Герой України, командир підрозділу К-2 54 ОМБр Кирило Верес в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу розповів, що інколи йому соромно за власні слова. Однак головне – це результат.
Чим Кирило Верес займається у відпустці
Ймовірно, ви приїхали в Київ на декілька днів. Чи встигли ви побувати вже вдома, чи ви лише швидко справи вирішити – і назад?
Я вдома за сімейними обставинами. За особисто сімейними. Тому, звісно, вдома побував, але не так багато часу, як би хотілося. Я приїхав додому займатися родиною. Однак 90% часу – це все одно справи підрозділу.
Тобто вам, коли ви вдома, не можна вимкнути телефона?
Сьогодні, думаю, так вже зроблю ввечері, щоб взагалі ніхто не додзвонився.
А що ви робите насамперед, коли приїжджаєте додому?
Насолоджуюсь благами цивілізації. Ну, звісно, це сім'я. Це світло. Це просто умови. Мені взагалі хочеться звичайних людських умов. Це хоча б перших 10 – 12 годин. Просто виспатись, подивитись телевізор. Ну, як всі пересічні люди. Що ж вони роблять у вихідний день?
Ви говорите про благо цивілізації. Я думаю, можливо, сходити в ресторан.
Благами цивілізації я називаю світло та вбиральню.
А от взагалі, якщо говорити про те, щоб вийти кудись, вийти в театр, кінотеатр?
У мене немає на це часу. Наприклад, за минулу відпустку у мене не було такої змоги.
Зверніть увагу! Нещодавно на 24 Каналі вийшло ще одне інтерв'ю з Кирилом Вересом. У ньому він відверто відповів, чому не вважає, що мають воювати усі чоловіки. Про це та багато іншого – читайте за посиланням.
"Я не дзвоню додому"
Як взагалі війна змінила ваші погляди на життя і на спілкування з родиною?
Це треба спитати в родини. Сім'я мене підтримує, це є факт, цього нікуди не діти, як, в принципі, у всіх військовослужбовців.
Як війна змінила моє життя? Я прийшов на війну у 25, мені зараз 36. Третину життя провів на війні. Які інтереси були в 25 років? Ну, це було щось одне. Зараз, мабуть, інтереси інші, але я не можу цього сказати, які вони.
Як ви зберігаєте зв'язок зі своєю сім'єю, коли ви на війні?
Я майже не спілкуюсь зі своєю сім'єю. Ну, скажімо так, за цей місяць я ні разу не дзвонив додому.
Чому?
Це реально відвертає мою увагу. Я казав це ще два роки тому, тоді на мене полився хейт, типу "як ти можеш не дзвонити?".
Якщо я буду дзвонити додому і думати, скажімо, про ремонт або про штори, я не зможу займатися нормально. Я буду перемикатись.
Звісно, списуюсь. Ну, по-перше, зараз 2024 рік – ера технологій. Якщо я є в WhatsApp, там написано, коли я був останній раз в мережі. Якщо я в WhatsApp висвічуюсь кожні 30 хвилин і час оновлюється, то знають, що я живий. Ми списуємось, мабуть, раз в три дні, декілька есемесок я пишу: так чи ні, плюс чи мінус.
Я приїжджаю додому, ми тоді вже спілкуємось. Раніше, мабуть, я, може ще дзвонив три рази в місяць. Зараз, за останній місяць, ні разу. Це нормально в нас. Це ситуація суто моєї сім'ї.
Якщо до мене дзвонять батьки і кажуть, що їх боєць п'ять днів не на зв'язку, але він був у WhatsApp, це вже зовсім інша ситуація. Таке вже не проходить, тоді він має бути на зв'язку, якщо живий і здоровий, раз на дві доби, раз на три.
У мене ситуація трохи інша. Я командир, я маю право приймати такі рішення. Так що тут не треба порівнювати.
Дружина нормально це сприймає?
Запитайте в неї. Ну, звичайно, нормально.
Тобто вона звикла вже до цього?
Ну, так. Це таке життя. Чим більше масштабується наш підрозділ, чим більше моя військова кар'єра зростає, тим наше спілкування стає меншим і меншим. Однак, коли я вдома, я з дружиною, якщо є можливість, 20 годин з 24 на добу.
