Про втому від війни і сценарії завершення

Я не знаю на 100% до якого саме сценарію ми прийдемо. І ніхто не знає.

Політизація обговорення "планів миру", "планів перемоги" і того що буде далі мене дратує з однієї єдиної причини: це безвідповідально і безжально до власних громадян. З одного боку, політизація в країні де є політика - неминуча. З іншого, розхитувати країну щоб дискредитувати своїх політичних опонентів в момент війни все одно доволі по ...

Бо логіка наших дипломатів промальовувати наші "червоні лінії" для потенційних перемовин - правильна. Як і вимоги від наших партнерів надати зброю і гроші, щоб ці червоні лінії були подалі. Навіть якщо вам не подобається, що обличчям цієї роботи є Зеленський.

Глобально ж всі ці помиральні ями заради лайків і рейтингів - це потужна "інвестиція" в ту саме втому від війни, яка погіршує можливі конфігурації сценаріїв її завершення. Справжня втома від війни накопичується у абсолютно всіх, просто проявляється по різному. Хтось впадає в депресію, хтось в ескапізм (а потім в депресію), хтось в апатію, хтось у істерику. Дехто знаходить відповідь у конспірології, шукає винних чи просто їде дахом.

Аналізувати неупереджено - все важче, а утриматися від впливу на висновки вибриків психіки та настроїв оточення - все складніше.

Тож треба нагадати. Війна річ сценарна. У нашій війні все так само. І коли ми думаємо які сценарії є реальними, треба враховувати:

• різницю потенціалів (Росія ресурсно переважає Україну),

• перевагу національної держави над імперією в питаннях стійкості і саморегульованості (тут велика перевага за Україною),

• те, що обидві державні системи неефективні, але досі життєздатні,

• те, що можливість України завдати Росії поразки критично залежить від допомоги,

• довгострокова безпека України залежить від а) гарантій безпеки, переозброєння після війни; б) бажання чи спроможності Росії повторювати агресію.

За поточної конфігурації нити про "все пропало" доволі дивно. Як і говорити, що за поточної конʼюнктури можливі "кордони 91 року". Тріумфальний сценарій можливий лише за радикального збільшення допомоги або гострої внутрішньої кризи всередині Росії. Катастрофічний сценарій можливий за припинення західної допомоги (як військової, так і економічної). Ну або якщо українці вирішать самовбитися шляхом руйнування власної держави. Тут, як би не старалися внутрішні і зовнішні вороги і ідіоти з усіх таборів - поки не так критично.

Сценарій тріумфу чи катастрофи це взагалі дуже сильно про рандомність. Враховуючи крихкість диктатур чи критичну залежність допомоги від конʼюнктури точка неповернення для кожної зі сторін може наступити відносно несподівано і швидко. Але це низько ймовірнісні сценарії наразі.

Все інше - так чи інакше - про "посередині". Хтось назве це корейським сценарієм (реалісти), хтось хорватським (оптимісти), хтось буде боятися вʼєтнамського (песимісти). Вони всі - про конфігурацію, яка складається на момент, коли обидві сторони, їх фан-групи і нейтрали дійдуть до стадії "так, де тут стіл, де можна щось підписати?".

В цих умовах найкраще, що може зробити - визнати те, що ми не все можемо контролювати. Як правильно написав Юлій Морозов, повернутися в минуле згідно парадигми "а от треба було" неможливо. Працювати доведеться з тим що є, з інституціями, які набудували і людьми, які виросли. Бо докорінні інституційні зміни під час війни такої інтенсивності - це про казки.

Я не знаю на 100% до якого саме сценарію ми прийдемо. І ніхто не знає. Скоріше за все обирати доведеться не між "тотальна перемога" і "ганебна поразка". І суспільна фрустрація за підсумками війни буде незалежно від сценарію. Бо питання "а нащо?" і "а як з цим жити?" суспільство і кожного з нас чекають неминуче. До цього неможливо повноцінно підготуватися, але можна хоча б про це думати. Інколи.

Екзамен на вивчення уроків війни ми будемо складати у перші 20 років після її завершення. Там і буде видно, чому навчилися. А задача зараз - намагатися не впадати у зневіру, істерику чи апатію.

Джерело