Психологічна програма «СяяТИ», або Як жінки з досвідом втрати підтримують одна одну

Як прокинутися вранці й жити своє життя далі, якщо твоєї близької людини поруч немає? Це питання неодноразово ставили собі учасниці психологічної програми «СяяТИ», яку організувала громадська організація «Бути». Ця організація надає супровід людям у втраті та горюванні.

Простої відповіді немає — кожна учасниця проходила власний шлях відновлення себе.

Про програму

Громадська організація «Бути» розробила «СяяТИ», взявши за основу восьмикрокову норвезьку програму по роботі з втратою для дорослих, підлітків і дітей, які втратили близьких унаслідок смерті (Університетська клініка Акергсус, Норвегія).

Голова організації Крістіна Бут, пройшовши навчання від ГО «Інститут психології здоров’я», яке є партнером норвезької організації в Україні, адаптувала програму під запити учасниць. У парі з нею працювала клінічна психологиня Інна Сузова. А фінансово програму підтримав Український жіночий фонд.

Основна мета «СяяТИ» — допомогти учасницям не залишатися наодинці з горем, навчити їх жити з втратою та нагадати про важливість піклування про себе.

Серед учасниць програми були жінки з різними видами втрат: хтось втратив близьких і друзів; хтось проживає невизначену втрату (рідні в полоні або зникли безвісти), а хтось залишився без домівки та зв’язку з рідним містом чи селом.

«Кожна з жінок подолала свій шлях прийняття, усвідомлення втрати та планування майбутнього, — ділиться Крістіна Бут. — Звісно, кроки для всіх були різними. Одна учасниця, наприклад, почала навчатися на іншій спеціальності, знайшла роботу, інша нарешті змогла розслабитися, подбати про себе й помріяти про майбутнє. Ще інша після нашої третьої зустрічі написала, що вперше за довгий час після жахів, пережитих у Маріуполі, змогла заснути й не бачити страшних снів».

У суспільстві зменшується упередження щодо психологічної допомоги — дослідження

Крістіна Бут наголошує на підтримці жінками одна одної. Так, коли одна учасниця розповідала про свої успіхи на шляху отримання посвідчення водійки, вся група її підтримувала, як давню подругу.

«Усе це — маленькі й на перший погляд незначні кроки, але саме вони сформували в наших учасниць забуте відчуття самоцінності, радості від життя та бажання, власне, жити — попри все», — каже Бут.

Програма складалася з п’яти онлайн-зустрічей, а завершувалася кількаденним спільним виїздом у Карпати — похід у гори, арттерапевтичні техніки та вправи на відчуття свого тіла, а ще затишні розмови біля багаття й багато обіймів. Учасниці програми спілкуються дотепер, радіють успіхам і надсилають подарунки одна одній, довіряють.

Про втрати й пошук внутрішніх опор

Про те, як це працює, розповіли Ірина з Одеси та Наталя із села Благовіщенка поряд з Енергодаром.

За останні сім років Ірині довелося пережити втрату двічі. Уперше — 2017-го, коли її син народився передчасно й помер на третій день у пологовому будинку.

А 2022 року Ірина поховала матір, смерть якої була раптовою й шокувала.

«Мама була досить молода, стежила за здоров’ям, усе життя присвячувала сім’ї і дітям. А одного ранку не зустріла світанок і як у тій пісні… «тихо пішла за межу», — ділиться Ірина.

Жінка пригадує, що, стикнувшись із першою втратою, залишилася з болем сам-на-сам. І хоча поруч була сім’я, яка підтримувала, їй здавалося, що це «суто її біль», тож ні з ким ним не ділилася.

«Я носила під серцем маленьке янголятко, будувала плани — й в одну хвилину все обірвалося», — із сумом пригадує жінка.

Вона читала багато книжок про втрату, переглядала відео, щоби хоч якось собі зарадити. І хоча багато вже знала про втрату, та до смерті близької людини навряд чи підготуєшся.

«Хоча втрату матері важко переживала, але цього разу розділила біль у рівних частинах із рідними…» — каже Ірина.

Заповнюючи анкету на програму «СяяТИ», жінка шукала кваліфікованої психологічної допомоги, прагнула опинитися в оточенні жінок, які теж пройшли крізь біль, сльози, сум, страждання й не зламалися.

«Цінними для мене стали наші зустрічі — потужна взаємна підтримка жінок, ця енергія, чутливе ставлення», — розповідає про участь у «СяяТИ» Ірина й додає, що корисною була також інформація фахівчинь про втрату, розмови наживо в Карпатах, енергія обіймів.