Що ви робите? Допомагаєте їй щось вдома?
Що скажуть, то і роблю.
Коли Верес звільниться
Чи бачите ви себе в цивільному житті?
Звичайно. Ким, це ще не знаю, але бачу. Я хочу, щоб я перейшов в цивільне життя. На кожному інтерв'ю, якщо мені ставлять якісь питання, я завжди на них відповідаю. Я роблю все для того, щоб я вже повернувся до цивільного життя.
Тобто це означає, що після завершення війни ви звільняєтеся?
Миттєво. Або тоді, коли буде можливість. Тобто якщо цьому буде сприяти ситуація. Скажімо, не буде вже активної фази війни. Якщо я вже не буду потрібен, умовно кажучи, як військовий зі своїми навичками, тоді я відразу звільнюся.
У минулому – директор нудистського пляжу
ЗМІ писали, що Кирило Верес до війни був директором нудистських пляжів.
У Києві він один, тому нудистського. Директором з розвитку. Це різні речі.
Що ви там робили? Як це бути директором нудистського пляжу?
Як звичайного пляжу. Дивився, щоб пляж процвітав і працював, і щоб людям було комфортно.
Повернетеся на цю роботу?
Ні. Я звідти пішов ще за декілька років до війни. Я вже не в тому віці. Мені це вже не цікаво. Це було колись в дитинстві. Однак це дало великий поштовх навіть зараз в моїй роботі. У мене на той час було десь 30 – 40 підлеглих, за якими я дивився.
Відвідувачів, клієнтів було до трьох тисяч людей в день. Скажімо так, я цей досвід масштабував у військову ланку – підготувався до війни й додав ще військового управління. Бо в армії ж у нас все згідно, відповідно.
А на цьому нудистському пляжі відпочивали?
Ні. Я працював. 24/7.
Шлях від просто військового до командира
До війни у вас не було бойового досвіду. Як так сталося, що ви стали одним із найвідоміших командирів? Як ви потрапили до армії?
Почалась війна, пішов воювати. Все банально і просто.
Чому?
Бо це обов'язок кожного чоловіка. Я зараз кажу свою думку, я нікому нічого не нав'язую. Хай кожен робить, як вважає за потрібне. Моє особисте бачення таке.
Коли починалась війна, був Крим, пам'ятаю, тоді вже на Майдані записували майбутніх добровольців. Коли почалась війна, я відразу зрозумів, що треба їхати.
У мене була вагітна дружина, десь на 6 чи 7 місяці. Я сказав, що їду у невеличке відрядження і повернусь через місяць, через два.
Тоді всі говорили: тиждень, два, п'ятнадцять днів. Треба було реально це все закінчити. Щось затягнулося просто.
А як став командиром? Ну, не знаю, якось так сталося. Мабуть, був в потрібний час в потрібному місці. Мені по житті дуже везло з командирами та з особовим складом, і з тим, хто мене оточував. Це завжди були класні, професійні козаки та командири, які не просто "ти йди загинь, але зроби; йди знищ, але зроби".
Тобто мене навчали насправді багато. В мене вкладалася країна. Можливо, не сама країна, але мені давав командир бригади ресурс, він мене вчив, вчив, вчив, вчив. У мене є особовий склад.
До повномасштабного вторгнення, ми проводили дуже багато різних операцій, у нас була одна ротація, було 56 операцій за 8 місяців. З 2017 року було 4 ротації. Тобто, операцій було набагато більше, ніж 100.
Операції були успішні, деякі з них були насправді дуже відомі у своїх військових колах. Наприклад, знищення техніки, якоїсь бази, взяття когось в полон, якась засідка. Військове коло дуже маленьке. Ти знищив десь якусь ціль, а до вечора це вже знають 2 – 3 бригади поруч. Це "сарафанне" радіо, це класно.
Крім того, ми всі спілкувалися, завжди ділилися досвідом. Підрозділів було таких небагато. І це реально такі змагання були. Хто більше знищить, хто краще знищить, хто швидше знищить.
