У нас вже є сотні тисяч "кіборгів", – інтерв'ю з "Капеланом" – учасником оборони ДАПу

Духовна семінарія, барикади на Майдані, а далі – пекло боїв за Донецький аеропорт (ДАП). Так у 2013 – 2015 роках склалася доля Андрія Полухіна на позивний "Капелан" – священнослужителя, фотографа, бойового медика та ветерана оборони ДАП ("кіборга"), який нині служить у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Спогадами про Донецький аеропорт, емоціями від пережитого і думками про російсько-українську війну Андрій поділився в інтерв’ю 24 Каналу.

Перша ротація та гітара в Донецькому аеропорті

Ще у 2013 році ви навчалися на священника в одній з протестантських церков і трохи більше ніж за рік стали учасником в одній з найбільш знакових битв російсько-української війни. Як у вас відбувся цей перехід?

Я жив звичайним цивільним життям, мав на нього свої плани – вже й не пригадаю, які. Але все змінилось під час Революції Гідності. До того в моєму житті не було жодних великих конфліктів, не було ситуацій, де потрібно обирати, на чиїй ти стороні.

Саме Революція Гідності стала точкою переходу. Мої знайомі, та я сам, під час тих подій потрапляли в складні обставини. Наприклад, опинялися в оточенні силовиків. Саме тоді в моїй голові все змінилося. Я не сказав би, що до того мої погляди були якимись пацифістськими. Але раніше мені не доводилося так жорстко відстоювати свою позицію та боронити своїх людей.

"Капелан" / Фото 24-ї ОМБр імені Короля Данила

Я, християнин, став розуміти, що нам необхідно битися, силовим методом захищати себе від ворога. І тому для мене стало дуже логічним приєднатися до оборони України в тому чи іншому вигляді. На той час це було таке собі "волонтерське" військове капеланство.

Як ви потрапили на Донецький аеропорт? Як ви уявляли собі ДАП і його оборону, перш ніж вирушили туди, і чи відрізнялася реальність від ваших очікувань?

Вперше почув про оборону ДАПу навесні 2014-го. Для мене це була просто одна з гарячих точок російсько-української війни. Більш гучно, як про одну з ключових точок оборони нашої країни, про аеропорт заговорили в кінці літа і восени, коли за нього почалися запеклі бої. Я тоді уявляв собі, що там існують всі умови для оборони, до того ж туди пішло багато наших сил, вмотивованих та професійних.

Укріплення в Донецькому аеропорту мені уявлялися дуже схожими на барикади Революції Гідності, де люди оборонялися, відстоюючи свої принципи.

Тоді, восени, я багатьох розпитував, як можна допомогти, і чи можливо мені самому туди потрапити. Але насправді, ще не знав, що також опинюся в Донецькому аеропорту.

Мені запропонували поїхати туди в грудні. І на початку січня 2015 я вирушив у ДАП як помічник капелана. Реальність виявилася зовсім іншою, ніж я уявляв.

До ротації я не думав про те, наскільки надійні там укриття від обстрілів, як організований побут... До моменту, коли зайшов у новий термінал, я не мав навіть приблизного уявлення про те, з чим стикнуся. Це був мій перший досвід бойових дій.

"Капелан" (ліворуч) з побратимом у Донецькому аеропорті / Фото, надане 24 Каналу

На першу ротацію ви взяли з собою гітару, за що заробили позивний "Гітарист". Як відреагували на це бійці, які там були?

На гітарі я тоді так і не зміг пограти... Дійсно, взяв її з собою, і цим викликав у бійців шок. Уявіть, ми приїхали до термінала, поспіхом розвантажуємо машину, щоб не потрапити під обстріл. Передаємо ланцюжком майно: боєкомплект, боєкомплект, вода, якась провізія, знов боєкомплект... І тут передають гітару в чохлі, яку я поклав до машини.

Я її перехоплюю, а хлопці взагалі не розуміють, що відбувається, для чого це взяли. Я відніс гітару до укриття, де був наш командно-спостережний пункт. Там вона і залишилася: досі десь лежить під руїнами. Я так і не мав нагоди на ній зіграти. Одного разу подумав, що маю трохи часу, пограю хлопцям. Це було 16 січня, здається. Але мене попросили не робити цього: невідомо, наскільки далеко "сєпари", чи зможуть вони почути і відкрити вогонь на звук.

