Радіодинастія. Анатолій і Юрій Табаченки пропрацювали на «Українському радіо» вже пів століття

Анатолій Дмитрович Табаченко почав працювати на радіо у 1974 році, після закінчення Київського державного університету імені Тараса Шевченка. За ці пів століття він пройшов шлях від репортера, який із переносним магнітофоном через плече бігав київськими вулицями, підприємствами та організаціями у пошуках цікавих героїв і сюжетів для своїх репортажів, до посади першого віцепрезидента, пізніше першого заступника гендиректора Національної радіокомпанії України (НРКУ) та директора «Українського радіо».

За словами Анатолія Табаченка, він поставив крапку в історії «Українського радіо» саме як державної установи, адже він був керівником радіомовника останні три роки перед початком реформи Суспільного мовлення. Нині ветеран «Українського радіо» є доглядачем Музею історії радіо та, як він сам представляється відвідувачам, «живим експонатом» цього музею, адже за плечима має 50 років роботи на радіо.

Син Анатолія Табаченка Юрій вирішив піти стопами батька. У 2003 році прийшов працювати на «Українське радіо», ще навчаючись на другому курсі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 17 червня 2017 року став виконавчим продюсером першого каналу «Українського радіо», разом із командою працював над оновленням сітки мовлення відповідно до Закону «Про суспільне телебачення та радіомовлення України».

 Юрій та Анатолій Табаченки у студії «Українського радіо»

Анатолій Табаченко: «29 жовтня 1974 року я прийшов працювати на радіо — і з того часу звідси не виходив»

— Цього року «Українське радіо» відзначає 100-літній ювілей — і майже 50 років ви працюєте на ньому. Навіть жартуєте, що є «живим експонатом музею історії “Українського радіо”». Як ви прийшли на радіо?

— 29 жовтня 1974 року я прийшов працювати на радіо — і з того часу звідси не виходив. Знаєте, моє дитинство припало на дотелевізійні часи, не було телебачення, таким було тоді життя. Я виріс у комунальній квартирі, вся сім’я жила в одній кімнаті. На Лук’янівці, на вулиці Мельникова (нинішня назва — Юрія Іллєнка). У нас був ламповий приймач — престижна штука на ті часи. Особливо мене заворожувала магія цього радіо, коли вже пізно, темно, всі полягали спати… Горить маленька настільна лампа, вмикаєш радіоприймач, у ньому шкала, на якій написано — Мадрид, Стокгольм, Київ, Варшава, Львів, Дрезден, Одеса. Ця магія присутності в усьому світі заворожувала. Ще було там маленьке зелене очко, індикатор, який звужувався та розширювався, залежно від того, як ти налаштувався на хвилі. Я міг подорожувати всім ефіром, чуючи різні радіостанції, різні мови, різні голоси. На коротких хвилях працювали короткохвильовики — і можна було почути морзянку. Увечері було краще звучання, після заходу сонця ефірне поширення ставало кращим. З дитинства у мене залишився спогад подорожі світом за допомогою радіо.

У мої юнацькі роки було дуже популярне радіолюбительство. Я теж спробував щось зробити своїми руками. Вичитав у журналі, як це можна зробити, за 20 копійок у радіомагазині купив маленький діодик, під’єднав його з одного боку до антени, з іншого — до заземлення (батарея парового опалення), з телефонної трубки витягував динамік і підключав. Коли це зробив — почув «Українське радіо». Там не було ніякого налаштування, цей примітивний приймач приймав усе, що є в ефірі. Чути було тільки найпотужнішу київську радіостанцію, яка працювала  на довгих хвилях — 1452,7 метра. Коли почув, як воно заговорило, це на мене справило таке враження, що потім ні кольоровий телевізор, ні комп’ютер, ні мобільний телефон — усі ці сучасні дива техніки — такого враження не створили, як те, що склав своїми руками.

