"Огонь запеклих не пече": Ветеран, який 10 років перебуває у колісному кріслі, став спортивною зіркою

"Огонь запеклих не пече".

Ці рядки великого Кобзаря, що стали гаслом сучасних оборонців України, у випадку з ветераном із Закарпаття, 40-річним Рустамом Росулом, справедливо можна було б доповнити так: "І бронебійні кулі не беруть".

На початку російсько-української війни чоловік мобілізувався до лав ЗСУ, але, "спіймавши" чотири бронебійні кулі на сході, пересів у колісне крісло.

Сила власного характеру дозволила воїнові не лише не зневіритися після спінальної травми, але й стати спортивною зіркою.

Свою історію воїн розповів журналістам.

Хотів змін для країни.

До початку війни, у 2014 році, Рустам Росул працював на будівництві, займався покрівлею дахів.

Досвід строкової служби він мав від часів, коли Росія анексувала Крим та вдерлася на Донбас.

"Тоді переважно мобілізовували тих, хто сам хотів йти служити.

Я міг і не йти, але пішов, бо хотів змін для країни", – пояснює Рустам.

Захисник потрапив у Чопський прикордонний загін, після бойового злагодження був відряджений на схід, де вже точилися запеклі бої.

Під час одного із бойових виїздів автівка, у якій перебував Рустам із побратимами, потрапила під обстріл.

Двоє побратимів тоді загинули, а Рустам вижив.

Коли чоловіка перевантажували в інший транспорт для евакуації, боєць вже тоді зрозумів, що ніг він не відчуває.

Тіло військового вразили чотири кулі, травмувавши легені, ногу, черевну порожнину й спинний мозок.

Подальший розвиток подій чоловік пам’ятає лише уривками, адже втратив свідомість від отриманих поранень і больового шоку.

У пам’яті закарбувалася лише екстрена евакуація гелікоптером.

"Він залітав уночі, з якогось стадіону, навіть світло не вмикали, бо с*ки націлені були на те, щоб збивати із РПГ усі наші "вертушки", – каже захисник.

На гелікоптері Рустам був доправлений у Дніпро до лікарні імені Мечникова, де два тижні провів у комі.

Ніхто не думає, що буде постійно жити у кріслі колісному.

8 місяців лікування, серія операцій, але чутливість нижньої частини тіла не поверталась – уламок кістки тиснув на нерв у спинному каналі.

Боєць шукав допомоги в Ізраїлі та Німеччині, однак, тамтешні лікарі не ризикнули взяти на себе відповідальність та провести надскладну операцію.

Допомогти наважився професор у столичному Інституті нейрохірургії.

Однак згодом, після першої операції з видалення уламка, медик помер, й Рустам залишився сам на сам зі своїми проблемами та труднощами.

"Жодна людина не думає, що буде жити постійно у кріслі колісному.

Кожен думає, що він одужає та ще воюватиме.

А потім потроху ти починаєш розуміти, що життя, такого як раніше, вже не буде і треба призвичаюватись, вчитися жити наново.

Хтось у таких випадках опускає руки, а хтось, зціпивши зуби, робить висновки й живе далі.

Звісно, була депресія, але мій характер переміг.

Я усвідомив, що сам маю все робити, щоб далі жити", – ділиться ветеран.

Чергову надію Рустаму подарували волонтери, які на рік відправили захисника на реабілітацію в США.

У Штатах військовий працював наполегливо, і не тільки над відновленням власного здоров’я, а ще й встиг проїхати всю Каліфорнію зі зборами для поранених українських військових.

Та після завершення реабілітації Рустам, на жаль, так і не зміг підвестися на ноги з крісла колісного.

Чоловік повернувся до рідного Мукачево, де кожен день перетворювався на квест із виживання.

"Було важко.

Що стосується житла, то треба було повністю все переобладнати під себе: ванну, заїзди, виходи.

Тоді ще не було програми безбар’єрності, і я мав прораховувати всі свої маршрути, де немає бордюрів, порогів у магазинах.

Щоб просто зайти до кав’ярні з кимось випити кави, то це треба добряче розрахувати маршрут.

Це був квест.

Зараз безбар’єрність потрохи стає нормою, та, на жаль, багато підприємців усе ще не йдуть на контакт", – каже захисник.

Спорт задає ритм.

Рік, проведений на реабілітації в США, не минув дарма.

Рустам набув гарної фізичної форми, і, щоб підтримувати її, пішов до спортзалу.

"І так мене трохи затягнуло в спорт", – каже він.

Але це було зовсім не "трохи".

У 2022 році ветеран пробився до національної збірної "Ігор нескорених" і має не один десяток медалей різного ґатунку, здобутих на міжнародних змаганнях у штовханні ядра, стрільбі з лука та хендбайку.

Найамбітніший виклик своїй волі й витримці захисник реалізував під час веломарафону на 100 кілометрів у Великій Британії.

"Думав: проїду – то й добре, а не проїду, ну що ж...Перших 50 кілометрів проїхав – наче нормально.

А от останні 20 кілометрів далися дуже важко.

Я ледь до фінішу доїхав.

Та все ж вклався в час: із необхідних шести годин я подолав марафонську дистанцію за п’ять годин і двадцять хвилин", – розповів ветеран.

За словами військового, участь у спортивному ком’юніті його неабияк надихає і дає стимул для життя.

"Спорт задає мені ритм.

Пів року ти ніде не був, і тобі стає одразу нудно і буденно.

А як тільки ти приходиш на змагання, то одразу відчуваєш смак до життя.

Знову народжується стимул тренуватися далі й показувати гарні результати", – резюмував Рустам Росул.