Рецензія на фільм «Гладіатор ІІ» / Gladiator II

13 листопада в кінотеатрах нарешті стартував показ епічного історичного екшена «Гладіатор ІІ». Це сиквел оскароносного неопеплума Рідлі Скотта «Гладіатор», що вийшов на екрани 24 роки тому. За останні чотири роки це вже третя велика історична стрічка від невтомного режисера. Та якщо «Останню дуель» (2021) публіка сприйняла здебільшого позитивно, то торішній «Наполеон» піддався жорсткій критиці з боку багатьох глядачів. У рецензії нижче розповідаємо, які почуття викликає новий «Гладіатор» — справедливе захоплення чи прикру зніяковілість.

«Гладіатор ІІ» / Gladiator II

Жанр епічний історичний екшн
Режисер Рідлі Скотт
У ролях Пол Мескаль, Педро Паскаль, Конні Нільсен, Дензел Вашингтон, Джозеф Квінн, Фред Гехінґер, Дерек Джейкобі, Рорі Макканн, Метт Лукас
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2024
Сайт IMDb, офіційний сайт

Через 16 років після смерті Марка Аврелія величною Римською імперією правлять брати Каракалла і Гета, загарбницька політика яких не знає меж. Тим часом син Луцилли та Максимуса, Луцій, мирно живе у Нумідії, розташованій в Північній Африці, але загребущі лапи кровожерливих господарів Рима дістаються і туди. Під проводом відважного генерала Марка Акація, римське військо завойовує ці землі, а дужих чоловіків, яким вдалося вижити, забирає в полон.

Серед приречених стати гарматним м’ясом на арені Колізею, на потіху охочої до розваг та видовищ публіки, опиняється і Луцій. Його викуповує рабовласник Макрін і обіцяє стражденному, що у того буде можливість поквитатися з Акацієм за смерть дружини. Але жорстокі політичні інтриги вносять свої корективи у ситуацію, що склалася, і тепер доля імперії буде вирішуватися не тільки на полі бою, але й у стінах розкішного імператорського палацу.

«Гладіатор ІІ» — той фільм, якого так не вистачає у нинішню епоху суцільної стерильності та одноманітності у високобюджетному кіно (так, повсюдна супергероїка, це камінець в тому числі й у твій город). Це епічне, важковагове, безсоромно галасливе і пафосне, візуально приголомшливе, по-хорошому абсурдне, монументальне і жорстоке кіно з надривним саундтреком. Саме таке, яким воно і має бути. Та головне, що воно беззаперечно чесне стосовно свого глядача і дає рівно те, що від нього очікуєш.

Щось подібне, тільки в межах космоопери намагався видати Зак Снайдер у своєму «Бунтівному місяці», але, попри схожі амбіції вдарити епічним кровопролиттям та сакралізувати пшеницю, у Зака вийшло сильно гірше.

У його космічній сазі вирували сміховинні пристрасті, діяли суцільно одномірні персонажі-функції та пропонувалася наче згенерована штучним інтелектом історія. У творінні Рідлі Скотта фігурують цілком живі люди, які занурені в адекватні, обґрунтовані конфлікти. А поряд з карикатурними дегенеративними імператорами сусідять цікаві, трохи складніші персонажі, такі як Макрін Дензела Вашингтона. Та й відчувається тут якась душа, чого не скажеш про опус від Netflix.

Коли справа доходить до гладіаторських боїв, то і тут бажання режисера вразити глядачів (як і бажання організаторів кривавих поєдинків задовольнити місцеву публіку, що наводить на думки про метанаративність) викликає пієтет. Так, не обійшлося без перегинів, адже усі ці веселі забави у «Повстання планети мавп» і «Щелепи» на максималках — то вже явно перебір. Однак Скотт чесно намагається здивувати, розважити, і цей не обтяжений історичною правдивістю, можливо навіть по-дитячому наївний блиск в очах 86-річного кінематографіста підкупає.

Приємно пестять глядацьке око не тільки відсилання до оригіналу, але й загалом те, як усе виглядає у кадрі. Якщо сцена вимагає пролитої крові, вона обов’язково проллється. Якщо — усвідомлення масштабу дійства — у кадрі точно з’явиться загальний план вщент заповненого Колізею. Якщо ж треба натякнути на хижий характер персонажа — достатньо звернути увагу на розкішні одежі Дензела Вашингтона. За виключенням деяких сумнівних CGI-ефектів, візуально і технічно це майже ідеальне кіно. Що вже казати про трепетний момент, коли перед глядачем постануть священні обладунки Максимуса.

Далеко йти не треба — Тім Бертон провернув той самий трюк зі своїм «Бітлджюсом», тільки різниця між випуском фільмів ще більш суттєва. То нехай краще у прокаті гримлять такі запізнілі другі «Гладіатори» і «Бітлджюси», ніж оперативні 35-й в рамках КВМ «Капітан Америка» чи 36-ті «Громовержці».

Цим проєктом, на зло численним недоброзичливцям, Рідлі Скотт впевнено доводить, що розум його досі ясний, режисерська рука — тверда, а пороху у порохівницях більш ніж достатньо. І скільки б кому не хотілося критикувати іменитого постановника за минулі болісні промахи, а вони, беззаперечно, неабияк розчаровували, цього разу великий палець без жодних сумнівів підіймається догори.