У цей час починають з’являтися транзисторні приймачі — а це взагалі був прорив, це була революція. Мої батьки купили маленький приймач «Атмосфера 2М», це радіо, яке можна взяти в руки, можна з ним надвір вийти. Мода з’явилася на транзисторні приймачі. Я досі пам’ятаю, як вулицями ходили закохані: він веде дівчину під руку — і в руках обов’язково має тримати транзисторний приймач, із якого стирчала антена та лунала закордонна музика — це був вищий пілотаж.

З дитинства радіо дуже міцно увійшло в мою свідомість. Тоді почалася епоха деякого послаблення — хрущовська «відлига», з’являються радіостанції західного типу. В Україні з’являється радіостанція «Промінь», це була моя найулюбленіша радіостанція. Коли закінчував факультет журналістики, писав дипломну роботу «“Промінь” як форма інформаційного мовлення», але тоді й подумати не міг, що колись буду директором «Променя».

 Анатолій Табаченко розповідає, з чого почалося його захоплення радіо

— А пам’ятаєте, коли вперше не лише почули, а й побачили, як працює радіо?

— Пам’ятаю. Це було на третьому курсі, нас привели на екскурсію. Я вчився в радіогрупі. Галина Михайлівна Дмитрієнко проводила нам екскурсію, надзвичайно талановита радіожурналістка. Завела в студію, каже: «Поговорімо з вами, я хочу дізнатися про ваші захоплення». Я тоді захоплювався фотографією, почав розповідати, але й гадки не мав, що це записується. А вона ту екскурсію використала з прагматичною метою, вона в молодіжній редакції працювала, прийшла аудиторія, на яку вона працює, то треба записати й потім десь використати в передачі. Через два дні в радіожурналі «Старшокласник» почув своє інтерв’ю, і це теж на мене справило величезне враження й очевидно відіграло роль у виборі професії.

• Читайте також: «Лист на радіо»: історії людей, життя яких змінило «Українське радіо»

Я вчився в радіогрупі на факультеті журналістики. Її, до речі, створили в 1972 році, й мушу сказати, яка високоякісна фахова освіта там була. Крім того, що нам обладнали радіостудію, ми випускали свою радіогазету та мовили на коридор на бульварі Шевченка, 14. Там, де знаменита 32-га аудиторія, цей корпус весь обвішаний меморіальними дошками. У нас була прекрасно організована літня практика на два місяці. Кожен міг поїхати в різні радіокомітети по Україні, мені випало працювати в Миколаєві. Там я вперше почав робити професійні радіорепортажі. Досі пам’ятаю, як їздив у відрядження в Первомайськ, там були заводи дощувальної техніки, завод, який робив суднові дизельні установки, які експортували до багатьох країн світу, швейна фабрика. Я робив репортажі з тих підприємств. У трендах були тоді розповіді про передовиків і новаторів виробництв. Перші мої репортажі зроблені на Миколаївському обласному радіо, в прямий ефір я теж вийшов вперше там — мені доручили прочитати оголошення. «Миколаївському міськмолокозаводу на постійну роботу потрібні вантажники», — таким був мій перший виступ у прямому ефірі.

Коли прийшов працювати на Хрещатик, 26, у мене вже була більш-менш професійна підготовка після практики.

 Анатолій Табаченко — про те, як уперше побував на «Українському радіо»

— Свій шлях на «Українському радіо» ви розпочали репортером. Про що був ваш перший репортаж?

— 29 жовтня 1974 року прийшов працювати — й того ж дня вийшов мій перший репортаж на Хрещатику, 26. Мені сказали: «Ось тобі магнітофон, іди на якийсь завод і зроби щось про якийсь молодіжний колектив». А я, до речі, до цього працював на Київському мотоциклетному заводі, встиг попрацювати на промислових підприємствах, у мене перший запис у трудовій книжці — «робітник хлібобулочного цеху Київського хлібокомбінату №4». Починав працювати біля печі, перший мій фах був — випікання хліба. Трошки працював і на мотоциклетному заводі, тобто трохи знав це підприємство. Я приїхав на завод, зробив репортаж — і він о 21-й годині прозвучав в ефірі.

