в ньому є вічні цінності, доброта. Дивіться, в чому особливість цього фільму. Пам’ятаєте, там пісня є: «До чего дошел прогресс, вкалывают роботы, а не человек». Питання в тому, що в нас зараз ШІ позбавить величезну купу людей роботи.

І людство стикнулося з тим, що нарешті ми будемо звільнені від роботи і зможемо бути зосереджені на собі. Це спричинить глобальну проблему — люди вперше за час свого існування зможуть не займатися щоденними справами, а спостерігати самих себе. І тому вчені кажуть, що людина, опинившись із собою наодинці, або зробить величезний прорив, або знищить все навколо. 

— А як думаєте, не буде заважати той факт, що актори, які грали в цьому фільмі, — путіністи. 

— Ну, це да. Це гидотно. Це така гірка пілюля, яка дісталася Одеській кіностудії, причому абсолютно незаслужено. Зараз ми готуємо 90-річчя Муратової. І от вона знімала чудовий фільм «У серих камней», і в неї там в головній ролі Говорухін. Ну як цей фільм показувати? 

(Тут Антоніна трішки нагадає вам про чорні списки від Мінкульту. Правило таке: Держкіно не видає прокатну ліцензію фільмам, у яких бодай на три секунди з'являються артисти з цього списку. І це призвело до дурнуватої ситуації: цілий список визначних українських стрічок опинився фактично під забороною. Зокрема ті, які входять у сотню найкращих фільмів від «Довженко-центру». Така доля спіткала і роботи Кіри Муратової. Але знову даємо слово Андрію Осіпову і його ідеям. — Ред.)

— Але ви праві, що така огидна позиція, як Торсуєвих, як у Боярського, як... хто такий у нас ще є? Харатьян той же самий — це жах. Тому це є проблема, яка нам буде діставатися кожного разу. Чи завадить це роботі над фільмом? Можливо і завадить, можливо і завадить. 

— А ви знаєте, що росіяни збираються знімати римейк?

— Ні, не знаю.

— Вони це оголосили в лютому. Сценарій уже пише сценарист «Слова пацана». Як це взагалі можливо? У вас же права. 

— Так. Ну (сміється), треба це подивитися. Але мені здається, що виробником фільму є Одеська кіностудія, а правовласником — держава Україна в особі Держкіно. Тому добре, що ви сказали, я цього не знав і зверну на це увагу. 

— Але вони все одно знімуть, тому що вони можуть це вкрасти. Правильно? 

— Ну, можуть. Ви знаєте, в нас є такий жарт на Одеській кіностудії. Пам’ятаєте фільм «Термінатор», коли він зупиняється і каже: «Мені потрібен твій мотоцикл і одежа». А ми кажем, що це було за 11 років до того, коли Електронік сказав: «Мені треба твій мопєд» (сміється).

— Ок, у мене ще до вас два питання. Ви про свій ютуб згадали, я вже давно ним цікавлюсь. Тому що у вас там росіяни, Шендерович, «Настоящее время», Портников, Зеленський, Подоляк. Чому стільки багато росіян і що взагалі за концепт.

— Так, розкажу. Насправді до кінця лютого 2022 року це був звичайний розважальний канал із фільмами Одеської кіностудії. Але повномасштабне вторгнення все різко змінило. Ми знали, що основна аудиторія ютубу Одеської кіностудії — це Канада, Росія, Казахстан, Молдова, Індія і так далі. В Україні у нас, напевне, відсотків десять глядачів дивилося. І я зрозумів, що оскільки в нас величезна аудиторія, велика довіра до каналу, то треба спробувати розхитати зсередини російськомовне товариство, яке перебуває за межами України. Бо в Україні було достатньо інформації про війну. 

Тому ми брали будь-який російськомовний новинний контент і ставили собі на канал. Для того, щоб поширити інформацію про Україну. Зрозуміло, що ми написали листи всім російським блогерам, опозиціонерам, тим, хто в Україні був. І нам важливо було, щоб контент був новинний, про Україну і російською мовою. Українською поширювати не було сенсу, бо той, хто не розуміє української, не буде його дивитися. А російською — подивляться. 

Тому ми свій канал використали як рупор. Але воно дало нам два цікавих меседжі. По-перше, ми з цього добре заробили. А по-друге, ми пережили навалу ботів з Росії. У квітні падіння каналу було — мінус 700 тисяч відписалося за короткий період. Бо нас намагалися дискедитувати. Ми витримали і потім різко наростили, і зараз канал фактично оновився. Він принципово інший. 

І в нас була проблема з тим, що багато хто не розумів: «Навіщо ви це робите?». А для мене це була зброя. Яку я міг застосувати, таку міну підкласти під росіян. Зараз канал виглядає дуже дивно, вперемішку з російськими якимось політиками. Але це питання тимчасове. Як тільки закінчиться війна — знесемо цей контент і канал наш знову буде розважальним.

— Так а як, вдалося вам Росію розхитати?

— Вдалось. 