Зараз, мабуть, теж є змагання?
Ні, зараз треба вижити. Раніше на операцію було до 40 хвилин, треба було якусь ціль знищити за 30 хвилин. Тиждень ми готувались, зараз ніхто не готується тиждень. Зараз ми граємо другим номером, саме мій підрозділ.
Зараз мій підрозділ є там, де з квітня місяця було тільки півтора тижня затишшя. Тобто майже кожен день ворог здійснює якісь великі або невеликі штурмові дії, тому ми реально граємо другим номером.
"Мої бійці – мої діти"
У вас є діти і дітьми ви називаєте бійців свого підрозділу. В кожному інтерв'ю ви про це говорите. Чому саме діти? Ви з ними настільки близькі?
Ні, я вважаю, що я їх тоді більше буду цінувати. Я кажу, що з друзями можна свариться, розходитись. Вони вже можуть стати не друзями, а просто знайомим, спілкуватись, не спілкуватись.
А вони (бійці підрозділу – 24 Канал) від мене вже нікуди не дінуться. Я від них також. Країну і сім'ю не обирають. Я їм так само все пояснюю по двадцять тисяч разів, як я пояснюю своєму десятирічному сину.
Буває, кажу, що мені сину легше пояснити, якому десять років, ніж дядьку, якому тридцять два.
Чи є хтось з ваших родичів, можливо, хто воює теж у вашому підрозділі?
Ні, немає. З родичів у мене чомусь не воює ніхто.
В мене є кума моя, але вона вже була в цьому батальйоні і потім вона стала моєю кумою. Вона не прийшла на війну через мене. Ні. Вона була до мене навіть тут. Вона була в підрозділі, який я зараз очолюю. А більше ні, мабуть, немає. І знайомих я майже намагаюсь не брати.
А що ваша кума робила?
Була піхотинцем. Зараз вона працює і з FPV-дронами, і з розвідувальними дронами. Скажімо, робота полягає у скиданні.
А взагалі багато у вас дівчат в підрозділі? От якесь співвідношення?
Дівчата в мене є на різних посадах, але я можу визначити топових дівчат, які є в боях. Їх є 5.
Проводять штурми?
Ні. Ні, я не посилаю жінок в штурми. Це моя принципова позиція. В мене є ще чоловіки. Якщо інші командири підрозділів набирають дівчат в штурми й вони можуть штурмувати, я нікому не заважаю. Це моє особисте бачення в батальйоні, яким керую я. Я ще не готовий дівчат посилати в штурми. З багатьох своїх особистих причин.
У мене в бою мають всі рівні бути. Я не хочу, щоб мені давали вибір: врятувати його чи врятувати її. Не хочу. Я вважаю, все має бути чесно.
Однак є дівчата, які беруть активну участь в бойових діях. На бомберах, на Mavic, на FPV, на всьому. Тобто вони перебувають на відстані 500 метрів, 700 метрів, кілометр перед лінією розмежування. У мене дівчата є командирами взводів, які командують багатьма крутими чоловіками.
А слухаються жінок?
Ну, якщо не будуть слухатися її, прийду я. Мене слухаються всі. Звісно, слухаються. Слухаються всі, бо вони починали бійцями та вибороли своє право стати офіцерами.
У мене є одна дівчина, яка є сержантом і вона керує дуже великим взводом, десь на 28 людей. Це взвод ударних безпілотних систем. Вона сама виборола своє право.
Мені пообіцяли мої кадри, що в цьому місяці вона отримає офіцерське звання. Якщо не отримає, то я з них "зніму" офіцерське звання. Вона командує і справляється ще й сама. Без мого втручання. Якщо потрібно, втручусь я. Якщо хтось може не повірити, чому вона ними командує, бо це я назначив. Я вважаю, що вона виборола своє місце і є достойна.
Якщо говорити про ваших "дітей", цікаво, чи сприймають вони вас як батька? Чи слухаються?
Слухають всі. Через "будь ласка", через коліно або через мат. Головне – це результат і все. Найголовніше, щоб вони виконали те, що я наказав. Те, що було заплановано, і те, що вони мали виконати.