Від капелана до бойового медика і навчання у ДАПі

Ви були одним із небагатьох, хто під час боїв за ДАП виконував функції капелана. Якою була ваша роль і як ви допомагали побратимам?

У ДАПі я замінив іншого капелана, диякона нашої церкви, який починав ці духовні ротації. І ми з ним перед тим домовилися, що не будемо просто людьми, які говорять, – ми маємо нести ще і якусь тактичну функцію.

Міжнародні статути капеланства не дозволяють нам брати до рук зброю, а ми ставилися до них серйозно. Тому обрали тактичну медицину: багато хто з нас пройшов курси з такмеду. Але моя підготовка до виїзду припала на новорічні свята. І так склалося, що основні свої знання та навички я отримав уже на місці, в ДАПі.

Капелан, з яким я вирушив на ротацію, добре знав такмед і навіть його викладав. Він геть усе мені пояснював. З нами в аеропорту працював ще один професійний медик, в складних ситуаціях він пояснював, що робити.

Що ж до капеланства, піклування про душі – насправді було небагато таких моментів, коли ми могли би спокійно поговорити про Бога. За винятком перших днів, коли знайомилися з усіма і мали трохи часу для спілкування. Одного вечора мали гарну розмову з хлопцями, але не змогли її продовжити. Бо тієї ж ночі почалися активні штурми…

До того ж згодом відбулася ротація та нас, медиків, в терміналі лишилося тільки двоє: я та Ігор Зінич, позивний "Псих", молодший сержант медичної служби ЗСУ та Герой України (посмертно).

Моє служіння для побратимів більшою мірою почалося після подій Донецького аеропорту, ніж під час них.

Як бойовому медику, вам доводилося рятувати когось із побратимів? Чи є спогад, який пригадуєте досі?

Їх дуже багато, насправді. Пам’ятаю як ми рятували десантника "Федю". Його поранило дуже складно: куля зайшла під броню, зрикошетила від плити і потрапила у спину, біля шиї. В нього була дуже сильна кровотеча, ми намагалися зупинити її вчотирьох.

"Капелан" і дотепер рятує життя як бойовий медик / Фото, надане 24 Каналу

Один затискав рану на спині – це був я. Інші намагалися наліпити оклюзійну наліпку. Кров тече, але рану треба очистити від неї, щоб наліпка прилипла до шкіри якісно. З першого разу не вийшло, вдалося з другого. У мене вся форма в крові. У "Феді" пізніше почався пневмоторакс, з цим вже "Псих" розбирався.

Ми встигли познайомитися з ним ще дорогою на ротацію, потоваришувати. І ось людину, яка тобі вже не чужа, приносять з пораненням. Коли ми завантажили "Федю" на евакуацію, я дуже молився за нього.

Бог зберіг його життя. В лікарні він мав зупинку серця протягом 8 хвилин, але лікарі його "повернули". Зараз живий-здоровий, знову служить у Збройних Силах.

Темінь, відблиски ліхтариків і відчуття невідомості або яким запам'ятається ДАП

Війна має й емоційну складову. Які Ви пригадуєте емоції, коли згадуєте про аеропорт? З чим у Вас асоціюється оборона летовища?

Дуже хороше запитання. Воно про наші емоційні прив’язки. По-перше – це темінь, в якій ледь видно світло ліхтариків. Бо приміщення, в якому ми надавали допомогу бійцям, було без вікон. А ще там всі постійно курили. Нас активно обстрілювали танки, тому зі стін та стелі летіла пилюка. І ось ці запахи пилу та сигаретного диму, де б я їх не відчув – постійно повертають мене у ті дні.

А ще був запах пороху, коли наші хлопці відстрілювалися, і ядучого сльозогінного газу, яким нас намагалися викурювати окупанти. Цей сльозогінний газ нагадував мені про Майдан.

Донецький аеропорт під час боїв / Фото, надане 24 Каналу

На емоції в аеропорту було небагато часу: ми, медики, мали купу роботи. Найбільше переживання – це коли я вперше побачив загиблого.

