Україна підвищує ставки: як Захід відреагує на ультиматум МЗС по НАТО

Інтеграція до НАТО — це, безумовно, оптимальний варіант для України. Але треба розуміти, що цей процес не одномоментний і може розтягнутися в часі.

Заява МЗС про відмову України від гарантій безпеки, що є замінниками повноправного членства в НАТО – це певна спроба трохи підвищити ставки на тлі останніх розмов щодо можливих мирних переговорів і, власне, якихось альтернативних сценаріїв для України. Але ця спроба з одного боку виглядає логічною і навіть очікуваною, якщо прив’язувати її до річниці Будапештського меморандуму і наводити наслідки реалізації цього рішення, що у цій заяві й зроблено.

З іншого боку, така жорстка прив’язка виключно до НАТО виглядає трохи дивною, тому що це значною мірою звужує для нас поле для маневру з точки зору майбутніх мирних переговорів або отримання якихось додаткових гарантій безпеки.

Інтеграція до НАТО — це, безумовно, оптимальний варіант для України. Тут немає жодних сумнівів, і, звичайно, це ледь не єдина гарантія відсутності будь-яких зазіхань із боку Росії в майбутньому. Але треба розуміти, що цей процес не одномоментний і може розтягнутися в часі. Це не заважає навіть країнам-членам НАТО мати додаткові договори й гарантії безпеки, які надають їм додаткові можливості для захисту власної територіальної цілісності та державного суверенітету.

І коли таку заяву робить МЗС, одразу виникає питання щодо всіх тих угод, які нещодавно підписувала Україна, які також стосуються безпекових гарантій. Вони не є замінниками НАТО, але це означає, що ми маємо всі ці угоди "помножити на нуль", оскільки для нас єдиний пріоритет — вступ до Альянсу.

Інший момент: на період якихось переговорів, можливо, укладання документу про перемир’я (не про мир), двосторонні взаємні гарантії з іншими країнами все одно залишатимуться для нас актуальними. Тож, попри весь символізм і певну обґрунтованість подібної заяви, мені здається, що вона не буде позитивно сприйнята нашими партнерами. Адже згадувати Будапештський меморандум у середовищі дипломатів країн-підписантів, починаючи з 2014 року, вважається таким собі "поганим тоном". Вони неодноразово висловлювали це в кулуарах нашим дипломатам, мовляв, ми прекрасно розуміємо суть ваших претензій і визнаємо, що цей документ нічого не вартий, але постійні згадки про нього не покращують наші відносини і не призводять до надання додаткових гарантій.

Тому потрібно більше працювати над тим, як Україна може інтегруватися до НАТО, і що нам для цього треба виконати, аби до нас не висували претензії про нашу неготовність. Мова йде не лише про поточний стан війни з Росією, а й про потенційні територіальні суперечки. Факт тимчасової окупації українських територій може стати одним із таких факторів. Інші країни можуть заявити, що Україна ще не готова до вступу, оскільки не виконала необхідних умов. Якби ми це зробили, подібна заява виглядала б більш обґрунтованою. А так це схоже більше на політичний крок — голосний і амбітний, але без практичних наслідків.

Навряд чи на зустрічі Україна-НАТО ми отримаємо відповідь, на яку сподіваємося, оскільки на це немає консенсусу. Генсек НАТО вже підтвердив, що наразі мова йде більше про військову підтримку України, ніж про реальний вступ. Щодо реакції партнерів: вона не буде негативною чи обуреною. Скоріше за все, вони вкотре підтвердять право України на вступ і заявлять про незворотність цього процесу. Але між символізмом і реальними справами є значна різниця. Консенсусу серед країн НАТО щодо вступу України наразі немає. Тому подібну заяву краще було б робити після розмов із представниками всіх 32 країн-членів, коли буде відомо, що жодна з них не ставитиме перепон. Деякі країни, такі як Угорщина чи Словаччина, можуть використати цю заяву проти нас, стверджуючи, що Україна досі публічно дотримується цієї позиції та не готова до компромісів і завершення війни.

У підсумку, заява МЗС не сильно буде помічена, оскільки подібні заяви робили і раніше. Допоки в нас не буде консенсусу, такі заяви виглядають як символічний політичний крок. Ключова фраза цієї заяви – Україна відкидає можливість альтернатив і союзів. І зрозуміло, хто є адресатом цієї фрази. Це, з одного боку, Російська Федерація, а з іншого – новообрана команда Трампа і сам Трамп. Чи прислухаються вони – питання відкрите. І в цій ситуації краще було б налагодити неформальні звʼязки (у тому числі – і за дипломатичною лінією), коли аргументи України спочатку можна було донести за ними, а вже потім виходити з подібними заявами.

Щодо військової допомоги: ми можемо очікувати її збільшення. По-перше, вона більше надходить зі Сполучених Штатів. По-друге, є активна позиція Німеччини. На найближчих зустрічах, імовірно, будуть оголошені додаткові пакети допомоги. Багато європейських країн також інтенсифікують підтримку, щоб зберегти увагу США до цього питання. Водночас питання в тому, наскільки ця підтримка буде стабільною: тимчасовою чи закріпленою в документах на наступний рік. У найближчі місяці ми можемо очікувати посилення підтримки, але багато чого залежатиме від процесів після інавгурації нового президента США.

Ігор Рейтерович, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку, спеціально для Главреду