От таке-от погане Лето. Ми знов дарма сотворили собі кумира з Джареда. Це ж було вже

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну він теж відреагував однозначно:

«Моїм друзям та сім'ї в Україні: моє серце розривається від того, що ситуація загострилася таким руйнівним чином. Будь ласка, бережіть себе і будьте в безпеці, наскільки це можливо. Мої думки з вами та вашим близьким у цей хаотичний та руйнівний час. Я сподіваюсь, що настане мир і все можна буде вирішити без насилля».

А ще він проводив стрим на підтримку України і співав пісню про Одесу.

Але. Давайте ж одразу чути те, що він каже, а не те, що ми хотіли би почути. Диявол в деталях, а суть у нюансах.

По-перше, в тому ж 2014 році, після походу на Майдан, де відбувалась Революція гідності, після церемонії вручення «Оскара», вже в березні, на концерті в Москві він розмахував російським прапором і розповідав, як хоче відчувати себе росіянином.

Ще тоді українські соцмережі пролили скупу сльозу за втратою кумира. Але нам усім у той час було не до Лето, бо повним ходом ішла анексія Криму і щось назрівало на Донбасі. І все ж «запам'ятайте цей твіт». Ми вже раз розчаровувались у Джареді.

Тепер щодо підтримки, починаючи з 2022 року. Так, йому боліло за Україну. Але де ви бачили, щоб він писав щось про Росію в цих постах? Це скоріше схоже на гуманістичне «шкода людей, які гинуть» і зовсім не про реальний стан речей. 

Нагадаймо собі рефреном, що як розумна людина — то не є професія, так і мистецький талант — то не синонім здатності до глибокого аналізу. І заглиблюватись у нюанси та відтінки формулювань неможливо змусити тих людей, життя яких не залежить від цих нюансів. 

Тепер щодо здатності читати й чути саме те, що людина говорить чи пише, а не те, що ми хотіли би від неї почути.

Я пригадую, як у лютому 2014-го, коли в нас уже розстрілювали Майдан, а в Сочі йшла Олімпіада, на фейсбук-сторінці, прости господи, Сергія Безрукова з'явився якийсь допис із патетичними словами чи то про свободу, чи то про боротьбу. І знаєте що? Медіа та український сегмент фейсбуку поніс це стрічкою як «Безруков за нас».

Як співав Юрій Бардаш (іще один, що тимчасово й випадково був «за нас»), «сором несамовитий». А допис, здається, взагалі був не його словами, а чиєюсь цитатою, бо з'являвся потім іще на інших сторінках у соцмережах.

Тож іноді банан це просто банан.

І вихваляли того Безрукова аж до моменту, коли в Путіна, нарешті, склали для нас список, кого нам ненавидіти, — лист підтримки анексії Криму від російських діячів мистецтв.

А ще пригадаймо, як пишались нашою французькою зіркою з Бердянська, Ольгою Куриленко. Була б та Франція ближче, то ми всі їй консервацію домашню передавали, бо наша дитина на тих харчах зовсім схудла. 

Треба було просто почекати, поки вона не проговорить чітко, що не є українкою і взагалі «адреса — не дім і не вулиця, адреса — Радянський Союз».

Ще рік тому ми дякували Дженніфер Лопес за підтримку. Бо у своєму музичному відео вона з’явилася в сукні українського дизайнера Івана Фролова.

Але недовго дякували. Бо для обкладинки нового альбому зірка вже позувала у кетс'юті від російської дизайнерки Юлії Яніної.

Тож, пропоную нам чути тільки те, що говорять. Читати тільки те, що написано. І бачити тільки те, що показано. А не домислювати, трактувати і підлаштовувати під свої очікування. Так корисніше для нашого з вами ментального здоров'я.