Старі шаблони гальмують якість освіти: як змінити університетські програми?

Українські університети постійно покращують якість освіти і не менш постійно кажуть, що ця якість потребує суттєвого поліпшення. Можна перелічити чимало факторів, що призводять до утворення цього замкненого кола. Одним із них є певний традиційний спосіб, в який побудовано в університетах освітні програми: загальноприйняті у нас параметри організації процесу навчання студентів напряму заважають досягнути бажаної якості освіти. Хочу в цій статті коротко окреслити такі параметри і запропонувати кілька ідей, як можна змінювати ситуацію на краще. Одразу зазначу, що ці ідеї більше орієнтовані на бакалаврські та магістерські освітні програми за суспільними та гуманітарними спеціальностями (за якими в Україні навчається більшість студентів), аніж на підготовку фахівців із природничих та інженерних наук.

Першою проблемою є засилля коротких навчальних дисциплін.

Студент упродовж семестру зазвичай вивчає одночасно 7–8 курсів, кожен з яких має невелику кількість лекцій і практичних занять. Сумлінний студент приділятиме значну увагу двом чи трьом предметам (бо всерйоз зосередитися одразу на більшій кількості дисциплін об’єктивно важко), а інформацію з інших предметів сприйматиме «по верхах». Оскільки ці два-три пріоритетні курси також короткі, то і в них важко розкрити складний матеріал, глибоко зануритися в нього і міркувати над нюансами. У цій ситуації також часто дублюється інформація в різних курсах, адже складно ретельно узгодити між собою і прибрати повтори у близько 50 дисциплінах бакалаврської програми.

Гарною альтернативою цьому подрібненню має стати опанування студентами лише, скажімо, чотирьох курсів за семестр. Тоді кожна навчальна дисципліна стає «повнокровною», більшою за обсягом, у неї з’являється достатньо аудиторного часу на ретельне опрацювання матеріалу. В окремих курсах цілком доречно запропонувати здобувачам освіти й реальні елементи науково-дослідницької роботи.

Другою проблемою є невизначеність реальних цілей багатьох дисциплін. Потужна бюрократична традиція призводить до того, що опис цілей певної (нагадую, зазвичай доволі короткої) навчальної дисципліни в окремих університетах може зайняти дві-три сторінки щільного тексту. В такому описі неможливо зрозуміти, яких результатів студент дійсно має досягти, а які написано заради надання програмі курсу солідного вигляду.

Гарним інструментом для розв’язання цієї проблеми є розробка програм університетських дисциплін за певним алгоритмом, відомим як «зворотний дизайн курсу».

Згідно з цією методикою, спочатку викладачу слід обміркувати й описати, яких результатів навчання після завершення курсу мають досягнути студенти. Їх не повинно бути багато, 6–8 ключових позицій цілком достатньо.

Наступний крок — зрозуміти, які дії студентів продемонструють, що вони дійсно домоглися цих результатів. Методи контролю знань і вмінь студентів потрібно обирати залежно від цих дій.

Далі, впродовж семестру здобувачі мають навчитися виконувати контрольні завдання. Наприклад, якщо метою є навчитися робити презентації, то на семінарах студенти мають повправлятися в цьому, а не розв’язувати тести, зачитувати короткі відповіді з екранів смартфонів тощо.

Насамкінець викладач має підібрати з предметного поля своєї дисципліни той матеріал, з яким студенти працюватимуть в аудиторіях і вдома в рамках сформульованих на попередніх кроках завдань. Отже, змістова частина програми (силабусу) навчальної дисципліни визначається лише на цьому, завершальному, етапі.

Третя проблема здобуття вищої освіти — негнучкість формату семестрових екзаменів. Зазвичай екзамени є письмовими, їхня частка у підсумковій оцінці за курс становить 40 або 50 балів із 100, інші 50–60 балів студент отримує впродовж семестру. Що тут спірне? Можна нічого не робити пів семестру, спробувати списати на іспиті й завдяки високій вазі іспиту в загальній оцінці отримати «задовільно». До того ж часто застосовується лотерейний принцип: екзаменаційні білети мають варіанти, якість відповіді студента визначається тим, чи витягнув він білет із «знайомими» питаннями.

