Говори з глухим

Усі чомусь досі намагаються достукатися до Росії, щоб вона припинила гатити по нас і сіла за стіл переговорів. Поговорити, як розумні люди. Колись і я, простий громадянин без бойового досвіду, сприймав будь-яку війну саме так. 2022 року швидко зрозумів, що Москва таких розмов не чує.

Росіянам слова про переговори заради миру — як комариний писк. Тільки дратують тебе, поки ти розминаєшся перед черговим ударом. Історія це продемонструвала десь сто тисяч разів, якщо не більше. Кому пакт Молотова-Ріббентропа, кому Мінські угоди — як не назви Росію, вона до домовленостей ставиться однаково погано.

Це не ти домовляєшся з росіянами. Це вони за певного бажання підігрують тобі, вигравши тайм-аут, аби перегрупуватися й вдарити ще сильніше. Але ж ні, світові розумники в костюмах усе ще вірять у силу дипломатії. Смішно аж до кривавих сліз.

Москві, ясна річ, начхати на всі ці потуги. Однак вона не проти, щоб західні держави витрачали сили та час саме на це. Тому росіяни по своїх каналах імітували подальшу зацікавленість у переговорах, коли закидували м’ясом Бахмут, коли штурмували Авдіївку. І коли на Куп’янську плацдарми розширюють — дурникам у краватках завше встигнуть кинути натяк на «поговорити».

Просто більшість «експертів» із тилу не в курсі, що там на фронті діється. І я зараз не про український тил, хоча до нього теж вистачає питань. На жаль, це про тих, хто 2022 року назвався потужним тилом та згодом почав висувати нам умови для тих чи інших дій. Легко уявити, що війна сама по собі розсмокчеться, коли сам не сидиш у бліндажі. І не слухаєш, як прильоти лягають усе ближче.

Хтось читає зведення Генштабу, а хтось їх щодня пише власною кров’ю. На жаль, хіт-парад розмов з агресором лише підтверджує цей контраст. Знаєте, я до 2022-го і сам думав, що світ якось усе це владнає. Потім прийшов до тями з автоматом у руках і зрозумів: ніхто нічого не владнає, поки ми самі не вистоїмо.

Ми так пишаємось FPV, що забули причину їхньої популярності.

А Росія тим часом не зупиняється. У неї завжди є ще одна хвиля живого м’яса, ще один танк, ще один розвідувальний дрон та ще одна тачка з БК для арти. І це не тому, що там живуть суцільні генії війни. Просто їх абсолютно не хвилюють утрати. І ціна цих утрат: не забувайте, скільки разів в історії Росія зводила кампанії до кидання м’ясом без серйозних здобутків опісля. Втім, кидатись м’ясом це не заважало.

Але ж спробуй поясни це цивільним розумникам. Вони вважають, що точно знають усе краще за тебе. Бо ти лох в окопі, а вони читають BBC.

Курська операція, звісно, декого добряче заплутала. Побачили, як наші хлопці зайшли туди. Як російські елітні підрозділи побігли під Суджу. Звісно, вони не будуть з-під Суджі їздити на півставки в Запорізьку область. Тож тиск дещо спадає. І легко на цьому моменті подумали: «О, та вони ж закінчилися!».

Я сам спочатку повірив. Приємно ж думати, що ворог уже на межі. Проте росіяни перекинули сили, перегрупувалися, а ми тим часом тримали той плацдарм, поки могли. Ілюзія, що вони «закінчилися», швидко розвіялася. То там, то тут знову тиснуть масою — і не тільки одноразовими Ваньками на мопедах, а й технікою. Та, на жаль, іще в них є.

Але ж ні. Десь у Європі видніше, що війну можна завершити розмовами. То ж розумні люди там сидять. Дуже багато воєн пережили за своє життя. І кожну, мабуть, завершили виключно переговорами. Авжеж, авжеж.

У Курській області нам усе одно доведеться згортати операцію. Не тому, що ми слабкі. Тримати таке — це не тільки про героїзм, а й про логістику, снаряди, людей. Я, коли тільки пішов на війну, думав, що героїзм вирішує багато чого. А потім побачив, як без пального чи боєкомплекту навіть найкращий батальйон — звичайна мішень.

Щойно ми звідти підемо, усі побачать, що росіяни повернулись на звичні їм ділянки фронту. У них є резерви, план, бажання гнути свою лінію до кінця. А ми тут стоїмо та тримаємо фронт, поки світові «миротворці» сперечаються, якої кави краще випити перед черговою потужною заявою щодо війни — лате чи мак’ято.

