СЗЧ як вихід у нікуди. Історія одного показового дезертирства

…Він хотів привернути увагу до проблем українського війська (таким є його власне пояснення), але створив ще більшу проблему. Бо Сергій Гнезділов, військовий 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, не просто пішов у СЗЧ, яке держава вже декриміналізувала, а зробив це демонстративно – з фактичним підбурюванням інших наслідувати його приклад.

Підбурювання вдалося. Та ще й як! Після втечі частини бійців з новоствореної 155-ї ОМБр імені Анни Київської, яка воює під Покровськом, а раніше проходила навчання у Франції, українських дезертирів широко обговорюють і у Європі. 

Можливо, це ніяк не пов’язано з Гнезділовим. І «Анна Київська» у будь-якому разі накивала би п’ятами, бо як «жартують» у мережі, хлопці «вирішили побачити Париж і не вмирати», а як пояснюють самі втікачі на умовах анонімності – «двері тюрми відкриваються, а кришка домовини – ніколи…». 

Так, все це дуже смішно і весело, особливо коли ворог щодня жере кілометри української землі. Безумовно, після демаршу Гнезділова всі проблеми зникли і справедливість була відновлена. Браво!

Зі мною можна погоджуватися або ні – бо багато хто виправдовує вчинок Гнезділова – але я хотіла б нагадати дещо з історії.

…Свій останній бій УПА дала 14 квітня 1960 року. Через 15 років після завершення Другої світової. Через 21 рік після того, як СРСР окупував захід України. Боївці з трьох підпільників протистояли півтори тисячі НКВДистів, які шукали їх по тернопільських лісах. Чому останні упівці не пішли в СЗЧ? Ба власне, про жодне СЗЧ тут би й не йшлося – керівництво УПА само наказувало останнім нескореним легалізуватися у нових реаліях, аби продовжити боротьбу згодом. То чому вони не послухалися? 

Петро Пасічний, Марія Пальчак та Олег Цетнарський – назву нарешті трьох героїв – могли відразу навести кілька аргументів на користь того, чому вони припинити боротьбу. Ми задовбалися воювати, могли б сказати вони. Ми воюємо вже двадцять років. У нас бракує «машинґверів» та «штурмґеверів», тобто кулеметів та гвинтівок, а противник продукує нову зброю пачками. І головне – чому саме ми? В УПА служили 100 тисяч бійців, а населення заходу України на 1939-й становило 13 мільйонів, тож хай риють криївки ті, хто весь цей час пас вівці на полонинах і тримався поза війною…

Зараз мені скажуть, що часи нині не ті, а я відповім на це: часи завжди однакові. Міняється тільки антураж. Замість машинґверів та штурмґеверів у сучасній війні задіяні дрони та балістичні ракети, але це не міняє суті. Бійці ЗСУ шалено втомилися, вони не залізні, їх перемолола майже трирічна війна і вони хочуть додому – у мир та спокій – так само, як цього хотіли і Пасічний, Пальчак та Цетнарський… І все це – правда, і до цієї правди буцімто й вирішив привернути увагу Сергій Гнезділов, той самий фігурант численних публікацій, який оголосив про публічне СЗЧ.

Мені також можуть заперечити, що УПА не мала власної держави, а сучасні українці мають. А тому є, кому висувати претензії. І є, від кого вимагати демобілізації. І що Гнезділов, мовляв, молодець, адже він актуалізував проблему, яка давно назріла, перезріла і вимагала якнайскорішого вирішення. Але чи дійсно це так? Я маю щонайменше сім доказів того, чому вчинок Гнезділова – це помилка, дурість та злочин. 

Зі злочином – найпростіше. У двох статтях Конституції України (17 та 65) сказано, що захист суверенітету України є обов’язком усіх громадян, а оборона нашої держави покладена на Збройні Сили – Сергій же є військовослужбовцем, котрий уклав контракт із ЗСУ. Пішовши на СЗЧ, він порушив закон «Про військовий обов'язок і військову службу», яким встановлено, що строк служби продовжується на період дії воєнного стану. Гнезділов скоїв злочин – яким би фіговим листом «кращих намірів» це не прикривали. 

