З кожним роком в Україні з'являється все більше камер спостереження. Для когось це може видаватися само собою зрозумілим, а для когось – ні, проте, схоже, що велика війна з Росією лише прискорила цей процес. Один із піків закупівель припадає саме на 2022 рік.
З одного боку – це чудово. 9 із 10 злочинів, за словами правоохоронців, зараз вдається розкривати саме за допомогою камер. З іншого – не варто забувати про ризики. Як і внутрішні, пов'язані з побоюваннями пересічних людей, що держава за нами стежить, так і зовнішні: ворог нікуди не зник.
У серії матеріалів "Бюджети війни" 24 Канал розповідає про те, що стало для нас важливим або набуло особливого значення після початку повномасштабного вторгнення.
Задля створення цього тексту ми проаналізували величезні масиви даних на Prozorro щодо закупівель систем відеоспостереження, а також поспілкувалися з заступником Міністра внутрішніх справ про наявні проблеми та майбутні виклики у контексті камер.
Як камери спрощують роботу правоохоронців
За словами Леоніда Тимченка, профільного заступника голови МВС, станом на початок 2025 року на території України встановлено близько 69 тисяч камер відеоспостереження. З-поміж них є як і звичайні камери, так і пристрої, що володіють аналітичними функціями: розпізнавання обличчя або номерного знаку.
Відповідне обладнання значно допомагає поліції під час розслідування найрізноманітніших злочинів: від викрадення дітей до замахів на життя. Один із найпоказовіших прикладів –вбивство мовознавиці Ірини Фаріон у Львові. Саме завдяки камерам поліції разом з іншими органами вдалось встановити особу головного підозрюваного.
Водночас у МВС наголошують, що камери значно змінили та спростили сам процес розслідування злочинів. Якщо раніше робота проходила "у полі", то наразі процес розкриття правопорушень відбувається значною мірою в кабінетах зі залученням професійних аналітиків, що розглядають, аналізують дані та приходять до відповідних висновків. Хоча й тут – не без нюансів, але про них трохи згодом.
З-поміж іншого у базах даних правоохоронців є фото осіб, оголошених у розшук. Вони оцифровуються, і система порівнює їх із даними з камер відеоспостереження, які мають інтелектуальні функції розпізнавання обличчя. Якщо є збіг, система визначає відсоток схожості – наприклад, 90% чи 60% – і відповідальний співробітник отримує сповіщення. Так працює механізм розшуку осіб через системи відеоспостереження,
– зазначає заступник голови МВС.
Крім того, що камери працюють на українську безпеку, вони також допомагають боротися з ворогом. Тимченко згадав, що саме завдяки камерам відеоспостереження вдалось відстежувати пересування російської техніки в Херсоні, коли він був окупованим. Місто, нагадаємо, звільнили восени 2022 року, і це одна з найбільш знакових перемог України від початку повномасштабного вторгнення.
Разом з тим заступник голови Нацполіції Андрій Нєбитов в одному з подкастів розповідав, що завдяки відео з камер спостереження вдалось ідентифікувати окупантів, що скоювали злочини проти цивільного населення в Київській області.
Російські військові знищили тоді 30% системи "Безпечна Київщина" (камер спостереження – 24 Канал). Але частина камер все ж зафіксувала те, що відбувалося, і це потім допомогло слідчим встановити особи російських військових злочинців, зокрема командирів,
– констатував Нєбитов.
Чого хоче поліція, а люди – бояться
Заступник голови МВС відкрито заявляє, що наразі встановлення та функціонування камер відеоспостереження жодним чином не врегульоване законодавством.
- По-перше, відсутня єдина система, яка б об'єднувала дані з різних камер спостереження та передавала їх правоохоронцям. Через це поліцейським часто доводиться особисто обходити місця злочинів і звертатися до власників приватних камер із проханням надати відеоматеріали. Цю проблему можна було б вирішити саме шляхом створення інтегрованої системи.
