Что изменили угрозы "ядерной войной". Объясняем, как Запад воспринимает путинский шантаж

Російський удар по Дніпру міжконтинентальною балістичною ракетою, що розроблена для використання з ядерними боєголовками, став ключовим етапом ескалації у російській війни проти України.

Військовий ефект цього удару – доволі сумнівний.

Навіть російські джерела кажуть, що завод "Південмаш", куди вона мала поцілити, не отримав сильних ушкоджень.

Це – нормальна ситуація для носіїв ядерних боєголовок, для яких не потрібна точність у десятки і навіть сотні метрів.

Очевидне завдання РФ інше – підняти ставки в ядерному шантажі Заходу після того, як Путін затвердив нову ядерну доктрину.

Якою є ситуація тут? Чи є реальним застосування ядерної зброї та що про це думають партнери? Про це ми поговорили з Ганною Шелест, директоркою безпекових програм Ради зовнішньої політики "Українська призма".

@video=//www

А для тих, хто віддає перевагу читанню, мі підготували текстовий виклад розмови, цього раз навіть дещо розширений.

Про те, що стоїть за російською ядерною ескалацією.

Те, що зараз відбувається – вкладається в тактику Росії.

Вона постійно ескалює.

Що стосується саме ядерної зброї, то треба пам’ятати ключову річ: після 1945 року ніхто у світі не використовував ядерну боєголовку саме як зброю, як інструмент для бою.

Ніхто до кінця не знає, яким саме буде ефект від її використання.

ДОВІДКА "ЄП": на початку 1960-х років США, СРСР та Велика Британія за спільною домовленістю припинили проводити атмосферні випробування ядерної та термоядерної зброї та перейшли до підземних тестів ядерних боєзарядів, які не є подібними до бойового використання.

Відтоді у світі були лише окремі порушення загального мораторію на атмосферні випробування з боку інших держав.

Останній атмосферний вибух ядерного боєзаряду провів Китай у 1980 році, коли став ядерною державою.

Річ у тім, що ядерна зброя завжди була в першу чергу фактором стримування.

Саме так її сприймали усі ядерні держави, включно з СРСР.

Пасивне стримування лише завдяки тому фактору, що ядерна зброя існує, що вона наявна.

Але Російська Федерація загнала сама себе у нову реальність тим, що вона занадто часто посилалася на "ядерку".

Через це ситуація склалася, як у дитячій історії з хлопчиком, який кричав "вовки! вовки!".

Розуміючи, що просто крик "вовки!" (або "ядерка!") вже перестає працювати, вони були змушені щоразу додавати щось нове.

Тож спочатку це були нагадування про існування ядерної зброї; потім – заяви, мовляв, можемо використовувати за ось таких умов; потім – заяви про можливість превентивного ядерного удару, потім навчання, потім зміни в доктрині.

А зараз ми досягли нового кроку, нового етапу ескалації.

Утім, дуже важливо зрозуміти, що це – ескалація саме ефекту стримування ядерною зброєю, а не демонстрація того, що Росія дійсно готова до її використання.

Чи вірить Захід, що Росія може перейти до використання ядерної зброї.

Запитання про те, чи готовий Путін справді натиснути умовну "червону кнопку", для Заходу дійсно відкрите (хоча вона й не червона – принаймні, ті, які були на території України, мали сірий колір).

Цей страх є навіть у тих країнах, що мають власну ядерну зброю – а отже, мають розвіддані про стан справ з ядерною зброєю в Росії.

Ще до початку повномасштабної війни ми постійно чули це запитання, наприклад, від військових у Франції.

А минулого року "Українська призма" проводила дослідження в країнах НАТО щодо того, чому вони не готові дати Україні ПДЧ, і для цього ми провели інтерв'ю з радниками високого рівня в цих країнах.

Офіційно звучать інші, різні аргументи.

Але у фіналі розмови у 99% ми виходили на той саме аргумент: ескалація – це використання ядерної зброї, а "раптом він все ж використає ядерну зброю".

Тож цей страх дійсно є.

Це створює замкнене коло.

Адже Путін буде використовувати ядерні погрози так довго, як Захід буде у них вірити.

Але чи означає обстріл Дніпра "Орєшніком", що цей підхід змінився і Путін готується до застосування ядерної зброї?.

Це скоріше говорить про його невпевненість у ефективності попереднього шантажу на тлі дозволу Україні бити західними ракетами по території РФ.

"Орєшнік" – це свого роду Франкенштейн російського ВПК, який Росія може виготовити лише у кількості кілька одиниць.

Відповідно, хоч це і серйозний удар – але не зміна стратегії Росії.

Це демонстрація на кшталт "у мене ще є туз в рукаві, я ще готовий до ескалації".

І це – часткове підтвердження, що до переговорів Путін не готовий.

Точніше, готовий лише на умовах, коли Україна здається.

Про погрози Трампа, що США вийдуть з НАТО.

Якщо коротко, то цей сценарій навряд чи здійсниться.

Не варто забувати, що перший раз Трамп пригрозив вивести США з НАТО ще під час свого першого президентства.

