Як Гітлер здобув владу: «крутий поворот» історії ХХ століття

У Німеччині, яка тоді була однією зі взірцевих демократичних держав, кабінет канцлера Брюнінга у 1930 році під час усесвітньої економічної кризи спробував будь-що втримати стабільність марки і сформувати бездефіцитний бюджет. За пів року наслідком цих намагань стало зростання удев’ятеро фракції досі маргінальної NSDAP у Рейхстагу з 12 до 107 місць. З 54 до 77 місць зросла у результаті цих виборів і фракція Компартії Німеччини. А за рахунок чого передусім майстрували бездефіцитний бюджет?

За рахунок допомоги з безробіття та соціальних програм. Відтак процеси розвивалися, й улітку 1932 року кількість виборців, які проголосували за тоталітарні партії нацистського й комуністичного штибу, які ставили на перше місце «благо трудящих», а не «інтереси плутократії», перевищила 52%. А невдовзі замість макроекономічної стабільності країна отримала на чолі себе стабільну націонал-соціалістичну партію.

Що цікаво: заходи Брюнінга на тоді почали вже давати перший ефект, намітилися ознаки виходу Німеччини з фінансово-економічної кризи. Але теоретична правота зіштовхнулася з тим, що зветься соціальною реальністю; на додачу чимале число тих представників великого капіталу, які не зазнали значних збитків від кризи та демонстративно шикували на тлі народних злиднів, мало яскраво виражене неарійське походження (передусім це стосувалося власників мереж універсальних магазинів, які вистояли у кризу, тоді як дрібні крамарі розорилися).

І цим на повну скористався «фюрер німецької нації», команда якого запропонувала інші шляхи подолання кризи та підвищення добробуту трудящих – і все це, попри заперечення ліберальних економістів, дуже швидко спрацювало.

А за океаном Герберт Кларк Гувер, попередник Франкліна Делано Рузвельта на посаді президента США, 1932 року збалансував бюджет і скоротив державні витрати. У результаті американська економіка опинилася на грані колапсу, а фінансова система почала розсипатися (хоча врешті-решт бюджет бездефіцитним звести не вдалося – дефіцит перевищив 4 мільярди доларів, незрівнянно «вагоміших», ніж сьогодні).

Політична ситуація дійшла краю: ліві і праві радикали піднімали на свої марші мільйони безробітних. У відповідь табір безробітних ветеранів війни у Вашингтоні влада розчавила за допомогою танків. До березня 1933 року практично всі банки США зупинили свою роботу. Ще тиждень-другий, і невідомо що сталося б з Америкою. На щастя, 4 березня вступив на посаду Рузвельт, який розпочав «Новий курс».

До чого це я згадав? А до того, що знання історії – річ надзвичайно важлива. Знання та розуміння, не механічне заучування фактів, а прагнення зрозуміти їхню логіку. Адже іноді події минулого повторюються тим чи іншим способом у сьогоденні, бажають цього чи не бажають самі учасники історичних процесів. Ба більше: буває, що хтось вираховує алгоритми розгортання подій і свідомо використовує їх.

Але частіше такі алгоритми «тягнуть» за собою і у собі тих, хто вважає себе незалежними суб’єктами історичного процесу, описуються ці алгоритми як «зіткнення цивілізацій» Гантінгтона, «виклики-відповіді» Тойнбі, «хвилі Кондратьєва» чи ще якось. Але значно частіше не відбувається достеменного повторення «крутих поворотів» історичної практики, хоча при цьому ті чи інші сучасні події несуть на собі відблиск минувшини, тож не випадково про такі події згадують, але нерідко спрощують, «накладаючи» їх на сьогодення.

Один із таких «крутих поворотів», які привертають і привертатимуть увагу наших сучасників – прихід у 1933 році до влади у Німеччині Гітлера та ствердження у цій країні нацизму, з усіма загальновідомими наслідками. Ця подія наклала відбиток на все XX століття, ба більше – і сьогодні відчутний її резонанс, оскільки неототалітаризм марширує планетою, а у Кремлі сидить, за висловом одного з недобитих тамтешньою владою істориків з «покоління перебудови», не хто інший, як «Гітлер і Сталін в одному флаконі».

Отож розглянемо детальніше події, які передували 1932-33 роках у цій країні. Німеччина (Другий Райх, Німецька імперія) зазнала поразки у Першій світовій війні («Великій війні», як вона звалася на Заході). Умови миру були для Німеччини вкрай обтяжливими, причому на перемир’я Берлін погодився на одних умовах, а нав’язаний країні Версальський договір містив значно жорстокіші умови.

Йшлося не лише про втрату значних територій, а й про величезні репарації на користь переможців, про заборону мати армію понад 100 тисяч особового складу, а на озброєнні цієї армії – літаки та танки, про перехід Саарського вугільного басейну під французьке управління, про фактичний зовнішній контроль за економікою країни. Втрата африканських та тихоокеанських колоній була теж болючою: адже цим колоніям ніхто й не подумав надати бодай позірну незалежність, вони просто опинилися під контролем нових господарів, переважно тих же Британії і Франції.