- По-друге, немає законодавчих норм, які б регламентували, де дозволено встановлювати камери, а де – ні, що вони можуть фіксувати, а що – ні. Наразі значна частина пристроїв, розміщених у регіонах, встановлена місцевою владою, інші ж перебувають у безпосередньому розпорядженні поліції. Через відсутність чітких законів виникає плутанина щодо того, як саме має працювати система.
Міністерство внутрішніх справ ще в лютому 2024 року, тобто рік тому, подало законопроєкт, який міг би остаточно врегулювати ситуацію. Нині камери може встановлювати будь-хто, у будь-якому місці та зберігати записану інформацію скільки завгодно – день, місяць чи рік. Однак навколо цієї ініціативи розгорнулася медійна дискусія, яка, ймовірно, й призвела до того, що розгляд законопроєкту фактично зупинився, так і не дійшовши навіть до першого читання.
Експерти небезпідставно порушували питання про ризики, пов'язані з ухваленням та реалізацією цієї ініціативи. Ми не будемо детально аналізувати її технічні недоліки, але розглянемо головні занепокоєння, що активно обговорювалися в медіа як реакція на законопроєкт:
- влада може розширювати систему відеоспостереження для тотального контролю за громадянами, як це відбувається в Китаї та Росії;
- створення єдиної бази несе значні корупційні ризики, пов'язані з витоками, та торгівлю персональними даними;
- існує загроза, що ворог може зламати систему й використати отриману інформацію у власних цілях.
Леонід Тимченко наголошує, що розширення системи відеоспостереження – це не лише практика авторитарних режимів, які використовують її для контролю та репресій. Статистика свідчить, що великі системи спостереження мають саме розвинені демократичні країни.
Водночас, за даними кібербезпекового порталу Comparitech, ні Лондон із 13 камерами на 1 000 людей, ні Лос-Анджелес із показником у 10 камер на 1 000 людей не зрівняються з китайськими містами, де влада ретельно стежить за громадянами та обмежує свободу слова. Наприклад, у Пекіні – 439 камер на 1 000 людей.
Україні ще далеко навіть до рівня Лондона чи Лос-Анджелеса, не кажучи вже про Китай. За даними МВС, у Києві – 3 камери на 1 000 осіб. Однак це не означає, що показник є надто низьким або недостатнім, адже у Токіо цей показник становить лише 1 камеру на 1 000 людей, а в Римі – 4 камери.
Разом з тим у МВС констатують, що першочерговим завданням наразі є створення єдиної системи, а не суттєве розширення наявної. А от, аби мінімізувати корупційні ризики, необхідно запровадити чіткі правила контролю за доступом до камер: хто, коли та за яких умов може отримувати інформацію. Аналогічні механізми вже працюють, наприклад, щодо реєстру автомобілів. Якщо стається витік даних, відповідального легко встановити.
Ситуація з кіберзагрозами значно складніша. Від початку повномасштабної війни російські хакери намагаються отримати дані про українців. Імунітету до атак не мають ані державні установи, як-от Мін'юст, ані приватні компанії, зокрема "Київстар".
Профільний заступник міністра внутрішніх справ визнає, що загроза зламу існуватиме завжди. Великі та складні системи за визначенням є мішенню для хакерів. Крім того, Росія навряд чи зникне в найближчій перспективі й, очевидно, продовжить здійснювати кібератаки незалежно від ситуації на фронті.
Не існує на 100% захищеної системи сьогодні, тому що є різні можливості впливу і можливості проникнення в цю систему, вони є як апаратні і технічні, так є і просто елементарним людським фактором. До кожної системи має доступ людина, кожну людину потрібно перевіряти і це має бути на системній основі,
– зауважує Тимченко.
Не забуваймо і те, що слова посадовців – це одне, а реальний текст законодавчих ініціатив – зовсім інше. У Верховній Раді неодноразово були ситуації, коли перспективні законопроєкти зазнавали значних змін під час доопрацювання між першим і другим читанням. Щоб у майбутньому депутати не внесли до потенційно корисної ініціативи про камери шкідливі положення, за процесом її ухваленням слід уважно стежити.
