Я не одразу «розкусила» Вікторію Рощину. Вона була журналістка до кісток, до кінчиків пальців

Це був 15-й чи 16-й рік. До того я не бачила її на наших судах. Вона не була «в темі» справ і процесів, проблем. Зробити «з нуля» репортаж про Справи Майдану «під річницю» — ну таке. Ми це називали — про все і ні про що.

А коли Ліна на справу по Сергієнко (складну і трешову) відправила Віку, а не когось із зубрів... я... навіть не образилась, а просто стало якось сумно — ну типу все, пішла епоха, тема вийшла з фокусу уваги, тепер це будуть щоразу нові дівчатка чи хлопчики, про яких Ігор Луценко колись писав «прекрасні метелики-одноденки».

Коротше — я не одразу розкусила Віку.

А тепер я вже навіть не впевнена, що її Ліна тоді відправила... Можливо Віка сама «відправилась». Я не одразу зрозуміла, що вона що називається — упорота.  В самому хорошому сенсі цього слова.

Заряджена вгризатись в тему зубами і докопуватись до самих глибин. Журналістка до кісток, до кінчиків пальців. Талановита, глибока, смілива, та навіть не смілива, а тупо безстрашна, на якомусь фізичному рівні, на рівні базової прошивки.

Взявши тему одного разу — Віка її вже не кидала, не відпускала, тримала в собі, відпрацьовувала до кінця.  А кінця насправді не було... ще досі немає.

Не те що не метелик-одноденка, а його максимальна, сутнісна протилежність. Як я могла так провтикать діамант одразу? Хіба її вік (ми познайомились коли їй виходить було десь 18 чи 19 рочків), распахнуті очі і максимально невинний вираз обличчя могли так ввести мене в оману.

Але буквально одразу:

— Можна ваш коментар щодо Е., який виявляється досі працює в поліції?

— Я зможу лише після 21-ї

— Ок, я приїду

— А не хочете ще у прокурора взяти коментар?

— Хочу

— А у потерпілого?

— Так

— А це не єдиний обвинувачений, що досі працює в поліції. Інші цікаві?

— Так!

— (кайєф, як добре, що таких ще вирощують на ваших фермах тендітних міленіалів і зумерів...)

***

— Я вибачаюсь, що я телефоную/пишу у вихідний/о третій ночі.... але ....

— (Оу, сістерс.. хто ще тебе так зрозуміє... звісно ніч — найкращій час для коментарів і взагалі роботи  #СонДляСлабаків #УсталУмрі)

Так цікаво було спостерігати, як Віка робила «відкриття» і доходила до тих самих висновків, що і я якихось 5-10 рочків тому:

«Якщо не спати ніч, а потім день, а потім знову ніч і день... З'являється відчуття всемогутності, а день здається безкінечним.... Але навіть за такого розкладу часу катастрофічно не вистачає.

***

«З дитинства я ставила під сумнів фразу «Один в полі не воїн», намагаючись довести, що наодинці можна гори перевернути. Однак з часом зрозуміла, що для реалізації будь-якої ідеї потрібна команда та підтримка. Адже 24 години на добу так не вистачає»

Пишуть, що Віка не брала вихідних і не ходила у відпустку... дивуються... Нещасні ви люди... значить не знайшли ще такої роботи, такого заняття, яке було б цікавіше і важливіше, ніж сон, вихідні і всі відпустки разом узяті... А Віка знайшла. І робила те, що любила більше за все і те що вважала найважливішим.

Я ще інколи думала — як Віці (і мені) щастить з її редакторами — дають постійно теми — найважливіші, найскладніші... Постійно на вістрі. Майдан, Крим, Донбас, моряки, полонені, катування, політв'язні Інститутська, Протасів, страшні складні вбивства — Каті Гандзюк, Василя Сергієнка, Юрія Вербицького... Аж поки не зрозуміла, що вона сама собі редактор...

Журналістська чуйка на головне, відчуття моменту, історії, розуміння контексту — вона знала де має бути журналіст в кожен момент часу, де відбувається головне, найголовніше. І була там.

Коли Віку взяли в полон і потім звільнили, я подумала —  як же я не заздрю її редакторам... «Добре», що це не моя була робота і задача —  відмовляти і вберегти.. Відмовити її туди їздити, це все одно, як наприклад було увести Рому з Майдану чи там не пустити на війну. Не те що неможливо... складно хоч і це також, а це щось інше — це як обрізати крила, позбавити суб'єктності, сенсу...

Жахлива ділема..

Смілива, смілива дівчинко. Їздити туди журналістом, самій, без зброї, без можливості вбити їх або себе раптом що — в тисячу разів складніше і страшніше, ніж піти до війська. Робити це після полону — не один, не два, багато, багато разів... усвідомлюючи, розуміючи що тебе чекає в разі чого...це на межі, за межею сміливості і мужності.

Честь.

Я буду мститись і за тебе теж.

Євгенія Закревська, адвокатка та військовослужбовиця, голова колегії «Адвокатської дорадчої групи»

Текст публікується з дозволу авторки, оригінал за посиланням