Усі ці параметри можна змінювати. Коли навчальна дисципліна має багато семінарських і практичних занять, логічно, щоб студент отримував 80% своєї підсумкової оцінки за навчання під час семестру, і лише 20% — на екзамені. Письмова форма іноді не підходить для оцінювання ключових результатів певного курсу, і після його завершення доречніше провести усний екзамен. Можливо, замість лотереї доцільно запропонувати всім студентам однакове екзаменаційне завдання, витративши більше зусиль на його ретельну підготовку.

Формою іспиту може бути й творче завдання, яке здобувачі виконують удома і наступного дня надсилають викладачеві. Ось варіант: доручити студентам поставити важливе теоретичне питання штучному інтелекту (бо вони все одно це зроблять) і проаналізувати помилки, неточності та дрібні деталі відповіді комп’ютера із посиланнями на навчальний матеріал, який опрацьовувався упродовж семестру.

Висока мета всіх цих пропозицій — свідомо «дефлювати» оцінки (на противагу їхній інфляції). Щоб оцінка «задовільно» дійсно означала, що студент успішно опанував більш як половину курсу, а не «знає бодай щось».

Ще однією проблемною традицією української вищої освіти є загалом низький статус письмових студентських робіт.

Суспільні і гуманітарні спеціальності природно пов’язані із роботою з великими обсягами інформації, представленої у формі різноманітних текстів. Опрацювання і створення таких текстів мало би бути чільним видом навчальної діяльності молодих людей.

Проте масштабне соціологічне дослідження десятирічної давності (див. рис.) засвідчило, що українські студенти і, зверніть увагу, викладачі вважають головними умовами отримання високих оцінок відвідуваність занять і активну участь у них (що ніяк не характеризує здобуті результати навчання), гарні знання з предмета («гарність» неможливо виміряти), усні виступи та виконання контрольних робіт. Підготовлені студентами вдома письмові роботи — лише на шостому місці цього «рейтингу».

З часу проведення цього опитування ситуація змінилася тільки в тому, що дипломні роботи почали перевіряти на відсутність плагіату. Але наївно очікувати високої якості від бакалаврської дипломної роботи, якщо випускник за попередні чотири роки підготував лише дві курсові. Вміння добре писати, формувати й аргументувати свою думку потребує постійної наполегливої практики.

Системи генеративного штучного інтелекту, які за секунди створюють довільні тексти на будь-який запит, є в цьому ключі новим викликом. Вони оновлюють систему координат, в якій мають існувати письмові студентські роботи, поради і відгуки викладачів. Але ці координати геть не є підставою для відмови від систематичного навчання студентів нюансів письмової форми комунікації та викладу власних думок.

Крім того, на бакалаврських освітніх програмах суспільного та гуманітарного спрямування, які ставлять собі за мету надавати дійсно ґрунтовну глибоку освіту, було би чудово бачити якусь наскрізну лінію розвитку мислення — вид діяльності, яким студенти регулярно займатимуться з викладачами всі чотири роки навчання.

Маю три ідеї. Вивчення класичних праць видатних науковців вашої спеціальності. Або знайомство з найкращими творами світової літератури із застосуванням технік повільного читання. Або прискорене опанування англійської мови на першому-другому курсах і викладання англійською половини дисциплін на старших курсах бакалаврату. Суть — запропонувати студентам комфортний простір для постійного творчого навантаження розуму.

Насамкінець наголошу, що жодна з вищенаведених ідей не суперечить чинному законодавству України, стандартам вищої освіти чи вимогам Міносвіти. Розбудова освітнього процесу на оновлених методичних засадах здатна залучити в університети сильніших і вмотивованіших вступників. Як нашим закладам вищої освіти підійти до окреслених змін? Варто починати діалоги на рівнях студентів, викладачів, факультетів і кафедр. Напевно, найкращим шляхом може бути спочатку експеримент із перебудови в університеті логіки бакалаврської чи магістерської програми з якоїсь однієї спеціальності. Наступного року — масштабувати такий експеримент на два факультети тощо. Авжеж, усі у вищій школі виграють від поступового переосмислення і трансформації окремих традиційних практик, які з часом втрачають актуальність.