Ось на столі перед тобою лежить хлопець, з яким ти встиг там познайомитися. В такий момент відчуваєш сум, безвихідь і розуміння того, що ти не маєш права падати духом. Треба робити те, що мусиш, і робити найкраще.

Пам’ятаю, як під час евакуації поранених я вперше підвищив голос на хлопців. Кричав, що треба швидше брати ноші й виносити їх, бо в нас критично мало часу...

Але найгіршим у терміналі було відчуття невідомості. Коли ми два дні не знали, що далі: чи привезуть нам боєкомплект, чи будуть нас виводити. Але довго перейматися не було коли, бо починалися нові штурми, треба було відбиватися.

Ваша ротація припала, здається, на найхолодніший час року.

Так і було. Але холод якось не дуже запам'ятався. Мороз там сягав мінус 20 градусів, але ж усі були тепло одягнені, а бронежилети й каски взагалі не знімали.

І коли в бойових умовах ти постійно рухаєшся, то про холод якось не думаєш. Запам’яталися деякі незручності. Питна вода замерзала, і ми длубали ножами ті баклажки, розколювали кригу, а потім топили на сухому паливі, щоб заварити чаю.

І так само розігрівали тушкованку або якусь кашу з м’ясом, бо їсти все це мерзлим було досить складно.

Страшні повідомлення, моторошні відео і похорони

Як для вас закінчилась оборона Донецького аеропорту? І як ви потім сприйняли новину про те, що ДАП втрачений?

18 січня мене евакуювали: після прильоту міни осколками посікло ноги та плече. Один із побратимів, що лежав зі мною в госпіталі, підтримував зв’язок із тими, хто залишився в терміналі. Розповідав, кого ще було поранено.

Я пам'ятаю, що ми намагалися допомагати, шукали виходи на артилерійські підрозділи, які могли би "закидати" верхні поверхи термінала, щоб зняти звідти "сєпарів".

20 січня зранку я дізнався від одного з капеланів: підірвали новий термінал, і що там з нашими хлопцями – невідомо. А потім ще й почали одне за одним приходити повідомлення: той загинув, цей також загинув, інший – в полоні... Почали з’являтися моторошні відео, де вороги виводять полонених – наших бійців, які тримали оборону до останнього.

І далі, впродовж двох наступних років, ми повертали тіла захисників аеропорту. І щоразу я їхав на похорон, бо як капелан, мав спілкуватися з родичами загиблих, з їхніми побратимами, які там були.

Це було найважче. Я розумію, що фізично є абсолютно здоровим. Але емоційно просто вигорів ущент. Проте щоразу я вставав і їхав, тому що ховатимуть хлопців, з якими я був знайомий, з якими пройшов битву за ДАП.

Для чого воїни утримували ДАП

Оборона Донецького аеропорту – це приклад неймовірного героїзму та стійкості. Але як ви оцінюєте ці 244 дні битви за ДАП десять років по тому?

Моя ротація в аеропорт почалася з розмови з хлопцями: про те, для чого ми його утримуємо. Ми думали і говорили про це. І через десять років після тієї розмови фактично нічого не змінилося. Аеропорт – це наша українська територія. Фактично вона в межах міста Донецьк. І звісно, ми за своє стояли до останнього. 244 дні були під українським містом, утримуваним російськими бойовиками. Практично в повному оточенні, бо під’їзні шляхи прострілювалися. Але ми все одно там стояли...

Донецький аеропорт – це символ, який показує, що ми можемо воювати. Ми – це український народ. Бо мої побратими в ДАП – це ті, хто пішов добровільно. Ми можемо давати відсіч ворогу на нашій землі. Можемо відстоювати своє і робити це довго. Витримувати мороз, нелюдські умови та обстріли: прямий танковий, артилерійський, мінометний... А ще штурми, використання газу. Але ми трималися, попри все утримували позиції.

"Капелан" / Фото, надане 24 Каналу

Це все потрібно показувати. Бо для нас зараз, як і тоді, важливою є стійкість. Тоді не було в нас якогось крутого озброєння, не було такої великої західної підтримки. Але вже тоді ми могли відстоювати своє. І зараз ми теж зможемо, якщо будемо стійкі.

