У вересні гурт NAPEREXRESTI випустив трек «На повторі», який в мережі взялися порівнювати з музикою «Бумбокса». Фронтмен гурту Максим Голосков зізнається: все вийшло випадково.
В інтерв’ю Коротко про Максим Голосков розповів про свою музику, як вирішив піти служити в ЗСУ, чи вдається нині писати пісні та як шукає себе у творчості і житті.
Одне слово може допомогти людині знайти своє життя
- Максиме, гурт NAPEREXRESTI ви створили якраз незадовго до повномасштабної війни?
- Ні, NAPEREXRESTI почав існувати вже після року війни. Спочатку ми називалися «Перша столиця».
NAPEREXRESTI - це проєкт, який в принципі і був створений з позиву того, щоб залишатися живими в такий непростий час. Нас це реанімувало. Мені, як творчій людині, це було просто необхідно. Владу так само (Владислав Синенко – другий учасник гурту. – Авт.).
Перший трек «Ловимо момент» ми випустили 28 серпня 2023 року. Цю дату можна вважати днем народження нашого гурту. Історія, яка розказана в кліпі, коли музика рятує помираючу людину в реанімації, - це і про нас.
- Чому ви змінили назву?
- Ми відчували, що щось не так. Назву NAPEREXRESTI ми шукали більше року. Адже одне слово дійсно може допомогти людині знайти своє життя. Ми познайомилися з Владом на перехресті у Харкові ще до повномасштабної війни.
- І ви одразу почали співпрацювати?
- У перший же день після знайомства ми вже були десь на дахах міста і грали на гітарі. Я одразу відчув, що людина, яка створює музику на гітарі, це моя людина. Почав наспівувати свої старі вірші на мелодії, які придумував Влад. Так і почала зароджуватися наша музична співпраця.
- Війна застала вас у Харкові?
- Так. Ми з Владом тоді скооперувалися з друзями. Волонтерили спочатку у Харкові. Діставали і купували ліки людям, які їх потребували. У мене інстаграм просто розривався. Сотні повідомлень на день, що потрібна допомога, і ми допомагали всім, як могли.
У нас була розбита машина, тому доводилося навіть пішки ходити багато кілометрів, щоб доставити ліки. Пам’ятаю, як Влад купував людям їжу, бо їжі не вистачало.
Харків був як єдина сім'я. Був в шоці, наскільки харків’яни, та й всі українці, сильні. Хоча тоді навіть ще не міг зрозуміти, що відбувається.
- Сподіваюся, що й тепер у нас вистачить мудрості не сваритися там, де немає причини.
- Коли з'являється нова темрява, в ній можна побачити нові зірки. Тому ти цінуєш тих людей, які завжди залишаються єдиною родиною, продовжують допомагати, боротися, як і на початку війни.
Спочатку два місяці готувався, а потім вже пішов до армії
- А коли ви вирішили піти служити в ЗСУ?
- Напевно, декілька тижнів я просто дивився в стіну і не розумів, що відбувається у моїй свідомості. Війна в якомусь сенсі розхитала мою нервову систему. Мова не про те, що я став якимось неадекватом. Це було несприйняття, нерозуміння того, як таке можливо.
Були різні думки: куди йти, що робити. Насамперед, дякую моїм друзям, з якими ми це обговорювали. Бо спочатку рвався виконувати бойові завдання. Віддаю величезний респект кожному хлопцю, який в цю секунду захищає нас зі зброєю.
- Багато людей у війську взагалі не були дотичними до військової справи. Як у вас було з підготовкою?
- Я просто спортивна людина по життю, завжди займався спортом. У мене велике акторське минуле, а підготовка до ролі потребує величезної віддачі. Тому за роки акторської роботи, не будучи військовим, вже знав якісь моменти з військового життя. Колись у мене навіть була роль кілера, тому я займався з професійними снайперами.
Не знаю, як в кого, а в мене була непогана підготовка і вже безпосередньо в армії. Але до того, як піти служити, я ще й сам проходив бойову підготовку.
- Навчалися самі для себе?
- Так. Це було необхідно ще й психологічно. Спочатку два місяці готувався, а потім вже пішов до армії. Моя робота пов’язана із забезпеченням військових, не можу про це розповідати.
І не хочу присвоювати собі якісь звання, що я супер-пупер спецназ. Могло таке статися, але, напевно, доля повернулася так, як потрібно, бо величезна частина мого мозку, душі, серця все ж таки належить музиці. І я дуже вдячний, що в мене вийшло залишитися собою. У мене прекрасні побратими, командири. Вони підтримують мою музичну творчість, і це круто, що так складається.
Максим Голосков каже, що йому вдається знаходити час в армії для творчості. Фото: Instagram.com/maks_golos/
Відчуваю себе живим лише тоді, коли пишу
- Вам вдається щось писати на службі? Є на це натхнення?
- Моє життя розділилося на дві смуги. Є служба, армія, військові завдання, а є творчість. Іншого більше не існує. Тому весь вільний час присвячую саме творчості. Дякую моїм начальникам, командирам за те, що в мене знаходиться такий час.
Чесно кажучи, я себе відчуваю живим лише тоді, коли пишу, коли бачу божевільний відгук на нашу нову пісню. Це неймовірний кайф. Ти відчуваєш, що це ти. Бо іноді здається, що ти десь себе загубив, наче здав в оренду в якомусь сенсі, а з музикою повертаєшся до себе.
- Ваша нова пісня «На повторі» дуже схоже на «Бумбокс». У відгуках в ютубі, в інстаграмі підписники теж пишуть, що враження таке, наче текст читає Андрій Хливнюк. Надихалися «Бумбоксом»?