До цього слід додати тривання антинімецької пропаганди у мас-медіа держав Антанти впродовж 1920-х років та небажання взяти до уваги реальну демократизацію Німеччини, яка від імперії перейшла до т.зв. Ваймарської республіки.

Не дивно, що за таких обставин – тривала економічна криза, що вилилася у гіперінфляцію 1922-23 років, масові злидні, всенародна ненависть до «плутократів» Антанти, які наживалися на лихах Німеччини, мільйони неприкаяних ветеранів війни, наявність значного числа стрілецької зброї «на руках», внутрішньополітичний хаос, зрештою, тяжка національна травма – у країні набули популярність радикальні ідеології та партії. Не випадково у 1920-му червоні війська Тухачевського, йдучи у війні проти Польщі повз Східну Пруссію, щоб «напоїти червоних коней водою Вісли та Рейну», за місяць легко набрали добровольчу німецьку бригаду.

«Дайош Варшаву – дай Берлін!». Але все ж провідними політичними силами Німеччини стали дві соціал-демократичні партії та кілька центристських. Лідери комуністів Карл Лібкнехт і Роза Люксембург були заарештовані та страчені, Баварська та Бременська совєтські республіки – розгромлені, а разом із тим влада завдала поразки учасникам кількох праворадикальних путчів. Першим прем’єром, затим президентом республіки став соціал-демократ Фрідріх Еберт. А у 1923 році сталося взагалі щось дивовижне.

На 9 листопада цього року Комінтерн (тобто Москва) призначили початок соціалістичної революції у Німеччині. До країни були відправлені знані більшовики – Бубнов, П’ятаков, Радек, Шмідт, Уншліхт плюс декілька тисяч інших (усі вільно володіли німецькою мовою). Фінанси та зброя постачалися через дипломатичне представництво.

Здавалося б, за умов шаленої гіперінфляції – на початку жовтня за 1 долар давали 10 000 000 000 марок, а на початку листопада вже 4 200 000 000 000 – агентура Комінтерну, яка розплачувалася твердими валютами або золотом мала всі шанси на успіх.

Але ні, у підсумку нічого не вийшло – тільки Тельман у Гамбурзі підняв був швидко придушене повстання. А у дні, на які Комінтерн запланував більшовицьку революцію, 8-9 листопада, у Мюнхені підняв «національну революцію», також швидко придушену, Гітлер…

Наприкінці 1923 року гіперінфляцію влада приборкала, комуністи чубилися між собою, нацисти також. Гітлер сидів, а Тельмана від арешту врятувало депутатство. Країна почала нормально розвиватися, використавши відносини з СРСР для прориву економічної облоги з боку Антанти. Терени Союзу використовувалися і для розташування підприємств німецького ВПК і навчальних баз льотчиків, танкістів і «хіміків» (фахівців із бойових газів). Але у 1925 році несподівано помирає президент Еберт – гнійний апендицит, главою держави стає фельдмаршал Гінденбург.

Тоді ж компартію очолює Ернст Тельман, який невдовзі «вичищає» своїх опонентів і перетворює КПН на напівмілітаризований бойовий організм (з потужною власне мілітарною структурою – 130-тисячним Союзом червоних фронтовиків). З 1926 року Москва щорічно через дипломатичні представництва надає КПН 150 тис. марок (половину бюджету партії), а також значні суми для «спеціальних заходів» (лише у 1926 році компартія одержала 120 тис. марок на організацію референдуму про конфіскацію майна колишньої еліти, 100 тис. марок на проведення Конгресу трудящих тощо). Совєтські гроші формували бюджет бойових структур КПН, забезпечували підготовку «експертів» для них, у тому числі у Союзі, і конвеєрне виробництво фальшивих документів.

Іншими словами, без Комінтерну чи, що те саме, без політбюро ЦК ВКП(б) компартія Тельмана перетворилася б на не надто значну силу. Проте і гроші не дуже допомагали Комінтерну: 1928 року компартії капіталістичних країн (Європа, Північна Америка, Австралія, Японія) налічували 583 тис. осіб, тоді як 1921 року – 1 млн 516 тис., осіб, тобто їхня чисельність скоротилася майже втричі. А партії Соціалістичного Інтернаціоналу – 6 млн 637 тис. осіб, на 350 тис. осіб більше, ніж 1923 року.

За таких обставин Комінтерн вирішив оголосити головним ворогом робітничого класу соціал-демократію, яка була офіційно названа «соціал-фашизмом». Це слівце широко використовують німецькі комуністи. Не лише берлінський поліцай-президент соціал-демократ Цергібель виявився «соціал-фашистом», а й робітники – соціал-демократи та їхні діти. Популярні гасла того часу: «Геть соціал-фашистів з підприємств!», «Геть соціал-фашистську молодь з підприємств!», «Геть дітей соціал-фашистів зі шкіл!». У резолюції X пленуму виконкому Комінтерну (липень 1929 року) «соціал-фашизм» був оголошений «особливою формою фашизму у країнах із сильними соціал-демократичними партіями». Але нове гасло не дуже допомагало…

І тут комуністи, і не лише вони, а й інші радикали, одержали рятівний подарунок від нерозважливого фінансового капіталу – світову економічну кризу, яка у США, де вона й почалася, зветься «Великою Депресією». Вектор суспільних настроїв повернувся у бік державного регулювання економіки, більш чи менш послідовного та жорсткого, і державних соціальних гарантій. Люди прагнули стабільності, навіть шляхом відмови від більших чи менших виявів політичної свободи. Особливо у Німеччині, де не лише демократія, а й загальнонаціональна єдність іще не усталилися.

