Рецензія на фільм «Такі дрібниці» / Small Things Like These

3 квітня в кінотеатрах стартував прокат драми «Такі дрібниці» з Кілліаном Мерфі у головній ролі. Режисером стрічки виступив Тім Мілантс, з яким ірландський актор встиг попрацювати на знімальному майданчику хітового серіалу «Гострі картузи» (2013—2022). Сюжет заснований на однойменному романі 2021 року ірландської письменниці Клер Кіґан. Що це за притулки Магдалини такі, чому персонажу Мерфі довелося постати перед важким моральним вибором, а глядачу напевно будуть небайдужі його душевні муки — розповідаємо в огляді нижче.

«Такі дрібниці» / Small Things Like These

Жанр історична драма
Режисер Тім Мілантс
У ролях Кілліан Мерфі, Айлін Волш, Мішель Фейрлі, Клер Данн, Гелен Біен, Емілі Вотсон, Ліадан Данлі, Агнес О’Кейсі, Марк Маккенна, Зара Девлін
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт

Події відбуваються напередодні Різдва 1985 року в ірландському Нью-Россі. Люблячий батько п’ятьох доньок та чоловік Білл Ферлонг займається продажем вугілля. В холодну зимову пору роботи вистачає — Білл щодня розвозить мішки з вугіллям по всьому місту і вантажить їх в темні комори. Серед пунктів доставлення — і місцевий монастир, при якому діє притулок Магдалини — свого роду виправний заклад для так званих «занепалих жінок».

Одного холодного передсвітанку в монастирському сараї, де зберігається вугілля, Білл виявляє замерзлу і налякану молоду дівчину, котру, очевидно, там зачинили навмисно. Ця випадкова знахідка, як і поклик про допомогу однієї з дівчат під час попереднього візиту, викликає в чоловіка сильні переживання. Не дивлячись на те, що обставини буквально змушують героя не втручатися, адже це ризикує обернутися негативними наслідками для його сім’ї, він вже просто не може лишатися осторонь.

Історія притулків Магдалини, які ще називають пральнями, бере свій початок у XVIII столітті. Ірландські пральні, підтримувані церквою та релігійними орденами, проіснували більше ніж 200 років, а остання подібна установа закрилася лише у 1996-му. Опинитися в притулку могли дівчата та жінки, які, наприклад, були відкинуті своїми родинами, зазнали насильства або просто сироти. Жінок буквально ув’язнювали у Магдалинських пральнях, матерів розлучали з дітьми та віддавали малечу в прийомні сім’ї, а з якими нелюдськими випробуваннями впродовж багатьох десятиліть довелося зіштовхнутися нещасним — одному Богу відомо.

Історія ж зародження майбутнього фільму почалася на знімальному майданчику «Оппенгеймера», коли Кілліан Мерфі, під впливом невеличкого роману Small Things Like These своєї землячки Клер Кіґан, розповів Метту Деймону про намір адаптувати книжку. Той, на пару зі своїм кращим другом Беном Аффлеком, якраз заснував продюсерську компанію Artists Equity та підтримав ідею. Так проєкт і запустили.

Попри те, що «Такі дрібниці» номінувався на «Золотого ведмедя» за найкращий фільм на торішньому Берлінале, такі стрічки зазвичай прийнято характеризувати епітетами «тиха», «скромна» і можливо навіть «непримітна». Якби не участь у картині Кілліана Мерфі, на неї звернули б увагу значно менше глядачів. І тут треба подякувати ірландському актору за проявлену активність і за те, що перед нами постало щось чудове, компактне й мінімалістичне у своїй кіномові, та головне — здатне викликати щирий відгук.

При цьому автори навіть і близько не вдаються до примітивних маніпуляцій: тут ви не побачите жорстоких знущань чи пригноблень жінок. Навпаки, оповідь ведеться здебільшого за стінами злощасного монастиря та зосереджується на чоловікові — небагатослівному персонажі Мерфі. Через флешбеки, які розповідають про дитинство героя, доречно стриману (на більше ніж одну скупу сльозу на щоці не розраховуйте), відмінну акторську гру Кілліана та візуальні метафори ми чудово розуміємо, що відчуває вугляр, і проживаємо ці переживання разом з ним.

Немає жодних сумнівів у тому, що мішки з вугіллям говорять про душевний тягар Білла Ферлонга, а не фізичний. Що надто старанне миття забруднених після робочого дня рук — то марна спроба «очистити» совість, однак позбавитися всепоглинального почуття провини за бездіяльність, яке з’їдає зсередини, не вийде. Що раптова заметіль за вікнами старої вантажівки характеризує внутрішній стан приголомшеного чоловіка. Чи є сенс наголошувати на наповненні кадру, коли камера опиняється в монастирі — там важко не побачити натуральну в’язницю.

Це історія, де знайшлося місце обнадійливому проблиску людяності тоді, коли усі навколишні воліють бути байдужими, зайнятими приємною передріздвяною метушнею. Підкріплюється вона суцільною похмурістю в кадрі. Все тут кричить про невтішну дійсність — від нескінченно сумних очей Кілліана Мерфі до сірих пейзажів сонного ірландського містечка.

Усього на декілька хвилин на екрані з’являється Емілі Вотсон, але яка ж це розкішна поява! Її насичена тривожністю, спільна з Кілліаном сцена, яку не гріх назвати «пекельним чаюванням» — одна з найкращих у фільмі; недарма Вотсон цілком заслужено отримала «Срібного ведмедя» за цю роботу на тому ж Берлінському кінофестивалі. Також відзначимо, що Айлін Волш, котра зіграла дружину Білла Ферлонга, також знімалася в «Сестрах Магдалини» (2002) Пітера Маллана, події якого відбувалися в Магдалинській пральні у Дубліні 60-х років минулого століття.