"Як я вбив Плутон і чому це було неминуче": в Україні вийде книга про впорядкування Сонячної системи і любов

У школі ми дізналися, що в Сонячній системі існує дев’ять планет – Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон. Плутон – це ніби своєрідна крапка планетної системи, і за цією крапкою нічого немає. Але 2002 року сталося неймовірне – астроном Майкл Браун разом зі своїм колегою знайшли за орбітою Плутона нове небесне тіло, яке назвали Куаоар, або Квавар (так, не найлегша назва).

Згодом на задвірках Сонячної системи вони виявили Седну – яскраву і найбільш віддалену карликову планету. Вона розташована так далеко, а рухається настільки повільно, що нагадує нерухому зірку.

Потім були Санта, відомий сьогодні під назвою Гаумеа; Великодній Кролик, який перетворився на Макемаке; і Ксена, вона ж Еріда. Після цих відкриттів стало очевидно, що Плутон – це ніяка не крапка, бо за умовним краєм Сонячної системи існує велика кількість небесних тіл. Але які з них можна вважати планетами? 

Коли ми говоримо про планети, то описуємо їх як великі об’єкти, які видно неозброєним оком. Або як сферичні небесні тіла, що мають супутники, і обертаються навколо Сонця тощо. Однак ці визначення правдиві лише частково. 

Еріда трохи менша за Плутон, однак сферична, досить велика, має супутник, обертається навколо Сонця. Неозброєним оком її не побачиш, як, власне, Плутон, Нептун чи Уран. Останні двійко досі визнані планетами. Тож чи можна її вважати планетою? Ні, бо орбіта Еріди, як і орбіта Плутона, збігається з іншими об’єктами в поясі Койпера. А, отже, руйнується одна з трьох ознак планети.

У своїй книзі "Як я вбив Плутон і чому це було неминуче", яка незабаром вийде у видавництві "Бородатий тамарин", Майкл Браун пояснює, що таке планета насправді. І чому важливо, щоб у Сонячній системі панував беззаперечний порядок. Розповідає, як проводив довгі дні і ночі за комп’ютером, скануючи небо в пошуках нових об’єктів. Як ледь не проґавив Седну, як іспанці намагалися вкрасти у нього з колегами Санту і як його зненавиділа "небесна поліція", адже він спровокував астрономічний хаос. 

Історія наукового вбивства Плутона пронизана любов’ю Майкла до дружини та доньки Лайли, яка народилася, коли він відкрив Гаумеу й Еріду. Поки Майкл вперто шукав "щось більше за Плутон", Лайла встановлювала рекорди зі сну, глузувала з нього за допомогою жестової мови, вчилася падати і ходити. Вона досліджувала світ, який її татко змінював.

За п’ять років безперестанних пошуків небесних тіл Браун втомлювався, сердився, помилявся, але не зупинявся, бо дружина казала йому: "Іди і знайди ту планету". Колеги переконували в момент розгубленості: "Шукайте далі". І нехай він ще не знайшов нову планету за Плутоном, як мріяв, Сонячна система вже ніколи не буде такою, як колись. 

"Як я вбив Плутон і чому це було неминуче" –  книжка не лише про великі й маленькі планети. Це книжка про шлях людини до мрії, про віру, яка творить дива, а також про те, що кожен із нас може здійснити важливе відкриття, якщо докладе зусиль.