Радіо на той час було абсолютним монополістом, це зараз можна почути десятки FM-ок, а тоді — тільки «Українське радіо». Варто тобі лише сказати кілька слів по радіо — і все, тебе вже всі знають. Батьки пишались, і робота ця була доволі престижною. Коли я прийшов працювати в «Останні вісті» — майже весь колектив складався з чоловіків, бо робота важка, працювати потрібно в кілька змін, приїжджати на роботу потрібно о пів на п’яту ранку і до півночі, потрібно їздити у відрядження. І по заробітку вона була нормальною, принаймні, працюючи там, людина могла утримувати сім’ю. Цю школу «Останніх вістей» згадую з величезною вдячністю. Спочатку працював кореспондентом, щодня бігав по подіях, щодня щось нове. Відвідав масу заводів, фабрик, їздив у відрядження. Наприклад, відбувалися дні азербайджанської культури та мистецтва в Україні — я висвітлював цю подію, через рік — декада української культури та мистецтва в Азербайджані — разом із нашою делегацією їду туди. Коли б я міг ще побувати на нафтових каменях у Каспійському морі? У містечку, де видобувають нафту. Наші артисти там виступали — Раїса Недашківська, Софія Ротару, Тарапунька і Штепсель. Це запам’ятовується на все життя і залишає незабутні враження.

 Анатолій Табаченко у Музеї «Українського радіо» показує магнітофон – знаряддя праці на початку репортерської кар’єри

— Розкажіть, як далі змінювався ваш професійний шлях на радіо та які його етапи особливо важливі?

— У плані професійного зростання для мене дуже важливим був початковий період, робота безпосередньо репортером. На радіо важливо не лише, що сказати, а і як сказати, щоб цей репортаж був записаний на місці подій, без папірця, без тексту. Часто буває навіть зараз, що звучать репортажі по телебаченню, по радіо, герой передачі — жива людина, говорить цікаво, емоційно, схвильовано, а ведучий іде в студію, начитує свій текст із папірця й виходить невідповідність. Буває, що ведучий передачі програє своєму герою. Я дуже багато працював, щоб в ефірі була правда, не було жодної фальші в голосі, щоб тобі повірили. Це було дуже важливо досягти інтонаціями. Про що ми розповідали? Ми розповідали про соціалістичні змагання, про передовиків і новаторів виробництва. Спробуйте про соцзмагання розповісти так, щоб це було цікаво. Ми знаходили, як правильно виписати підводку, як написати першу фразу в репортажі, як увести героя репортажу або героя інтервю так, щоб уникнути якоїсь трафаретної фрази «А зараз я запросив до мікрофона такого-то». Можна мати кілька прийомів, щоб слухачам було цікаво. Як написати фінальну фразу, як речення мають бути розташовані. От приносиш ввечері здавати репортаж головному редактору, він записаний на плівці, він сидить із секундоміром — міряє, скільки це звучить і, як правило, починає щось вирізати. У більшості випадків — залишив перші й останні речення, решту викинув. Він починає коротити мій репортаж — а у нього не виходить, тому що речення чіпляється за речення, він сердиться, каже «Йди». І репортаж потрапляє в ефір. Такі професійні якості були дуже важливі.

Я працював ще на випуску в «Останніх вістях», а це надзвичайно відповідальна робота. Був одним із чотирьох заступників головного редактора головної редакції інформації. Це найголовніша суспільно-політична програма — випуск «Останніх вістей» о восьмій ранку, який слухає вся Україна. Я заступаю о другій годині дня сьогодні й контролюю всі випуски новин до другої години наступного дня, все що виходить в ефір йде з моїм останнім підписом. Уявляєте, яка відповідальність? А тоді, не дай Боже, помилитися, особливо переплутати прізвища начальників — це було найстрашніше. За це дуже суворо карали. Ну, і фактичні помилки. Наприклад, «Хлібороби зібрали 100 тисяч тонн зерна», а друкарка помилилась і написала «10 тисяч». Ви не помітили — і з-за одного нулика потім скандал, неприємності. А покарання знаєте яке? Журналісти мали право тоді заробляти гонорар, окрім посадового окладу. Тих, хто допускав серйозні помилки, на два місяці позбавляли гонорару, тобто вдвічі менша заробітна плата була.

