«Чорний телефон» Джо Гілла: короткі оповідання, що залишають довгий слід. Рецензія ITC.ua

В цьому році у видавництві Vivat вийшла збірка оповідань «Чорний телефон» відомого американського письменника Джо Гілла (сина Стівена Кінга). Ця книгва була першою в його кар’єрі і вийшла ще у 2005 році під назвою «Привиди двадцятого століття». Вона принесла автору популярність і декілька серйозних нагород, серед яких і «Премія Брема Стокера». Як бачимо, в нас її випустили під назвою відомого оповідання зі збірки, по якому зняли однойменний фільм. Через це в сприйнятті потенційного читача може скластися хибне враження про книгу, а яке саме і як воно впливає на читання, ви, як завжди, дізнаєтеся нижче.

Відключайте рекламу - підтримуйте ITC!

«Чорний телефон» / «20th Century Ghosts»

Автор Джо Гілл
Видавництво Vivat
Мова Українська
Кількість сторінок 416
Обкладинка Тверда
Рік видання 2024
Розмір 197×127 мм
Сайт vivat.com.ua

В збірку «Чорний телефон» входять 15 оповідань різного розміру. Звісно, я не буду розповідати вам про них детально, щоб не заспойлерити їх, але можу, напевно, сказати декілька слів про оповідання «Чорний телефон», бо, можливо, ви вже бачили це кіно.

Тут в нас історія про хлопчика Джо. Його вкрав маніяк та закрив у підвали з неробочим старезним телефоном. На рахунку цього божевільного це вже не перша жертва, тому хлопець приречений. Але у викрадача щось йде не так, тому Джо має мізерний шанс на порятунок, а тут ще й дзвонить телефон, який не може це зробити, передає привіт з того світу та підвищує шанси хлопчика на виживання.

Як бачите, саме це класична історія на осінь та під Гелловін, але збірка Джо Гілла насправді дуже різноманітна. Тут вам і огидне оповідання про підлітка, що став комахою, про привида в кінотеатрі, про хлопчика, який дружив з однокласником-надувною кулею, про редактора журналу горорів, який в пошуках талановитого автора натрапив на справжній жах і ще багато цікавих, незвичних та різнопланових сюжетів.

А ще письменник чудово пише, в нього простий, але деталізований та трохи грубий стиль, що схоже на творчість батька, Стівена Кінга. Відразу скажу, що Джо Гілл пробивався сам. Ніхто, навіть редактори, не знали що він син Короля жахів, бо, як бачите, він взяв собі псевдонім. Точніше скоротив своє справжнє ім’я від Джозефа Гіллстрома Кінга до Джо Гілла. І вже потім, після того, як декілька його книг стали бестселерами, люди випадково дізналися, що він син того самого Кінга.

Логічно, що Джо Гілл має певні паралелі з творчістю свого батька, бо саме вона вплинула на нього і надихнула стати письменником. Йому також дістався талант Кінга, бо пише Гілл чудово. Проте це не нахабна копія, а щось знайоме та водночас нове, бо він місцями суворіший та жахливіший за батька, а іноді навіть відразливіший в гарному сенсі цього слова та сміливіший у своїх ідеях.

Як і будь-яка збірка, ця також має мінус у вигляді самої себе. Тобто є великі шанси, що з наявних 15 оповідань якісь комусь сподобаються більше, а комусь менше. Це така собі вада будь-якої збірки від будь-якого автора. До цього треба бути готовим. Мені ж сподобалися усі оповідання, але, логічно, що якісь більше, якісь менше, але не було таких, що не сподобалися.

Проте оповідання «Чорний телефон» гарне, але не більше. А от однойменну екранізацію вже зробили дійсно крутою і це стало для мене несподіванкою. Зазвичай екранізації спрощують літературне першоджерело, обрізають його, перекручують тощо. Але в цьому випадку якраз вийшло навпаки. Оповідання було якимось недоробленим, неідеальним та незакінченим. А у вигляді фільму його докрутили та зробили краще. Особливо це стосується самого маніяка, який у виконанні актора Ітана Гоука вийшов на декілька голів кращим, ніж в оповіданні.

Я веду до того, що неймовірно крута, дійсно лячна, чого варті лише ці червоні очі, які ніби слідкують за тобою, та атмосферна обкладинка від Vivat створює хибне враження від збірки. Через неї здається, що читачу продають жахастики та горор, але це не так.

Заради справедливості зазначу, що на зворотній стороні книжки написано, що сюди входять оповідання різного настрою та характеру, але чорна книга з чорними зрізами, з крутезним та потворним обличчям на обкладинці безумовно створює зовсім інший настрій та очікування у читача. Тому наявні оповідання, які не лякають і не задумувалися такими, можливо, можуть когось розчарувати, попри їх крутість. Це називається «не відповідати очікуванням» і саме на подібну дуже сильну, на мою думку, емоцію, несвідомо працює ця обкладинка та загалом оформлення книжки.

Я не думаю, що у Vivat робили це навмисно. Навпаки, видавництво провело чудову роботу, бо оригінальна обкладинка 2005 року взагалі ніяка, потім коли була екранізація «Чорного телефона» збірку перевипустили з обличчям в масці персонажа Ітана Гоука і це вже було краще. Але Vivat пішли далі і в них вийшла одна з найстрашніших, в гарному значенні цього слова, обкладинка. Але водночас це створило певний дисонанс зі змістом і може створити в читача хибні очікування. І щоб цього не було я й пишу усе це.

Як ви вже зрозуміли саме видання мені дуже сподобалося і ви самі можете побачити наскільки воно атмосферне та круте. І хоч я не люблю колірні зрізи, але тут вони ну дуже в тему, тому йдуть книжці тільки в плюс. Шрифт також зручний для читання, а його розмір оптимальний.