Померла реформаторка українського театру. І що про це написали наші ЗМІ?

Рано чи пізно про це доведеться говорити. І писати. І хоч як не хочеться над неохололим тілом видатної людини, але пора.

Смерть Світлани Олешко вивела на яв один із наших найтяжчих  задавнених гнійників – смерть української культурної журналістики як окремого явища (в 1990-ті вона ще була, і прекрасно була розвивалась!). Нагадаю (багато разів писала й говорила), що її було знищено в 2000-ні, коли по Україні масованим наступом пішла з півночі «путінізація ЗМІ» (термін болгарського філософа А.Гранчарова) – тотальна русифікація+обидління контенту. «Украинским журналистом» (від заїжджих шустерів-нагієвих-кісєльових до аборигенних сєрьож-лєщєнків) став зватись той, хто орієнтується в інтригах і хитросплетіннях українського політикуму. Знати хоч що-небудь іще про Україну – про те, які в ній друкуються книжки, які працюють актори й музиканти (крім тих, котрі працюють ТАКОЖ і на Росію), і взагалі, чим вона «не Росія», – знов, як і за СРСР, для «образованного чєловєка» стало необов'язково – і для журналіста в тому числі.

З'явився феномен «дєвочкі на культурку» (с) – на клеєння «культурних новин» в редакціях брали молоденьких випускниць, і ті працьовито переліплювали з рос.змі новини про черговий шлюб Наді Мейхер (не питайте, чому я це пам'ятаю!). Про щось складніше – напр., про гастролі московських театрів і фільм Хржановського – писали вже «спєцназначєнци», різного штибу юри-володарскіє, які називались «украинскими критиками». Весь цей період інформаційної підготовки нашої анексії ще чекає своїх істориків, – у сухому підсумку, за 10 років (від т.зв. «реформи ЗМІ» починаючи) наше медійне поле було зачищене від української культури майже повністю, і коли ще недавно славні лауреати «Червоної Рути» (напр.) пробували достукатися на ТБ чи фмку з новою піснею, їм, солодко всміхаючись, відповідали: «Неформат!» – а коли в 2011 р. я видала наше з Шевельовим «Вибране листування на тлі доби», то в укрЗМІ на цю книжку вже з'явилась одна рецензія: котрась із «дєвочєк на культурку» написала, що Забужко, мовляв, геть дійшла до ручки – видала своє листування з якимсь діаспорним старичком, «а разве можно публиковать частную переписку?» (я не жартую!). Таким установивсь рівень «культурки», «положеної» аборигенам.

(М.ін., це і про сьогоднішні істерики «вати», серед котрої може бути не тільки рос.агентура, а й щиро-нетямущі маші-єфросиніни: коли вони тепер в шоці витріщаються на «засільє», в їхніх очах, укр. книжок по книгарнях, музики в ефірах, вистав по театрах і т.д., вони справді не розуміють, звідки ці «гєографічєскіє новості»: інформаційно вони всі попередні 30 рр. не жили в Україні, і в глибині душі сподіваються, що це мода, яка «пройде», – і їм не доведеться тут «коренізуватись»; ну, але це вже інша тема...)

А тепер погугліть «померла Світлана Олешко». І відчуйте, бодай частинку, того пекучого сорому, який переживають нині всі, свідомі того, ким вона була в українській культурі.

Бо коли вмирає один із провідних у країні реформаторів театру, а ЗМІ навперебій висипають гирилицю заголовків «Померла перша дружина Жадана» (sic! – а під тим, на відчіпного, кілька криво склеєних рендомних фактів біографії), – це, розуміється, бидложурналістика. Але це, хай Бог простить, і бидлокраїна: така, якою нас 20 років були високотехнологічно робили. От воно й починає даватися взнаки. І даватиметься далі.

Авжеж, за цей час виросло покоління, яке поняття не має, що в Харкові 30 (тридцять, прописом!) років був уперто працював істинно революційний театр (в дусі, коли не букві Курбаса, недарма ж саме про нього була остання Світланина вистава!), – покоління, яке взагалі про українську культуру має дуже бліде поняття (і тому, коли йому вже нині той самий «цех юри-володарського» вкидає, буцімто Курбас «все життя намагався звільнитись від впливу Станіславського», воно не рже від хуцпи, а слухняненько цю хуцпу перепощує: інформвійна триває!), – не їхня вина, що їм того в свій час не розказали й не показали: чим горщик накипів, тим і смердітиме, – але ж, кУрча, редактори всіх тих видань – куди дивилися? Чи вони теж, і досі, – ті «укрАінскіє журналісти», яким досить для закриття теми «культурки» згадати Жадана й Міська Барбару – і не паритись, чим там іще, крім шлюбів з обома, займалась небіжчиця?..

Не пожалійте 20 хвилин: у коменті я даю лінк на харківську «ювілейну» передачу 2019-го р. – до 25-ліття «Арабесок»: розповідь про 5 топ-проектів театру за 25 років, з коментарями самої Світлани, – з усього, що я знайшла, це найліпше і найповніше дає уявлення про те, чим були «Арабески» в історії нового українського театру («пішла епоха», – написав хтось у Світлани на сторінці). Про дві її топ-вистави «варшавського періоду» – «Планету Полин» і «Харків! Харків!» – я згадувала в минулому дописі – можливо, було щось іще, хай уточнять польські театрали... Саме таку роботу мали б зробити українські журналісти – і представити її публіці, замість жовтих заголовків, що нічим не різняться від «новин» 2000-х про Надю Мейхер. І саме такої роботи суспільство має право од них вимагати – особливо під час війни.

І нікуди нам од цього не дітися.