Потім мене призначили головним редактором головної редакції пропаганди. Зараз це слово звучить як лайка, хоча пропаганда може бути різна, наприклад, здорового способу життя, культури, спорту. Згодом ця редакція почала називатися редакцією суспільно-політичного мовлення. У цій редакції деякий час пропрацював, поки не реформували «Промінь», і я два роки його очолював. Хоча це трошки не мій профіль, я не є спеціалістом молодіжної музики, але я мав налагодити весь виробничий процес.

Потім мене призначили директором творчого об’єднання інформаційних і публіцистичних програм. Це був той час, коли у розквіті була гласність, перебудова, відкритість, коли відкрилися джерела замовчуваної раніше інформації, правда про Голодомор, політичні репресії, історії та долі «Розстріляного відродження». Усе, про що люди раніше не знали. Тоді все це виходило в нашому інформаційно-публіцистичному об’єднанні. Звісно, і для мене це був великий досвід. Плюс досвід керування колективом, у цьому об’єднанні було десь близько 150 людей. А це творчі люди — талановиті, амбітні, з ними треба було вміти правильно працювати, щоб творчий клімат був у колективі. Траплялись і конфліктні ситуації, приміром, стосовно змісту передач. Бувало, що й людина просто халтурить, робиш зауваження, а у відповідь чуєш: «Ви займаєтеся цензурою». Ця робота була важливою, щоб відчувати себе впевнено в трудовому колективі.

• Читайте також: З «Українським радіо» ми разом понад третину його історії та понад половину мого життя

Коли Україна здобула Незалежність, про це люди дізналися з передач «Українського радіо», тому що йшла пряма трансляція сесії Верховної Ради. Період між 24 серпня та 1 грудня — час, коли «Українське радіо» провело велику інформаційну роботу з інформаційного супроводу підготовки до референдуму. Протягом кількох днів була створена творча група, яка щодня готувала програму «Незалежність», я був керівником цієї творчої групи. Через цю програму пройшов весь цвіт української політичної еліти, відомі економісти, історики, публіцисти, науковці. Це було таке піднесення, ентузіазм. Упевнений, що в тому величезному результаті на референдумі є певний внесок «Українського радіо».

Коли згадую той час, дуже вдячний долі, яка мені дозволила в той час опинитися на тому місці та виконувати цю роботу. Пам’ятаю прямий ефір, який вів 2 грудня о 15-й годині, в день підрахунку результатів референдуму. У нас на прямому зв’язку була Центральна виборча комісія, весь час оновлювалися результати, люди дзвонили. Не знаю, як назвати цей жанр, мабуть, синтетичний, бо там була й інформація, і публіцистика. Досі пам’ятаю цю передачу й те, як за 40 хвилин, поки вона звучала, зростав процент підрахунку голосів. Це був надзвичайно цікавий період.

А потім мені довелося бути спочатку першим віцепрезидентом, пізніше — першим заступником генерального директора НРКУ, і до 2017 року — директором «Українського радіо».

 Під час інтерв’ю з Анатолієм Табаченком

— Ви були директором «Українського радіо» три останні роки перед початком реформи Суспільного мовлення. Як ви зазначали: «я поставив крапку в існуванні “Українського радіо” в статусі державної установи». Як змінилось «Українське радіо» з початком реформи, як це відобразилось у роботі?

— З 2014 по 2017 роки — це був найважчий період у моїй роботі. Тому що це була ліквідація організації, ми вже тоді втратили свою самостійність як суб’єкт господарювання й через це виникали дуже серйозні проблеми технологічного рівня. Наприклад, закінчився папір, на якому друкують інформацію — вчасно не оформлені документи, попереду чотири вихідні дні. Немає паперу — немає на чому друкувати, я ледве не змушений сам іти в магазин і купувати пачку паперу. Були проблеми з купівлею бензину для того, щоб заправити автомобілі та привезти зміну на шосту годину ранку на роботу. Десь на другий план відійшли всі творчі питання, я тільки й думав про те, щоб усе нормально функціонувало.