Коли оборона ДАПу завершилася, фронт там зупинився. Ворог уже не зміг наступати далі, аж до 2022 року. Тож битва за аеропорт мала не тільки символічне, а й величезне оперативне значення.

Чим ви займалися після оборони Донецького аеропорту і як зустріли повномасштабну війну? Яким було відчуття, коли зрозуміли, що знову повертатиметеся на війну?

Я і далі продовжував періодично їздити на фронт. І до 36-ї бригади морської піхоти, на околиці Маріуполя, і до з 57-ї мотопіхотної бригади Сухопутних військ, яка стояла на напрямку Донецького аеропорту. Тому це було таке "напівцивільне" життя. І зараз я вважаю, що всі ті поїздки, моє капеланство, стали підготовкою до нинішнього військового життя.

І коли почався новий етап війни, повномасштабне вторгнення – я став думати, чим можу бути корисним. Крім, звісно, військової справи.

Я ж тоді по факту не воював буквально зі зброєю в руках. Я допомагав бійцям як медик і капелан, досвіду поводження зі зброєю не мав. Міг піти у волонтерство, але туди вже пішло дуже багато людей. Головне, що я вирішив: нікуди не виїжджатиму не намагатимуся стояти осторонь. Коли був у Львові, в родичів дружини, все вирішив для себе. Став до лав ЗСУ: приєднався до львівської 24-ї механізованої бригади імені короля Данила.

Досвід боїв за ДАП зараз і сотні тисяч нових "кіборгів"

Чи допомагає вам зараз досвід Донецького аеропорту? І взагалі, якщо ширше подивитись: чи мають змогу ветерани тих боїв 2014 – 2015 років навчати нове покоління новобранців?

Було б справедливо говорити про значення цього досвіду у 2022 році, може й на початку 2023. Тоді дійсно бракувало таких досвідчених воїнів, які могли б навчати інших.

Але держава залучила їх передусім до бойових дій. Оскільки солдати та офіцери з бойовим досвідом – це найцінніший ресурс на війні. І зараз, з цією інтенсивністю боїв, досвід тих, хто воює десять років, зрівняний з досвідом тих, хто воює два-три. Хто став до війська у 2022, може мати навіть більше досвіду бойових дій, використання технологій, вилазок в тил ворога та інших операцій, які у 2014 були неможливі.

Донецький аеропорт – це героїчна сторінка нашої історії, приклад того, що ми можемо стояти і утримувати клаптик своєї землі дуже довго. І деякі з оборонців аеропорту досі є військовослужбовцями. Але вони вже не єдині, хто мають досвід боїв такої інтенсивності.

"Капелан" / Фото, надане 24 Каналу

Ви в одному зі своїх інтерв'ю зазначили, що зараз на багатьох ділянках фронту ситуація така сама, як в Донецькому аеропорту десять років тому.

Я можу пояснити цю думку. ДАП – це була одна така гаряча точка, надзвичайно яскрава, на яку всі звертали увагу. А зараз таких точок може бути багато, на різних ділянках фронту. І люди, які їх утримують, – по факту, такі самі герої, як і ті, кого називають "кіборгами".

Тобто в українському війську вже є сотні тисяч "кіборгів" на різних напрямках фронту.

Після перемоги або у разі, якщо буде пауза в активних бойових діях – чим ви плануєте займатися?

Я б хотів відпочити якийсь час. Нічим не займатися, не думати про жодні обов'язки. Але згодом, використовуючи досвід, який маю, планую по можливості продовжити службу, щоб усталити те, що ми напрацювали за ці роки. Щоб наш досвід жив у Збройних Силах ще багато десятиліть.

Відпочинок "Капелана" після евакуації / Фото, надане 24 Каналу

Або повернутися до громадської діяльності і через неї спробувати впливати на рішення нашої держави та розвивати її, робити дедалі кращою. Щоб усі в державі краще виконували свої обов’язки, але й люди знали про свої обов'язки перед Україною. Хочу таким чином продовжувати розбудовувати нашу державність.