"Українець козацького роду" Давид Бурлюк: знаменитий художник-футурист, геній епатажу та "американський Ван Гог"

За право називати знаменитого футуриста, поета та художника, Давида Бурлюка своїм змагаються чотири держави: Україна, Росія, США та Японія. Наша країна, яка вступила в цю боротьбу не так давно – по суті, з часу визнання своєї незалежності, має всі шанси на перемогу, не дарма ж сам Бурлюк в автобіографії "Мої предки" називав себе "українцем козацького роду" і часто казав, що він – нащадок запорожців і хана Батия, отже, "татарсько-запорізький футурист".

"Художник" з другого класу

Давид Бурлюк з'явився на світ у 1882 році 21 липня за новим стилем (9 липня за старим) на Слобожанині поблизу Лебедина Сумської області – на хуторі Семиротівщина, яке з 2021 року – як вулиці у Сумах та Одесі – носить його прізвище. Предки Давида по материнській лінії були інтелігентами-просвітителями та шкільними вчителями, а з батьківською – українськими козаками, спадкоємцями запорожців. Малювати Давид почав змалку, вже у другому класі початкової школи однокласники називали його "художником".

"Дивний дикий степовий кінь"

Сім'я була багатодітною, і коштів на її утримання постійно не вистачало, тому коли батько Бурлюка отримав пропозицію стати керуючим графського маєтку на Херсонщині, це стало для Бурлюків щасливою нагодою. Вони оселилися на лівому березі Дніпра біля села Чернанка – між Олешками та Новою Каховкою. Тут Давид із братами займався розкопками скіфських курганів, що, на думку критиків, і вплинуло на його творчу манеру: його захоплювали та надихали форми скіфських артефактів, які здавались йому простими та вигадливими одночасно. Згодом на честь культури стародавніх кочівників було названо організоване ним співтовариство художників-футуристів "Гілея" – так Геродот іменував у своїх працях лісовий масив Скіфії.

Надихався Бурлюк і українською природою – особливо південної частини країни, та українським фольклором. Улюбленим його героєм був козак Мамай, який, на думку художника, втілював у собі такі властиві українському народу якості, як сміливість, незалежність та весела вдача. Початкову та середню освіту Бурлюк здобув у Сумах, Тамбові та Таганрозі, а живопису навчався в Одесі, Мюнхені (в Королівській академії мистецтв) та Парижі (у Школі образотворчих мистецтв). Давида любили як студенти, так і викладачі – один із них, австро-угорський художник Антон Ажбе прозвав його "дивовижним диким степовим конем".

Геній епатажу

1907 року, переїхавши до Москви, Бурлюк почав займатися не лише живописом, а й тим, що зараз назвали б арт-менеджментом: проводив виставки, влаштовував поетичні вечори, працював із молодими поетами та художниками – відкривав молоді таланти. При цьому, хоч би що він робив, стилем його життя був відвертий епатаж, який, будучи зведеним у високу міру, привертав увагу до його творчості. Так, під час життя в Німеччині Бурлюк виходив на прогулянку в кожусі та валянках, любив носити картаті – іноді спеціально порвані ним – штани, носив у нагрудній кишені піджака моркву і перед виходом у люди малював на щоці пташок і коней. Художник зміг зробити предметом епатажу навіть своє штучне око, яким він обзавівся після дитячої травми: саме ним він "дивився" на оточуючих через лорнет, що належав – відповідно до вигаданої ним історії – самого Наполеона Бонапарта. До речі, Бурлюк часто казав, що своїм талантом художника він завдячує саме цьому скляному протезу: нібито через нього він дивиться на світ під іншим, незвичним для інших, кутом зору.

"Плящина суспільного смаку"

Свою творчу діяльність Давид Бурлюк розпочинав як реаліст, а потім поступово пройшов етапи, пов'язані з імпресіонізмом, неопримітивізмом, доки не зупинився на футуризмі та кубофутуризмі. Ці авангардні мальовничі напрями характеризуються бажанням художників і поетів прискорити ритм життя і відобразити у своїх творах індустріалізацію як майбутньої світової історії. Для цього, як вважали футуристи, потрібно відмовитися від "проклятого минулого" – насамперед, академічних традицій у мистецтві. Спосіб висловлювання цих ідей був динамічний "рух" квітів і постатей у живопису і слів і образів у поезії. У 1912 році група "Гілея", до якої окрім самого Бурлюка входили також Володимир Маяковський, який, до речі, називав Давида не лише другом, а й своїм літературним наставником, Велімиром Хлєбніковим та іншими художниками, випустив нову поетичну збірку і, водночас, проголосив скандальну маніфест "Лихта громадського смаку". У ньому вони назвали футуризм "новим світовідчуттям" і запропонували "скинути з Пароплава Сучасності" Достоєвського, Толстого і Пушкіна, творчість якого "незрозуміліша за ієрогліфи", а також "вимити руки, що торкалися в брудному слизу книг", написаних Леонідом Андрєєвим, Максимом Купріним, Блоком, "яким потрібна лише дача на річці".