Останній фінальний період — коли потрібно було оформляти всі ці документи. Це величезна бюрократична бухгалтерська процедура. Був день, коли я поставив більш як тисячу підписів на документах. Тому що треба було колектив звільнити, а потім його прийняти на роботу в юридичну особу під іншою назвою, кожен мав написати заяву, на кожній я мав написати «До наказу» і розписатися. Були складні моменти, пов’язані з юридичним боком цього питання. Але хай там як, я виявився учасником ліквідації, підписав усі документи про ліквідацію державного мовлення та про його перехід у статус Суспільного.

Я людина, яка починала працювати з ножицями в руках і клеєм, щоб монтувати передачу в рамках певних ідеологічних обмежень, — і яка дожила до найсучасніших технологій, які 50 років тому у найсміливіших фантазіях уявити не можна було, до абсолютної творчої незалежності «Українського радіо». Я це побачив наочно буквально через кілька місяців після створення Суспільного радіо у 2017 році.

1 вересня воно вже почало мовити у статусі Суспільного. На 67% зростає рейтинг «Українського радіо» — молодій команді вдалося докорінно поміняти й форму, і наповнення передач, залишивши головні визначальні цінності, без яких не може бути «Українського радіо». Я завжди казав, що «Українське радіо» — це частинка української історії. Якою Україна була на певному етапі свого розвитку, таким було і «Українське радіо», воно як дзеркало. Коли я відчув цю справжню незалежність, насамперед незалежність від органів державної влади, справжню відкритість — це ж видно не те що неозброєним оком, а неозброєним вухом. Це вражає. Головні цінності збереглися. Це навіть можна простежити на позивних «Українського радіо». Легендарні позивні «Реве та стогне Дніпр широкий», які десятиліттями виконувались на акустичній бандурі, продовжують звучати й зараз, але у сучасному красивому аранжуванні. Це як символ «Українського радіо», яке зберігає наступність, але весь час оновлюється і йде в ногу з життям.

Що мене ще вразило в реформі Суспільного мовлення — це дуже вдала організація роботи колективу, бо колектив був істотно скорочений. У результаті меншою кількістю людей вдалося забезпечити значно кращий кінцевий результат. Стільки з’явилося цікавих програм, проєктів, і ведучі «Українського радіо» — справжні зірки українського ефіру. Це люди з високим інтелектом, талановиті, які вміють мислити в прямому ефірі, генерувати думку. Слухач стає свідком цього. Я для себе стільки нового дізнаюся! Зараз з’явився проєкт «Життя в ефірі», іноді беру в ньому участь як консультант — і стільки нового сам дізнався про «Українське радіо». Трагічні сторінки в історії «Українського радіо», репресії були проти керівників «Українського радіо» — я про це дізнався під час підготовки цієї програми.

Знаєте, я ж не просто працівник радіо, я ще й радіослухач. Дивлюся на роботу «Українського радіо» з протилежного боку ефіру. Дуже вдячний своїм колегам із радіо «Культура», там також стільки цікавого. Читав раніше книжку Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», але коли я її чую у виконанні Галини Стефанової — це по-новому розкривається, мені здається, що манерою говорити Галина нагадує авторку тексту.

Зі мною постійно мобільний додаток, по дорозі з роботи на роботу постійно слухаю радіо.

Обов’язково хочу відзначити, як «Українське радіо» спрацювало під час повномасштабного вторгнення. У нас у музеї зберігаються відгуки людей, які ми одержували через соціальні мережі. Люди пишуть, що вони по 26—27 годин в заторах під час евакуації не вимикали «Українське радіо», в погребі сиділи й слухали «Українське радіо» — і воно давало надію на порятунок. Як гімн співали з «Українським радіо». Ці речі для нас є дуже дорогими.

 Анатолій Табаченко — про те, як змінилось «Українське радіо», ставши Суспільним мовником

— Розкажіть про музей, яким ви опікуєтеся.

— Цей музей з’явився 20 років тому, до 80-річчя «Українського радіо». Ми тоді вже зрозуміли, що така історія має бути відображена в окремій експозиції. Вона весь час оновлюється, поповнюється. Є експонати, які тоді були актуальними, зараз є такими, що треба поміняти. Багато чого нового з’явилося під час підготовки до сторіччя «Українського радіо». Певен, що зараз ми розширимо експозицію ювілейною платівкою, книгою і фільмом.