І отут у мене запитання. Просте, як двері, але ж зрозумійте дурника в пікселі. Шановні, а якого біса Захід усе ще вмовляє Росію? Я вже три роки з автоматом бігаю, а він досі вірить, що Путін раптом скаже: «Ой, та ви праві, давайте миром».

Жодного натяку на переговори з боку росіян немає.

Жодного натяку на припинення поставок м’яса на фронт немає.

Якщо комусь важливіше подивитись на тил замість фронту — гаразд, жодного натяку на припинення регулярних обстрілів також немає.

Ну так чого тут чекати? Мало говорили?

Однак наші партнери вперто грають у цю гру, ніби язиком можна зупинити танк. Одні воюють, інші говорять. Звісно, куди ж мені до такої глибокої мудрості?!

Уявімо, що країни наговорились. Або на Заході в когось язик пересихає від посиленої вентиляції через дірку між щелепами, або росіяни вкотре ескалюють. Що дали ці розмови? Правильно, нічого. Тобто було витрачено час, щоб усе залишилося на тих самих позиціях.

Витрачати час логічно на те, щоб налагодити конвеєр зі снарядами чи дронами. Тоді паралельно можна вести порожні балачки з тим, кому твої слова як мертвому припарка. Але напирати на друге без першого дуже-дуже дивно. Я б сказав, навіть тупо.

Колись і сам думав, що дипломатія — це круто. Розумні дядьки в краватках усе вирішують. Та це були уявлення до повномасштабки. Коли прилітає по твоїх позиціях, поки «краватки» в Женеві каву п’ють, уявлення мають звичку змінюватись. Бо це досвід.

Раніше «краваткам» здавалось, що це Україна миру не хоче. Тепер «краваткам», мабуть, здається, що Росія не чує їхніх геніальних аргументів і треба повторити їх гучніше. Хоча насправді їй начхати. Але ж ні, ще поговорімо, раптом на сотий раз спрацює.

Наш автор приніс щось цікаве та історичне. Ще б знати, хто це.

Добре, що від України із закликами «Поклади мир у склянку і просто додай води!» врешті-решт відчепилися. Бо це ж не ми 2014-го чужі області відбирали. Не ми 2022-го влаштували треш на повну. І точно не ми зараз воюємо виключно заради величі на кістках сусідів. Це все російська забава.

Москві плювати на ваші резолюції. Чхати вона хотіла на ваші круглі столи та квадратні мрії. Ми це відчуваємо щодня. Проте за кордоном завжди знайдеться розумник, якому все ще хочеться поговорити з агресором. Ось тільки агресор у курсі. І завжди радий затягнути час на розмови, поки його армія міситься десь тут.

Можна довго себе тішити, що другий фронт у Європі неможливий. НАТО, п’ята стаття, ядерна парасолька. Це дуже весело, напевно. Ось тільки у росіян своя ядерка є. Вони нею не кидаються навсібіч, а тримають як козир. Мовляв, тільки спробуйте нас чіпати.

Це як у Карибській кризі — усі знали, що є чим бабахнути, тому й сіли домовлятися. Однак тоді домовлятись хотіли обидві сторони. А зараз цього ніхто не хоче, крім Заходу. Росія грає у свою гру, а ми стоїмо між ними і чекаємо, поки цивільні генії нарешті зрозуміють: говорити було прикольно, але результат нульовий.

Поки одним байдуже, а іншим цікаво говорити з глухим, Україна воює. Не вся, на жаль — у нас досі є ті, для кого війна десь там, далеко, і їх вона буцімто не зачепить. Я до 2022-го теж так думав. Проте люди на передку вже зрозуміли: цивілізований світ поїхав на спеціальну олімпіаду з марнування часу.

Вибачте, говоруни, що ми тут тримаємо фронт. Вибачте, що втрачаємо побратимів. Вибачте, що на чергових миротворців із листами до Кремля реагуємо міцним словом та такими ж побажаннями. Вибачте, що так заважаємо вашим мріям. Мабуть, це для того, щоб ваші мрії відпали самі по собі, а не були розчавлені танком.

Колись у підручниках напишуть, як Захід настільки боявся глобального конфлікту, що дав змогу регіональній війні розростися саме до такого масштабу. Вони там усе пояснять красиво: мовляв, хотіли миру, а ці поганці ось так зробили. Сподіваюся дожити до того дня й почитати офіційну версію.

Хоч знатиму, як такі речі писати без матюків. Може, ще й пару абзаців від себе додам. Я не в краватці, звісно, але раптом хоча б для пари речень місце залишать.