Не менш відомими стали й такі задумані та втілене ним у життя акції як влаштований ними у київському театрі атракціон із піднятим за ніжки до стелі роялем, під яким Бурлюк із Володимиром Маяковським та Василем Каменським пили чай; оголошення себе "Головою земної кулі" та видання декрету "Про культуру на парканах", на ознаменування якого художник власноруч прибив до паркану дві свої картини – так на думку Бурлюка мала виглядати міська культура. З Володимиром Маяковським він знявся у німому фільмі "Не для грошей народжений".

З Японії – до Америки

Жовтневу революцію Бурлюк зустрів із наснагою, її ідеологія – руйнація старого заради нового – здавалося, повністю відповідала його поглядам, але незабаром розчарувався у тому, що відбувається. 1920 року художник емігрував до Японії, де прожив два роки. Там він написав близько 450 картин, влаштував кілька успішних персональних виставок, а потім випустив збірку віршів "Сходження на Фудзі-сан", який проілюстрував власними малюнками в кількості 300 (!) штук. Великим успіхом мали й організовані Бурлюком курси навчання лінуриту – малюванню на лінолеумі: від бажаючих освоїти цю техніку буквально не було відбою. У Японії художнику вдалося заробити пристойні гроші, які він вирішив витратити на переїзд до США – Бурлюк хотів стати першим американським футуристом.

"Американський Ван Гог"

І йому це вдалося – в Америці Бурлюка обожнювала як публіка, так і критики, які писали, що його мистецтво "має величезну життєву силу". За властиву художнику манеру письма та яскравість кольорів його стали називати "американським Ван Гогом, хоча його художній вплив поширювався на весь світ. Художника вирізняла найвища продуктивність праці – ще під час навчання у художніх школах Бурлюк писав по 20 (!) етюдів на день, і згодом свій темп не зменшував, а лише нарощував. За своє творче життя Бурлюк за різними підрахунками написав від 15 до 30 тисяч полотен, за що його часом критикували, закидаючи те, що він поставив мистецтво "на потік", а це категорично неприйнятно для справжнього творця.

Немає пророка у своїй вітчизні

Єдиною країною, яка не хотіла визнавати твори Бурлюка художнім явищем, був Радянський Союз. Поки у всьому світі його картини збирали у фонди великих художніх музеїв і часто ними експонувалися, у радянських їх – як і твори інших художників-авангардистів – зберігали в запасниках, а то й зовсім викидали буквально на смітник.

Коли напередодні Другої світової війни Бурлюк та його дружина Марія Никифорівна, яку митець називав Марусею, подали до посольства Радянського Союзу прохання про поїздку, їм відмовили. Відвідати батьківщину Бурлюк зміг лише 1956-го року.

В Україні зберігається 35 полотен Бурлюка

Давида Бурлюка не стало 15 січня 1967 - він помер у нью-йоркському Саутгемптоні. Того ж року пішла з життя і дружина художника, Марія Слєнєвська, з якою вони прожили разом майже 50 років. У будинку в Нью-Йорку, в якому жив Бурлюк, відкрито його меморіальний музей – там зберігається більшість його творів, є вони в Європі, Канаді, Японії та Росії. Сьогодні картини Бурлюка – у тому числі й зображують українську природу – продаються за колосальні гроші. Так, на міжнародному аукціоні 2008 року його полотно "Японський рибалка" було продано за 543 тисячі доларів.

На батьківщині художника в Україні знаходиться лише 35 полотен Бурлюка, при цьому частина з них – у Сумському художньому музеї. Восени 2022 року під час відходу російських військ із Херсона, з Художнього музею зникла картина Бурлюка "Сільський пейзаж", місце знаходження якої наразі невідоме.