У моїй біографії було два найцікавіших періоди. Перший — коли був репортером, а другий — коли став доглядачем музею. Надзвичайно цікаво спілкуватися з людьми, які приходять до музею. Один раз проводив екскурсію для наших працівників, які абсолютно не дотичні до ефіру, — водії, охоронці, сантехніки. Ті, що працюють і до кінця не усвідомлюють, де саме. Коли вони побували в музеї «Українського радіо», коли я їм розповів, у якому храмі інформації їм випало працювати, — вони з музею виходили зовсім іншими людьми.

 Анатолій Табаченко демонструє експонати музею «Українського радіо»

Серед найцікавіших експонатів для мене дуже дорогий — позивні «Українського радіо», записані на магнітній стрічці у виконанні Андрія Матвійовича Бобиря. Мені пощастило бути знайомим із ним. У 1986 році записував із ним інтерв’ю, він розповів про історію цих позивних. Коли ставлю ці позивні на старому магнітофоні на широкій плівці — бачу, як змінюються обличчя людей. Вони одразу дістають смартфони та починають фотографувати. Відчуваю, що це їх зачіпає. Або старовинний репродуктор, чорна тарілка, яка була ще в 30-ті роки. Ми її знайшли випадково, мені її подарували в музеї медицини катастроф. Або магнітофон «Репортер-5», на якому я працював 50 років тому, його називали «годувальник».

 Юрій Табаченко та листи від слухачів, які писали Радіодиктант національної єдності, що також зберігаються в музеї

 Незмінно звучать позивні «Українського радіо»

— Юрію, тепер питання до вас. Ви працюєте на «Українському радіо» з 2003 року, але, мабуть, радіо було в вашому житті набагато раніше. Пам’ятаєте своє перше знайомство з радіо?

— Одні з моїх перших спогадів у житті пов’язані з радіо. Радіо в нашій родині було завжди, думаю, що я його чув ще до того часу, який я пам’ятаю. Батько в принципі любив радіотехніку. У кімнаті стояв такий набір — окремо тюнер, окремо програвач платівок, ще якась техніка, колонки й фактично своїми руками зібране те, що зараз ми б назвали музичним центром. Можна було слухати радіо, наприклад «Вечірню колисанку», а потім ще з платівок казки запускати. Було радіо в кухні. Пізніше батько провів радіо в абсолютно кожну кімнату, включно з ванною. Коли він збирався на роботу, то переходив із кімнати в кімнату — і всюди, де він був, звучало радіо. І ми всі разом його слухали.

 Юрій Табаченко розповів про своє знайомство з «Українським радіо»

— Коли вперше побували на «Українському радіо» та які були враження?

— Тут, на Хрещатику, це також один із перших спогадів. Я не знаю, скільки мені було років — три чи чотири, але точно пам’ятаю, що це було тут, у цих коридорах. Співробітники питали в батька: «Це твій малий? Привів підростаюче покоління?». Коли вчився в школі, то приходив на радіо майже щодня. У мене школа була поруч, після школи сюди заходив.

• Читайте також: Роман Коляда: «Українське радіо» завжди, навіть у найжорсткіші цензурні епохи, примудрялося говорити правильні речі

— Коли з’явилося бажання працювати на радіо?

— У дитинстві кожна дитина намагається копіювати своїх батьків. Батько приходив із таким дипломатом рудого кольору з роботи, вони з мамою завжди ввечері говорили про роботу, а мені нічого не залишалось, як слухати і якось намагатись вникнути. А пізніше у нас був магнітофон «Весна» й від нього був мікрофон, була функція запису. Коли батько був на роботі, то я грався: ставив перед собою цей мікрофон і вдавав, що ведучий. Але це було ще щось неусвідомлене. Коли вчився в школі — у мене був період заперечення. Вирішив: чому я маю йти цим шляхом, це нецікаво, буду шукати щось своє. Після дев’ятого класу ходив на екскурсії в різні виші: в Академію МВС, думав, може юристом стати, ще інші варіанти розглядав. Але з’ясувалося на закінчення школи, що єдине, що я нормально вмію робити, — це писати. Подумав-подумав і вирішив, що найцікавіше мені буде в Інституті журналістики.