Настанова на завдання головного удару по соціал-демократії й особливо по її лівих елементах як «замаскованих» і тому більш небезпечних ворогах робітничого класу, ніж фашисти, була закріплена влітку 1930 року на XVI з’їзді ВКП (б), де Молотов, який став головою уряду, висунув задачу «всебічної відсічі наступаючому фашизму і соціал-фашизму». У розвиток цієї настанови XI пленум виконкому Комінтерну (березень-квітень 1931 року) охарактеризував розвиток соціал-демократії як «безперервний процес еволюції до фашизму», і назвав соціал-демократичні партії «активним чинником і транслятором фашизації капіталістичної держави».

Тож хоча економічна і політична криза у Німеччині все загострювалася, компартія і далі керувалася принципом «смертельного бою» саме з соціал-демократією. А щодо наступу фашизму у Німеччині, і не тільки у ній, керівники Комінтерну та німецької компартії змінили риторику. У їхніх промовах і статтях стала все частіше звучати думка, що фашизм неухильно росте, його перемога неминуча.

Тому комуністи повинні не «сліпо кидатися» у боротьбу з фашизмом, а дозволити йому оволодіти владою, щоб він «скомпрометував» себе. Тільки після цього, мовляв, проб’є час «наступу комуністів». Не дивно, що на прихід до влади уряду Гітлера у керівництві Комінтерну відреагували зневажливо – мовляв, «обдурені Гітлером маси починають відходити від нього… У лавах самої партії націонал-соціалістів, серед штурмовиків відбувається бродіння, в самому керівництві відбувається тертя… Занепад партії націонал-соціалістів розпочався…». І це – вже лютий 1933 року!

Іншими словами, політика Комінтерну (читай – Москви  та російських більшовиків, які контролювали міжнародний комуністичний рух), метою якої були розгром соціал-демократії та якомога більш швидка революція у Німеччині, стала одним із головних чинників, який сприяв приходу Гітлера і його партії до влади.

Другим із таких чинників стала соціально-економічна політика центристських партій, які не вловили виклики часу, як це зробила команда Рузвельта ще у бутність того губернатором штату Нью-Йорк, перейшовши від економічного лібералізму до дирижизму.

Третім головним чинником слід назвати німецьку звичку до Ordnung’у та мілітарну традицію, поєднану з масовою схильністю – ще з середини ХІХ століття – до соціалістичних ідей, що у підсумку дало різновид тоталітарного соціалізму (тут і нацисти, і комуністи сходилися багато у чому).

Нарешті, нацисти мали незрівнянно ширшу та більшу соціальну базу, ніж комуністи (робітники, безземельні наймити на селі та митці-марксисти). За нацистами теж стояло робітництво, але і селяни незалежно від статків, і безробітні будь-якого класового походження, і офіцери-ветерани (не тільки солдати), і студенти, і розорені крамарі, і значні капіталісти («національний трудовий капітал»); ясна річ, що всі вони мали бути «істинними арійцями».

Соціал-демократи теж мали значно ширшу соціальну базу, ніж комуністи, але у них не було яскравих енергійних лідерів, які б змогли у критичний момент кинути у бій сотні тисяч своїх бойовиків. А КПН і НСДАП були дуже схожі: обидві сповідували реваншизм, ненавиділи «плутократів», спиралися на воєнізовані формування, мали на чолі ветеранів-фронтовиків, нагороджених Залізними хрестами й іншими відзнаками, – артилериста Тельмана та піхотинця Гітлера.

Втім, у нацистів була відчутна перевага: вони постійно заявляли про себе як про національну силу, тоді як комуністи торочили про Москву, Комінтерн та СРСР, де тоді у населених німцями регіонах (Поволжя, Причорномор’я) лютував Голодомор, про що Геббельс розповідав правду і чисту правду.

Звісно, окресленим вище не вичерпана заявлена проблематика статті. Проте певне уявлення про давні (а водночас й актуальні) історичні сюжети читачі, гадаю, одержали. А «Новий курс» Рузвельта як дієва альтернатива тоталітарному соціалізму, як на мене, заслуговує окремого розгляду. І на закінчення – невеличка, але показова історична трагікомедія.

Як відомо, Геббельс канонізував штурмовика, недовченого студента Хорста Весселя, смертельно пораненого у сутичці з комуністами. Цей персонаж у вільний від бійок час підробляв сутенером. А його вбивця, «червоний фронтовик» Альберт Геллер теж був недовченим студентом і… сутенером.