На той час, у принципі, законодавство дозволяло йому це зробити.

Але тоді, реагуючи на заяви Трампа і запобігаючи такому розвитку, Конгрес ухвалив рішення, що президент не може одноосібно прийняти таке рішення.

Це рішення Конгресу США досі діє, і це той запобіжник, який не дозволить Трампу вийти з НАТО навіть у разі, якщо він захоче це зробити.

І те, що у республіканців зараз більшість в обох палатах Конгресу, цього не змінює.

Бо, по-перше, це не та більшість, яка дозволить прийняти таке контроверсійне рішення, а по-друге, у Республіканській партії достатньо пронатівських "яструбів", які не підтримують такий крок.

Також важливо, що і НАТО, і європейські члени Альянсу вже не ті, як були під час попереднього терміну Трампа.

Це вже навіть не 2019 рік, коли Трамп ставив ультиматуми партнерам, гримав дверима тощо.

Зараз Європа не у тій слабкій позиції, як це було до 2022 року.

Від початку повномасштабної війни країни ЄС суттєво збільшили свої оборонні витрати – а це, нагадаю, було головною претензією Трампа до союзників.

Європейські країни нарощують виробництво зброї.

Багато де у Європі роль захисту країн Альянсу, яку відігравали зазвичай американські військові, вже взяли на себе іспанські, канадські, німецькі військові, які на східному кордоні розміщені в передових групах.

Тобто європейці у розмові з президентом США вже не є "молодшими братами", які знають, що європейська безпека повністю залежить від Америки.

Хоча, звісно ж, США для Європи важливі не лише як країна, у якої є багато зброї.

Зрештою, багато країн ЄС за потреби можуть купити зброю в Америки – для них немає тих експортних обмежень, що діють для держав поза межами НАТО, для тієї ж України.

Головне – те, що країни НАТО настільки стали інтегровані, що, до прикладу, польський літак може отримувати дані з американського літака-розвідника.

Тож розрив співпраці між ними означатиме потребу перебудови багатьох операційних планів.

Аля я повторюся, шанси такого розвитку дуже низькі.

Зрештою, не варто забувати, що Сполучені Штати – одні з основних бенефіціарів НАТО.

Для США як для глобального гравця важливо бути не наодинці під час їхніх дій у Південно-Східній Азії, в Африці, Південній Америці тощо.

Зрештою, є Китай, який є темою номер один для Трампа.

А у разі відсутності підтримки ЄС американцям там буде складніше.

Про безпекові альянси в Європі.

Попри те, що НАТО зберігається і збережеться, ми змушені постійно повертатися до ідеї "європейської автономії", про яку насправді у Європі говорять вже кілька десятиліть, але за Трампа почали обговорювати активніше.

Утім, повноцінної роботи над системою спільної європейської безпеки немає.

Основні гравці в Європі і далі не мають бажання робити це повноцінно.

Так, реальні гроші дійсно йдуть у розбудову військово-промислового комплексу, у розробки у сфері безпеки, а також у кібербезпеку і протидію гібридним загрозам.

Але у розбудову спільних воєнних спроможностей, війська – інвестицій немає.

Ідея створення спільної європейської армії, про яку так багато говорили, не має підтримки.

По суті, Європа відмовилася від ідеї спільної європейської армії після 2022 року, оскільки разом з початком повномасштабної війни Північноатлантичний альянс отримав новий поштовх.

Зокрема – через те, що Швеція і Фінляндія вирішили увійти під його парасольку.

А ідея окремої європейської оборонної структури мала сенс, зокрема, для гарантування безпеки саме цих членів ЄС.

Тепер у них є традиційний шлях для цього, через механізми НАТО.

Натомість ЄС і НАТО намагаються розділити обов'язки, уникаючи дублювання.

Військові плани – це НАТО.

Логістика – це спільна справа НАТО і ЄС.

ВПК Європи – це вже питання ЄС, бо тут про гроші.

Про те, чи готовий ЄС замінити США у питаннях війни проти України.

Є питання, передусім політичні, де європейські члени НАТО до цього вже готові.

Наприклад, координація допомоги України зараз відбувається через "Рамштайн", який очолюють США, та може перейти під управління НАТО, і Альянс вже готується до цього.

Але головні проблеми – у технічних питаннях.

Європейці (окрім, можливо, двох-трьох країн) вже передали те вільне озброєння, що було на складах, і подальші постачання обмежені потужністю виробництва.

А розширення виробництва – це дорого, довго і складно.

А у Сполучених Штатів все ще є багато чого на складах.

Передусім звичайного озброєння, яке потрібне щодня у великих кількостях.

Відповідно, ЗСУ набагато швидше можуть це отримувати.

І саме тому ми і надалі настільки залежні від США.

Бо їхні обсяги буде неможливо перекрити жодними домовленостями з іншими країнами.

Тож допомога США буде дуже потрібна Україні і далі.

Розмовляв Сергій Сидоренко,.

відео Володимира Олійника,.

"Європейська правда".