 Юрій Табаченко — про рішення працювати на радіо

— Якщо Анатолій Табаченко «поставив крапку» в історії «Українського радіо» як державного мовника, то ви розпочали нову еру «Українського радіо» вже як Суспільного мовника. Чи важко давалися ці зміни?

— Звісно, складно, але цікаво. Як колись Леонід Каденюк, коли його запитували, чи страшно йому було в космосі, відповідав, що «страшно цікаво». Напевно, і у нас було приблизно так само. Зібралася нова команда людей, які були ініціативні, хотіли щось зробити, щось поміняти. Команду радіо всіх трьох каналів сформував Дмитро Хоркін, він надзвичайно ініціативна людина й у нього цей запал за всі ці роки, що він тут працює, анітрохи не зменшується. Він завжди підбадьорює весь колектив, весь час у динаміці нас тримає. Зі мною прийшло кілька колег, із якими ми були знайомі по «Голосу Донбасу».

Коли створювалося Суспільне, то від нас чекали, що вже наступного дня мають рейтинги зрости, все помінятися. Уся команда розуміла, що ці запити почнуться вже наступного дня. Тодішній керівник Зураб Аласанія казав, що найшвидший результат, за його підрахунками, має показати радіо. На нас була більша відповідальність. І Дмитро нам теж поставив завдання: повністю все оновити, оскільки ми більш мобільна платформа у порівнянні з телебаченням, нам легше щось змінити, ми більш оперативні, тому повинні першими показати результат. І ми показали, це було видно зокрема за рейтингами. Бо, як писав тоді «Детектор медіа», в перший же квартал після реформи плюс 67% до рейтингу ми отримали.

Як ми це робили? Це було досить цікаво. Ми розділилися. Домовилися, що частина команди, яка працювала до нас, до вересня тримає ефір, а ми в цей час готуємо новий сезон. Тоді було кілька точок зору: можливо, нам треба тільки «лінійки» оновити, не треба весь ефір. Але ми вирішили, що у такому випадку не буде такого ефекту оновлення. Якщо треба міняти – то міняти повністю.

Не було брендвойсу на «Українському радіо», хто з ким домовився — той джингли й начитував, загального стилю музики також не було. Ми вирішили, що це має бути чітке форматування, провели конкурс, прийшло десь 150 заявок від дикторів, які хотіли стати брендвойсом «Українського радіо». Ми обрали тоді двох брендвойсів, записали повністю весь «одяг» каналу, записали нове аранжування позивних, обдумували стилістику кожної програми. Потім подивилися сітку мовлення. Перший канал тривалий час ще залишався каналом широкого формату, можна було почути різного жанру програми. Колись, у 60—70-х роках, це було доцільно, коли це був єдиний канал. Потім сталося так, що ми фактично були без ФМ-частот. Якщо Перший канал можна було почути, то «Промінь» і «Культуру» — значно важче. Я так розумію, що саме цим було продиктовано рішення тодішнього керівництва видавати на Першому каналі різноформатний контент. Але коли ми прийшли, вже розв’язувалося питання з частотами, вже в майже кожному обласному центрі у нас була своя частота спільно з нашими регіональними філіями. Це дало можливість відформатувати канал. У законі записано, що це суспільно-політичний канал, значить, треба виконувати закон. Дмитро Хоркін тоді визначив основу, що має бути три ключові лінійки: ранкова, денна і вечірня. Це класика розмовного радіо. І навколо цього ми складали нову сітку мовлення. У нас одна програма тільки перейшла — це «Мить історії» Юрія Шаповала. Усі інші ми зробили заново. Частина ведучих залишилась — ті, що бачили себе в новому форматі, частина ведучих — нові.