За час програми Ірина мала змогу знайти власну відповідь: «Кожна людина проживає своє життя, вивчає свої уроки, й тільки від нас самих, від нашого ставлення до ситуації залежить, як ми житимемо — чи насолоджуватимемося новим днем, чи горюватимемо. Я обрала жити. Так, прийняти весь біль, пам’ятати своїх рідних, але жити. І хоч як важко, помічати промені сонця, звук морських хвиль, спів птахів…».

«Після наших зустрічей у моєму житті почало трошки розвиднятися. А до того день просто змінював інший день…» — починає розповідь про себе Наталя. Жінка пів року жила в окупації, а потім змушена була виїжджати сама з трьома дітьми. Чоловік залишився на окупованій території, й ось уже понад два роки Наталя живе в Запоріжжі в очікуванні, коли зможе повернутися додому.

Якось, чекаючи молодшого сина із занять, мала нагоду поспілкуватися з психологом. Тоді Наталя зрозуміла, що потребує фахової підтримки. Тож наважилася подати заявку на «СяяТИ».

«Мені давали сили не тільки наші зустрічі, а й підготовка до них, скільки емоцій… Наприклад, мені було важко шукати фотографії дому, переглядати їх. Але якби не було важко, то не було б і результату…

Тепер я думаю: певно, мені потрібно було через усе це пройти. Спочатку було багато звинувачень у бік чоловіка — чому він не виїхав разом із нами, а тепер уже й не може. Бо ж складно було не тільки фінансово утримувати трьох дітей, а й емоційно… Вони до мене звертаються за порадами, дивляться як на маму, котра знає все, а в мене немає відповідей…» — каже жінка.

Як говорити з дитиною про втрату близької людини та допомогти їй пережити горе. Поради психологині

Наталя ділиться, як її надихали зміни в інших жінках — нехай невеликі. І від того їй додавалося впевненості змінювати щось і у власному житті. Сама Наталя — із села, розповідає, як їй хотілося знайти роботу, але вона боялася, що у великому Запоріжжі не дасть цьому ради. І все ж таки спробувала. Відгукнулася на одну з вакансій — у магазин продовольчих товарів.

«Як люди до мене ставитимуться? Це ж треба десь змовчати, тому посміхнутися, цим догодити… Але якщо я не спробую, звідки знатиму?» — пригадує Наталя. Однак після місяця стажування їй запропонували роботу.

«Я можу похвалитися дівчаткам, що мені подобається моя робота», — усміхається Наталя, тепло називаючи учасниць програми «СяяТИ» «дівчатками».

Клієнти відчувають приязнь Наталі. Якось у розмові поділилася, що не місцева, переїхала сюди з дітьми, що захоплюється плетінням.

«І так було неочікувано, коли мені запропонували принести якусь консервацію, нитки…» — каже Наталя.

Жінка згадує одне непросте завдання на програмі, коли в неї запитали, чи є якісь позитивні моменти навіть у таких жахливих обставинах, як війна, втрата дому, розрив родини.

«Та який може бути позитив?! А потім я почала озиратися… Мій найменший син має затримку мовлення. Ми не били на сполох, чекали, коли «вибалакається». А його потрібно було вже возити до логопеда, ми втрачали час. А які в нас у селі фахівці? У Запоріжжі нам пощастило… Є зрушення в сина. І це справді позитивний момент. Або ж ми з донечкою стали більше спілкуватися. Я гадала, що в моїх дітей усе є — одяг, іграшки, ми возили їх на море… Але з’ясувалося, що їм бракувало спілкування з мамою. Я ж постійно як не на роботі, то на городі. А їм хотілося, щоб ніхто нікуди не біг, і в спокої розповісти мені щось важливе», — каже Наталя.

Жінка розповідає, що до участі в програмі «СяяТИ» не могла уявити, що може почуватися щасливою — без свого дому, без рідного села.

Тепер каже, що майже три роки чекає й не знає, чи зможе повернутися додому. Їхній будинок зруйновано, чоловік уцілів дивом, бо під час прильоту був у літній кухні. Так зараз там і живе.

«Спочатку я вважала, що це я винна, що наша сім’я розділилася, що ми поїхали, що війна почалася… Годі! Як подумати, чоловік міг виїхати разом зі мною. Не я ж йому звеліла залишатися. Скільки ж може бути в мені того почуття провини? І так в усьому іншому — я шукаю розради, а не як себе звинуватити. А коли мені погано, як-от сьогодні — гуп, гуп, ці обстріли, — я згадую наші Карпати, як ми піднімалися вгору, яка була тепла сонячна погода, й ловлю себе на думці, що вже можу посміхатися».

Психологічна програма «СяяТИ», або Як жінки з досвідом втрати підтримують одна одну