Крім того, він не виконав наказ командира і не повернувся до частини після лікування: вчорашній пацієнт став сьогоднішнім дезертиром. І це те, що можна сказати про його вчинок з правової точки зору. А тепер поговоримо про нього з точки зору моралі та просто здорового глузду.

Перше. Гнезділов вирішив «покарати» армію, позбавивши її такого «цінного кадра», як він сам, але не в ЗСУ ухвалюють рішення про демобілізацію. Рішення ухвалює Верховна Рада України, а законодавцям від такого демаршу – ані гаряче, ані холодно. Вони керуються іншою логікою.

Друге. Парламент вже розглядав можливість ухвалити закон про демобілізацію, але відклав його на пізніший час. Так, зараз нічого не зрозуміло по термінах написання такого закону. Мобілізація новобранців йде недостатніми темпами, і якщо після вступу в силу нового закону про мобілізацію кількість призваних на службу відчутно зросла, то згодом темпи мобілізації знову пішли на спад. Давайте спитаємо себе, чому?

Третє. Про СЗЧ Гнезділов заявив 21 вересня 2024 року, але про плани зробити це повідомляв неодноразово й до того – на сторінках соцмереж. Випадки самовільного залишення частини траплялися і раніше, але тоді порушники розуміли, на що ідуть і що на них чекає. Але публічний розголос ніби як легалізував такого роду вчинки, а посилена глорифікація Гнезділова з боку ЗМІ, які навперейми кинулися брати у нього інтерв’ю, піднесла цього персонажа на своєрідний п’єдестал гуру. Чорне стало білим, а дезертирство – подвигом.   

Четверте. Від СЗЧ Гнезділова нікому не полегшало. Це ніяк не наблизило демобілізацію. Такий вчинок не мав сенсу, він нікому не приніс добра – ані самому Гнезділову, який тепер, напевно, сяде на 12 років, ані тим, хто спожив цю новину. 

П’яте. Щоб відбулася демобілізація, потрібно, аби спочатку відбулася мобілізація. Щоб до лав ЗСУ влилися свіжі сили. Але чи увіллються вони після того, що зробив і що сказав Сергій Гнезділов? Він заохотив, вмотивував потенційних рекрутів? Чи вчинив навпаки – деморалізував тих, хто, можливо, уже стояв на порозі визначального рішення? Адже це нонсенс – топтатися по грядках і чекати на урожай. 

Шосте. Гнезділов нічого доброго не зробив для українців, але підіграв ворогу. Кейс українських ухилянтів охоче тягають по російських пропагандистських ток-шоу. Історія Гнезділова заклала чудову основу для маніпулювання суспільною думкою і для знецінення подвигу усіх тих, хто не зрадив своєму обов’язку і залишається в окопах. 

Сьоме. Сергій вчинив аморально по відношенню не лише до живих побратимів, але й щодо тих, хто загинув. Він ніби ще раз помножив їхні життя на нуль, адже віддавали вони їх не за те, аби хтось так просто здавав фронт, здавав боротьбу… Якщо усі в якийсь момент вирішать просто розвернутися і піти додому, то ми оком не встигнемо кліпнути, як дому не буде і не буде куди повертатися.

Власне, тільки у цьому й полягає відмінність між нашими часами і часами УПА. Бійці УПА програли війну, але сподівалися вибороти незалежність України згодом. Шанс випав через десятки років. І зараз ми можемо знову програти, але не отримати другого шансу. На кону – не закон про мобілізацію, на кону – перетворення України на суцільну криваву рану, на Бучу, на Маріуполь, на Бахмут, масштабовані до розмірів всієї держави.

Можливо, Сергій Гнезділов усвідомив це зараз, просячись із зали суду назад до військової частини. Її згода прийняти Гнезділова назад означала би звільнення його від кримінальної відповідальності. Але частина такого бійця не бере. Блудний син з притчі Христа, хоч і засмутив втечею батька, але не підставив його та інших членів родини. В «Євангелії від Сергія» першою заповіддю мало б бути «не роби фігні», а якщо вже зробив, то знай, що не кожну історію можна прокрутити назад. Принаймні, це точно не той випадок.