Чи вдалось позбутися впливу Китаю та Росії
Китай не лише є лідером за кількістю встановлених камер на душу населення, а й одним із найбільших виробників та експортерів відповідного обладнання, що пов'язано з чималою кількістю ризиків, зокрема, для України. Так, журналісти проєкту "Схеми" від "Радіо Свобода" писали, що частина камер, встановлених в Україні, передає записану інформацію на китайські сервери виробників, які Київ визнав міжнародними спонсорами війни.
Але навіть це не шокує найбільше. Журналісти також повідомляли про використання в Україні систем відеоспостереження з російським програмним забезпеченням Trassir, встановленим на вулицях міст, а також на державних і приватних об'єктах. За словами розслідувачів, такі камери могли передавати дані на сервери в Москві.
У Міністерстві внутрішніх справ запевняють, що ризики, пов'язані з використанням камер, були мінімізовані принаймні на рівні їхнього відомства та підпорядкованих йому структур.
Ми ці ризики максимально мінімізували. І це стосується нашого периметра, за який ми відповідаємо. Камери відеоспостереження, які є на балансі МВС та в наших органах, працюють у локальній мережі – тобто не мають відкритого доступу до інтернету,
– заявив Леонід Тимченко.
За камери, які перебувають на балансі місцевої влади в регіонах, МВС не відповідає. Однак відомство розробило рекомендації, зокрема, для ОВА, щодо того, як мінімізувати ризики, пов'язані з їхнім використанням.
Чому після початку війни більше закупівель
Наш аналіз даних на Prozorro засвідчує, що камери відеоспостереження є одним із ключових об'єктів закупівель, особливо під час повномасштабної війни. З 24 лютого 2022 року до початку 2025 року було оголошено 11,6 тисячі лотів на їхню купівлю. Загальна сума укладених договорів сягнула 3,8 мільярда гривень. Якщо аналізувати ситуацію за роками, то 2023 рік став беззаперечним лідером за обсягами закупівель.
Загалом така тенденція свідчить про зусилля держави у сфері безпеки. Однак варто звернути увагу на рівень конкуренції: 10,7 тисячі лотів із 11,6 відбулися з одним учасником, що означає відсутність конкурентної боротьби. Відсоток лотів із єдиним учасником вражає – 93%.
Лідером за сумою укладених угод стала Київська область – 746,3 мільйона гривень, тоді як сам Київ додав ще 437,5 мільйона. Значні витрати також зафіксовані у Львівській (222,5 мільйона), Закарпатській (143,8 мільйона), Одеській (116,6 мільйона), Полтавській (100,4 мільйона) та Рівненській (107,5 мільйона) областях.
Для порівняння, у прифронтових регіонах витрати були значно меншими: Донецька область витратила 5,8 мільйона, Херсонська – 3,1 мільйона, а Луганська – лише 761 тисячу гривень. Це пояснюється як близькістю до бойових дій, так і труднощами з реалізацією довгострокових безпекових проєктів.
Аналізуючи пікові періоди закупівель після початку повномасштабного вторгнення, можна побачити цікаву динаміку. Так, у грудні 2022 року витрати досягли рекордних 352,5 мільйона гривень.
Після цього активність закупівель залишалася стабільною, з періодичними хвилями зростання. Помітні сплески відбулися у травні та червні 2023 року, а в листопаді 2023 року зафіксовано ще один піковий період. У 2024 році фінансування продовжилося рівномірно, зростаючи у вересні та жовтні.
Загалом ми розуміємо, що камери можуть допомагати поліції, але без чітких правил їх використання вони можуть стати й засобом надмірного контролю.
Зрештою Україна слідує світовій тенденції розвитку систем відеоспостереження, хоча поки що поступається навіть великим демократіям. Але головне питання не в кількості камер, а в тому, хто і як буде їх використовувати. Відкритість процесів, контроль за доступом до даних та захист від зловживань – ключові виклики, які потрібно вирішити, перш ніж система стане справді ефективною та безпечною для всіх.