- Скажу від чистого серця: я не надихався «Бумбоксом». Так вийшло випадково. Не було стратегії зробити це спеціально. І це прикольно, не бачу в цьому нічого поганого, людям подобається.
- Але ностальгію у людей викликали.
- От в цьому і кайф! І ця пісня має круті відгуки. Ми вже готуємо новий трек. Впевнений, він розірве в хорошому сенсі серця і розум людей.
- Я так розумію, коли у вас відпустка - ви теж пропадаєте лише на студії?
- Так, це правда. Увесь мій вільний час присвячений NAPEREXRESTI. Тому коли відпускають, маємо змогу щось позаписувати на студії. Це великий труд, і фізичний, і емоційний.
- Чим займається Влад, коли ви на службі?
- Влад багато пише музики. Наскільки я знаю, у нього батько - військовий, він допомагає його бригаді.
Я завжди надихаюся музикою, яку створює Влад. Тоді вже розумію, якою повинна бути пісня, і пишу текст.
- Зараз ви максимально зосереджені на NAPEREXRESTI, але ви і актор, і режисер, у вас була театральна майстерня у Харкові. Це все на паузі?
- Так, з початком війни це все, на жаль, зупинилося дуже різко, в один жахливий момент. Багато акторів роз'їхалися, хтось - в армії. Театр – це важка колективна праця. Тому говорити нині про театр - це наче розповідати про привида, його наче й не існувало.
Ми об'їздили дуже багато міст з нашими виставами. У нас були дійсно круті авторські вистави, не побоюсь цього слова, людям вони дуже подобалися. Але наразі це неможливо повторити, бо зібрати цих акторів дуже важко.
Для актора один день не роботи над собою – це два дні назад. Скільки днів назад вже пішло?
- Хотіли б колись знову повернутися до театру?
- Все ж таки я зробив свій вибір – мені ближче музика. Не знаю, чи повернуся колись до вистав. Може, як режисер, бо є до цього пристрасть в серці.
А зараз хочеться створювати музику, і музику в різних жанрах. Через музику набагато легше подарувати людині катарсис, ніж через виставу в театрі, бо більше людей може тебе почути.
- Власне, й зараз ваші пісні різножанрові.
- Кожен митець завжди знаходиться в пошуку. Ми розуміємо, що знайдемо свою нішу. А нині не боїмося давати людям і хіп-хоп, і альтернативу, і попсу. Це прикольно.
Тільки недавно став думати про себе
- Вам, як молодим музикантам, наскільки важко пробиватися в музичній індустрії?
- Це дійсно важкий шлях, бо зараз виходить дуже багато пісень як у зіркових артистів, так і в початківців.
Ми декілька років билися за те, щоб отримувати відгуки від слухачів. І це потихеньку в нас виходить. У мене ніколи не було думки, щоб зупинитися. Я заради цього живу. Якщо ти відчуваєш, що це твоє, роби. Не зупиняйся ніколи.
Наша пісня «На повторі» звучить на багатьох радіостанціях. Ми рвемо інтернет. Ми, як кажуть, ноунейми, люди, яких ніхто не знав, - в топ-5 Shazam поруч з Yaktak, Klavdia Petrivna. Ми трималися в топ-13 YouTube. Я називаю ці числа для того, щоб люди розуміли, що це вже певні досягнення.
Треба лізти всюди, старатися, дивитися на те, що подобається більше людям, що тобі в собі не подобається, виправляти ці моменти. Це велика робота над собою.
Але, повертаючись до вашого питання, складно чи не складно… Якби це було легко, то, напевно, всі були б зірками, і це було б дуже добре.
- Комусь просто вдається швидше, комусь легше, комусь складніше.
- Це правда. На початку війни, мені здається, було легше пробитися. Бо підтримка всіх українських виконавців була божевільна. Ми записали пісню «Лелека», наживо, просто гітара і мікрофон, і зібрали в інстаграмі майже мільйон переглядів. Люди репостили, писали, що ця пісня їх підтримує, нас підтримали багато зірок.
І я зрозумів, як сильно музика може тебе мотивувати - вставати, бігти, допомагати, боротися за життя.
Зараз дуже багато з’явилося музикантів, тому це праця – знайти свого слухача. Але все можливо.
- До речі, а побратими просять вас щось пограти, поспівати?
- Взагалі вони всі в тік-тоці сидять, дивляться, читають коментарі і сміються.
- Що в вас змінилося, якщо порівняти з початком війни?
- Я іноді не знаю, як відповідати на питання зараз. Єдине, що можу сказати, - я тільки недавно став думати про себе. Замислюватися над тим, а навіщо ти живеш, який для тебе сенс життя, чого ти хотів з дитинства, чи готовий ти померти в цю секунду, за що, нащо, за кого, чи хочеш жити…
- Що стосується змін… Колись, з огляду вашого інстаграму, ви захоплювалися Єсеніним. Що тепер думаєте?
- Це все відсіялося. Я навіть забув про ці дописи. Не читаю вже Єсеніна, не дивлюся російське кіно, не слухаю російську музику. Мені не те що не цікаво, мені це навіть огидно.
- Яка у вас нині головна мета у житті?
- Це музика. Хтось мріє про багатство, сім'ю, дітей, машини, а у мене мрія - бути почутим, бути своїм серед своїх.
Я не хочу нікуди виїжджати зі своєї країни. Люди, які ходять по цій землі, парки, лавочки – це все моє, рідне. Хочу, щоб нашу музику слухали від Львова до Криму.