Усе літо ми витратили на те, щоб розробити концепції програм. У нас була окрема кімната на Грінченка, де ми сиділи й креативили. Це так класно було! Два місяці ми придумували ідеї, назви програм, пропонували різним ведучим, щоб вони себе спробували. Таким чином ми в новий сезон у вересні вийшли повністю оновлені. Людина, яка увімкнула тоді радіо, могла подумати, що переплутала хвилю.

 Юрій Табаченко — про те, як працювали над оновленням мовлення «Українського радіо» у 2017 році

— Під час повномасштабного вторгнення радіо відіграло важливу роль.

— Ми завжди казали, що радіо — це найнадійніший засіб оповіщення людей у разі надзвичайної ситуації, але не всі це чули. Ми живемо у диджитальну еру, багато людей вирішили, що мобільний телефон замінить усе, оповіщення будуть приходити смсками, що все можна дізнатися з телеграму. Українці раптово опинилися в ситуації, коли немає світла, телевізор уже не працює, немає інтернету, а значить телефон перетворився на цеглину. І тут люди почали згадувати, що є радіо. Навіть ті, хто його не слухав до того. Якщо FM-хвилі ще заглушити можна, то середні (AM) — значно складніше. Ми на початку війни максимально активізували все, що у нас було. Завдяки середнім хвилям нас чуло багато людей, навіть тих, хто раніше не здогадувався, що там можна знайти якусь інформацію. Ми потім назбирали листи й свідчення людей і дізналися, що саме завдяки нашим повідомленням багато хто зміг евакуюватися з зони бойових дій — із Маріуполя, з Харківщини, Херсонщини. Радіо допомагало триматися на окупованих територіях, бо з радіоефірів люди дізнавалися, що за них борються, дізнавалися про звільнення їхнього міста чи селища.

— Що слухачам очікувати в ювілейний рік «Українського радіо»?

— Хочу порекомендувати той контент, який усі платформи Суспільного підготували до 100-річчя «Українського радіо». Це і радіопрограми, зокрема два масштабних 25-серійні проєкти. Один — «Лист на радіо», де ми розповідаємо цікаві історії людей, пов’язані з радіо, як радіо вплинуло на долі людей чи цілих громад. Особливість його в тому, що він показує географію «Українського радіо», ми зібрали історії з кожної області. Другий проєкт суто історичний, він не тільки про історію «Українського радіо» — він про історію України загалом, українського народу через призму діяльності «Українського радіо». Це «Життя в ефірі». 25 серій, які показують, як жили українці, дізнавалися новини, своє майбутнє з ефіру «Українського радіо» з 1924 і до сьогоднішнього дня. Цей проєкт ще триває, ще завершується його виробництво. Його можна почути в ефірі «Українського радіо» по вівторках і четвергах о 20:30, або в середу і п’ятницю о 7:30. Або ж на подкастингових платформах.

Наші колеги з Суспільного зняли фільм про «Українське радіо», який можна буде подивитися на телеканалах Суспільного 16 листопада. Колеги з диджиталу підготували окрему платформу, де людина може за зручною навігацією одразу прогортати всі етапи становлення «Українського радіо» за всі 100 років, подивитися цікаві документи, фотографії, пов’язані з кожним епізодом, відео, аудіо. Це такий віртуальний мінімузей «Українського радіо».

До ювілею Заслужений академічний симфонічний оркестр «Українського радіо» провів гастрольний тур містами України.

  Юрій Табаченко анонсував програми до 100-літнього ювілею «Українського радіо»

• Читайте також: Музика, яка об’єднує: симфонічний оркестр «Українського радіо» закінчив український тур у Львові

— Ви виховуєте трьох синів. Чи проявляють вони інтерес до радіо? Чи хотіли б ви, щоб династія Табаченків на «Українському радіо» продовжилась?

— Я даю їм свободу вибору, хай вони цікавляться тим, що їм цікаво, нехай досліджують цей світ і для себе з’ясують, чим займатися надалі. Звісно, суспільно-політичним контентом вони ще не цікавляться, але «Суспільне Казки» слухають із задоволенням і навіть брали участь в озвученні кількох міжпрограмних роликів для «Українського радіо».

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»