А як ми досягаємо цієї мети? Це вже інше питання. Мене можна не любити як батька. Взагалі не потрібно любити мене як батька.
"Накази виконую, але по-своєму"
Чи ви особисто всі накази командування виконуєте?
Так, але по-своєму.
Як це?
Головне – це результат. Я даю той результат, який наказують. Я, можливо, йду не "через ліво", а "через право". Я йду не через годину, а через три, але я виконую 99% наказів, які мені дають. І виконують їх мої люди. Але по-нашому.
Я не можу послати людей на штурм, якщо мені дали три години. Я не віддам цей наказ.
Якщо я не буду впевнений, що в цьому буде успіх через три години, – це неможливо. Мені та моєму штабу потрібно хоч кілька годин продумати.
Потрібно забезпечити логістику, підтягнути матеріальні засоби. Треба хлопцям це довести. Треба довести командиру роти. Командир роти, щоб довів командиру групи, і щоб командир групи сказав хлопцям. І потім, щоб ще, бажано, це вернулось до мене, тобто, що їм для цього потрібно.
Не буває 15 хвилин в армії. Я виконаю наказ, можливо, на наступну добу. Однак по-нашому. Однак виконаю.
Емоції під час боїв
Як виходить вам зупиняти ворога?
"Діти", це все "діти". Вони роблять просто свою роботу. От я їм сказав колись, що – робимо так, так і так. Навчитись так, так і так, і все буде класно. Вони самі знають, що треба робити. Ми лише трішки "підрулюємо". 90% тих, ким я командую, засобами командира батальйону, або засобами штабу, знають, що їм потрібно робити.
Чи можуть вони робити помилки?
Так, постійно роблять.
І як ви з ними потім це якось обговорюєте? Вчитесь на цих помилках?
Здебільшого, якби це не звучало пафосно, вони роблять тоді помилки, коли вони хочуть щось зробити самостійно. От чому завжди або є невдачі, або є нюанси, коли під час бою хтось захотів зробити експеримент. Тоді я, звісно, сварюсь.
Якщо це спрацювало, я при всіх скажу, що він молодець, він кращий. Я визнаю свої помилки. Однак якщо це не спрацювало, то кожна дія має наслідки.
Втратити дрон – це одне. Втратити позицію з людьми – це зовсім інше.
От коли хтось втрачає дрон, що ви кажете?
Можу сказати просто, що він "дурачок". Якщо цей штурм зупинений, я кричу "бери новий".
Однак є таке, що штурм тільки почався і він втратив дрон, не знищивши ворога. Таймінг же розписаний так, що інші екіпажі тільки підлітають, а піхота не вийшла ще на свої бойові позиції або по ній йде щільний артилерійський обстріл, тобто піхота не може вийти і просить прикрити.
Тоді, якщо він втрачає дрон, йому потрібно 4 хвилини, щоб запустити новий дрон, а вчепити БЧ, боєприпас і долетіти – це вже 8 хвилин, це вже дуже довгий час.
Тоді, буває, я так кричу, що мені самому аж соромно від своїх слів. Однак це життя. Якщо хтось зараз скаже, що під час бою ніхто нічого не кричить, тоді у вас боїв не було.
90% Збройних Сил України кричить під час бою. Щоб краще було чути, щоб всі почули, бо це емоції, ми живі люди.
Не кричать тільки два типи людей, як я вважаю: або це дуже великі фахівці, або тобі реально нас**ть. В мене я не бачив ні перших, ні других. Я вважаю, кричиш – значить воюєш. Не воюєш – значить не кричиш.
Якщо ми всіх вбили, тобто знищили ворога, тупіть собі далі скільки хочете. Робіть собі експерименти, паліть їх там. Все, що хочете, робіть. Це вже мене не бентежить. От я просто даю вам годину на будь-які ваші фантазії.
Які були такі фантазії? Ми не бачимо багато чого на відео.
Ви багато чого не бачите по відео. У відео 90% не можна вкласти. Війна насправді – це не просто класне відео. Це сльози, піт, кров і багато л*йна, реально.