Пам’яті головного сержанта Віталія Трухана

Вибір боронити країну від загарбників зробив ще у 2014 році

Віталій Трухан ще на початку російської збройної агресії на сході України кинув студентське життя й одним із перших добровольцем пішов на війну.  

Віталій народився 8 вересня 1994 року в Чернігові. Навчався в місцевому ліцеї №15. Потім вступив до Харківського національного університету цивільного захисту населення на спеціальність «рятувальник». Але навчання не закінчив – у 2014 році перед однією з вечірніх перевірок в казармі зібрав речі у мішок з-під борошна й вирушив до зони АТО. На той час Віталію було 19 років.

«Я збираю свої речі в академії у мішок з муки та вночі перед вечірньою перевіркою дезертую. Друзям з академії скидаю смс, що поїхав у Донецьк. Мене шукають на вокзалах. А я домовляюсь з водієм і за 150 грн виїжджаю з Харкова у багажному відсіку автобуса. Приїхавши додому, побачив мати у сльозах, вмовляла поїхати назад на навчання. Але я твердо вирішив, що вже буду воювати», – ділився хлопець.

Він одним із перших долучився до добровольчого батальйону «Чернігів», де служив з травня 2014 року. За рік перевівся до полку «Азов» і переїхав до Маріуполя. Разом із побратимами пройшов шлях становлення справжнього бійця: спочатку був кулеметником, а згодом навчався у Військовій школі імені полковника Євгена Коновальця, після закінчення сам став викладати, був головним сержантом полку, керував курсом базової бойової підготовки при школі.

Побратим Віталія, «азовець» Олександр Тарнавський, згадує: «У нього був справжній внутрішній стрижень і служба була для нього легкою справою. Коли «Азов» став полком, «Біцуха» закінчив сержантські курси й займався відбором воїнів до військової частини. «Молодих» виховував на власному прикладі. Разом із ними міг пробігти марш-кидок, віджимався й підтягувався на перекладині. Постійно підбадьорював та надихав молоде поповнення».

У вільний час Віталій любив кататися на сноуборді, грати в комп’ютерні ігри, їздити на велосипеді, займатися віндсерфінгом. Багато читав про війну. Йому подобалася фантастика – однією з улюблених книжок була «Дюна» Френка Герберта.

Дружина Віталія, Марина, згадує: «Він завжди був вдячний полку, бо саме там всьому навчався, розвивався і ніколи не зупинявся на досягнутому. В полк він прийшов у 2015 році, шлях до головного сержанта був довжиною в 7 років і я впевнена, що він би не зупинився на досягнутому».

Марина й Віталій зустрілися на сайті знайомств. На той час він був у відпустці у рідному Чернігові. Запитав, як її знайти в Instagram і пообіцяв, що як тільки повернеться на службу до Маріуполя, одразу напише й вони обов’язково підуть гуляти. Так і сталося: Віталій і Марина зустрілися влітку 2019 року і з того часу не розлучалися. А через два тижні Віталій запропонував жити разом.

«Він поспішав жити – брав від кожного дня максимум. У вихідні приділяв час своїм захопленням і родині. Я пишалася своїм чоловіком і казала: «У всіх 24 години на добу, а в нього набагато більше», – розповідає дівчина.

21 лютого 2022 року, за лічені дні до російського вторгнення, Віталій відправив Марину з дітьми до батьків у Чернігів. «Цього ніколи не станеться, я обов’язково повернуся, я не можу померти», – писав він дружині.

З першого дня повномасштабного вторгнення росіян в Україну Віталій командував обороною північної частини Маріуполя у складі полку «Азов».

24 лютого Марина отримала від Віталія повідомлення: «Зараз не час бути слабкою, потрібно брати себе в руки. Зараз ми повинні показати, що нас не зламати. Що на нас розраховує вся країна». Доки був зв’язок, вони переписувалися, Віталій писав дружині: «Ти саме головне пам'ятай: щоб не трапилося в цьому житті, ти маєш це витримати і бути сильною».

Останнє повідомлення від чоловіка Марина отримала 12 березня, він пообіцяв наступного дня вийти на зв’язок, але більше не вийшов.

12 березня 2024 року Віталій загинув у бою за Маріуполь. Йому було 27 років. Про смерть чоловіка Марина дізналася тільки за тиждень.

«18 березня мені подзвонили з патронатної служби полку і повідомили про загибель чоловіка. Проте до літа, коли я змогла поговорити з побратимом, який був з ним на одній позиції, я все ще сподівалась, що це помилка. Але дива не сталося», – розповіла дівчина.

Марина та рідні досі не попрощалися з Віталієм, бо тіло захисника не змогли повернути сім'ї.

У пам’яті друзів він залишиться відкритим і щирим, справжнім бойовим другом.

«Він був людина-легенда. Його в полку знали всі. Молоді бійці, які приходили в полк «Азов», проходили через Віталика. Він їх всьому навчав і виховував. Тисячі людей і всі знали, хто такий «Біцуха». Це велика втрата для нас всіх», – говорить Олександр Тарнавський.

«Від нього йшла така енергетика, це було щось неймовірне. Віталик був відкритим і простим хлопцем. Досі не вірю, що його більше немає», – розповідає шкільний друг Павло Пінхусович.

За особисту мужність і самовіддані дії, зразкове виконання службового обов'язку указом Президента України головний сержант Віталій Трухан удостоєний ордена «За мужність» III ступеня (посмертно).

У Віталія залишилися батьки, дружина і двоє маленьких синів.

На честь захисника Маріуполя у Чернігові на фасаді ліцею, де він навчався, з’явився мурал. У пам’ять про побратима «Біцуху» у Військовій школі імені Євгена Коновальця назвали табір 1-го навчально-механізованого батальйону.

Вічна пам'ять Герою!

Фото: Межа, Фейсбук-сторінка Вадим Пісковець, АrmyІnform, з відкритих джерел