— Як ви це знаєте?

— По-перше, ми бачимо скільки дивляться. У нас 40 відсотків росіян, на нас постійно підписуються, до каналу є цікавість, і ми бачимо перегляди саме новинного контенту. З цього ми робимо висновок, що росіяни, казахи, молдавани голосують переглядом. 

— Тепер чекаємо, коли вони на мітинги вийдуть. 

— Ну, дай боже. Але я думаю, що на це марні сподівання. Ми вже побачили, хто вони такі.

— То, може, й не варто розхитувати, якщо вони не розхитуються? 

— Ну, да. Але ж, знаєте, я вважаю так: варто було спробувати в будь-якому випадку. Звичайно, ми собі канал свідомо зіпсували. У нього немає акценту зараз, він перегружений. І багато роботи. Подивіться, щодня ми викладаємо 5-6 різних роликів — це теж робота. Заливати, робити описи і так далі. Але ми цю роботу робимо вже майже три роки. 

— Добре. У мене останнє до вас питання. Я ж ходжу і збираю чутки. І чергова з них, що ви — одна з кандидатур, яку розглядають на голову Держкіно. Ви щось про це чули?

— (Сміється.) Ну, в мене питали різні мої колеги. Ви знаєте, я вам скажу так: сподіваюся, що це неправда. 

— Чому?

— Бо це дуже складна посада. Мені дуже подобається працювати на Одеській кіностудії. Є такий цікавий статистичний показник, і я перемістився на друге місце серед усіх директорів Одеської кіностудії за сто років. 

— За яким показником?

— Тривалість перебування на посаді.

— Ага.

— Переді мною тільки Геннадій Зандут, який пропрацював 19 років. Переді мною ще нещодавно був Олександр Горський, теж геніальний директор Одеської кіностудії, тому в такому товаристві приємно бути. Я планую залишатися працювати на Одеській кіностудії, я ще не все там зробив. Вона зараз на порозі величезних змін. 

(Про зміни пан Андрій розповість в окремому блоці кіноринку ОМКФ. Сподіваюся туди дійти. Але — все, більше не перебиваю. — Ред.)

— І зараз для мене піти з кіностудії у Держкіно це як ніби свою справу недоробити і залишити. 

— А з вами не говорив ще ніхто? Це просто чутки?

— Зі мною не говорили, так, це просто чутки. 

— А якщо все-таки запропонують? Прийдуть і скажуть: ми вибрали вас! 

— Сподіваюся, ніхто не буде мені робити пропозицій, від яких я не зможу відмовитися. Сподіваюся, що коли і буде така розмова, то вона буде з повагою і з правом вибору. Звичайно, я розумію, що є ситуації, коли певна персона в історії виявляється крайньою і їй немає як відмовитися — треба робити. Якщо не ти, то що? Ти, звичайно, хочеш жити в комфортних умовах, але ж що, галузь має помирати? Я розумію, звідки ці чутки. 

Так, я рівновіддалений від усіх центрів тяжіння в українському кінематографі. У мене немає ніяких конфліктів — я просто у них не беру участі. Я рівною мірою гарно товаришую і з керівництвом Держкіно, і з опозицією. Але чи це привід мене призначати на цю посаду? 

— А за яких умов погодитеся? От ви кажете, що пропозиція якась може бути, від якої ви не зможете відмовитися. Що це може бути? 

— (Сміється.) Не знаю, не буду говорити. Але якщо сказати, чи хотів би я працювати на цій посаді? Я п’ять років був депутатом, і в мене за спиною є п’ять років яскравої політичної діяльності. Зараз я не готовий. У мене гарна робота в Одесі, у мене плани амбітні на найближчий час. У мене маленька дитина. Я хочу ростити свого хлопчика. У мене народилася третя дитина. Йому рік і сім, я хочу більше часу з ним бути, а не у відрядженнях розриватися між Одесою і Києвом. 

— І геть останнє. Як думаєте, як вас сприйме опозиційна частина нашої кіноспільноти? Це якщо ми далі фантазуємо. От уявіть: оголошують про ваше призначення. Як думаєте, збереться мітинг? Чи навпаки — скажуть: «Клас! ми довго чекали цього!»

— Дивіться, я ж професійний юрист, я до приходу на Одеську кіностудію кінематографом цікавився тільки як глядач. А зараз у мене вже понад 15 фільмів у продюсерському доробку за цих сім із половиною років. Це чимало. Як кіноспільнота сприйме? Не знаю. Я хлопець дорослий і вмію терпіти і критику, і подяки. Критика мене не засмучує, а подяки не розслабляють. Я люблю свою роботу — буду працювати. Але сподіваюся, що все ж таки це чутки. І ніхто не буде цього пропонувати.

Ну що ж, будемо стежити за перебігом подій. Зрештою, в кіноспільноти попереду вибори Ради з держпідтримки кіно. І це, вочевидь, теж буде ще той цирк. Не можу дочекатися. 

Фото: Максим Поліщук