Володимир Ходяк: До останнього не вірив, що це обмін
5 лютого 2025 року відбувся великий обмін полонених між Росією і Україною. Додому повернулися 150 українських захисників. Серед них – 53-річний помічник кулеметника, боєць 110 бригади Тероборони Володимир Ходяк. 6 вересня 2023 року він отримав важкі поранення під час бою і потрапив у полон, в якому пробув півтора року.
У неволі чоловік втратив 30 кілограмів. Називає росіян нелюдами. Каже, що в його камері вікна виходили на приміщення, де окупанти катували українців: і шокери застосовували, і «тапіком підбадьорювали», згадує Володимир (тапік – військово-польовий телефон, дроти якого людям накручували на пальці ніг, рук або геніталії).
До повномасштабного вторгнення Володимир Ходяк працював у службі безпеки одного з підприємств у Запоріжжі, звідки сам родом. Але через війну підприємство закрилося. У мирному житті займався боксом, рукопашним боєм, панкратіоном. Каже, спортивне минуле допомогло пройти пекло і не зламатися. Нині найбільше переймається тим, як повернути до життя руку, яка не рухається. У майбутньому мріє повернутися до роботи.
В інтерв’ю «Главкому» Володимир Ходяк розповідає про свій шлях на війні та у полоні, про методи, які росіяни застосовують до українців, та пояснює, що допомогло йому вижити в умовах, які «словами не описати».
«Не чекав, коли прийде повістка»
Володимире, два місяці минуло, як вас обміняли. Як почуваєтеся?
Трішки борюся зараз за своє здоров’я. Полон його дуже похитнув. Є рана на ногах, у полоні її не лікували зовсім. Є проблема з правою рукою, немає ніякої гарантії, що вдасться відновити її функціональність, вона не рухається. Було поранення, осколок залетів під плече, перебив кістку, нервові закінчення, сухожилля і артерію. Вихідний отвір від осколка був розміром з куряче яйце.
Лікарі кажуть, що дуже багато часу від поранення минуло, півтора року полону плюс два місяці після нього. У тому і складність, аби її відновити. Та я не втрачаю надію, до останнього боротимуся за свою руку.
Хочу, аби більше спеціалістів її подивилися, обстежили. Є бажання поїхати для цього закордон. Думаю, там більше нових технологій, устаткування, ніж у нас. Хоча вважаю, що наші лікарі найсильніші у світі, до того ж так трапилося, що війна допомагає здобувати безцінний досвід. Знаєте, один з майстрів бойових мистецтв сказав: «Коли зможеш перемогти себе, тоді ти переможеш усіх». Потрібно, щоби цей девіз завжди тебе супроводжував, треба боротися за себе.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2Fd6b0702807dbd37bdbd3d93f85f23209.jpg)
Півтора року в полоні. Хто вас чекав на волі?
Моя родина. Мама чекала, теща чекала, вона мені, як друга мама. Усіх їх дуже люблю. Є жінка і дорослий син. Родина для мене – святе, кожен день (у полоні) думав про них. Думав, аби до них скоріше повернутися, бо був такий жах, який словами не описати. Не бажаю нікому це пройти.
Я родом із Запоріжжя, козацького краю. Дуже цим пишаюся, що я – козак. Трохи відійду від питання. Коли мене брали в полон, мав жетон. На ньому був напис, жетони під наше замовлення виготовляли.
Побратими з нашого взводу вирішували, який напис на жетоні зробити, як оформити. Моя ідея полягала у тому, щоби зобразити тризуб з автоматів і напис: «Дякую тобі, Боже, що я – українець». А мій командир, головний сержант на ім’я Павло запропонував змінити на: «Дякую тобі, Боже, що я не кацап». Я на це сказав Павлові, що твою думку поважаю, але краще не потрібно. Хто знає, як це в майбутньому позначиться. Тому зійшлися на варіанті, який я запропонував.
То зараз можу сказати, якби ми погодилися з написом, який Павло запропонував, мене би одразу «обнулили», ніхто би в полон не брав. Бо вони навіть той жетон з моїм варіантом напису зірвали з великою злістю. Хоча я просто не розумію, що у ньому такого поганого, адже там про те, що я пишаюся своєю країною? «Умом Россию не понять».
Був такий жах, який словами не описати. Не бажаю нікому це пройти
Розкажіть, як почалася для вас повномасштабна війна? Той факт, що ви зі 110 бригади Тероборони, означає, що пішли добровольцем на фронт?
Так, бо я не чекав, коли прийде повістка. Як розпочалася повномасштабна фаза війни Росії проти України спочатку я був у добровольчому формуванні нашої територіальної громади, а потім зрозумів, що не потрібно лишатися в місті, треба на «нуль» рушати, аби користь принести. Довго не міг додзвонитися до 110-ї нашої місцевої бригади, але потім зміг на них вийти завдяки друзям і знайомим. До ТЦК коли пішов, вже мав відношення з бригади. Пройшов військово-лікарську комісію. Та попри проблеми зі здоров’ям, сховав (від комісії) усі свої болячки, сказав, що я повністю здоровий. З того часу і працював у 110-й бригаді. Працювали не тільки у Запорізькому регіоні, а й в Донецькій, Дніпропетровській областях.
«З росіянами, з якими служив у СРСР, не спілкуюся»
Узагалі, маєте військових фах?
Ні, проходив лише строкову службу за часів СРСР, був у прикордонних військах. Служив на Закавказзі, у Середній Азії, це кордон з Іраном і Афганістаном, мова про Туркменістан, Узбекистан. Була у нас десантно-штурмова мобільна маневрена група, в якій я служив.
Вочевидь, група була інтернаціональною, з військовими з усього СРСР. Яким було ставлення росіян до українців, зокрема до вас?
Дійсно, хлопці багатьох національностей були. Росіян було більшість. Якось дружньо у нас було.
Спочатку служби, з «учебки» ми стверджувалися в колективі, кожен намагався підняти свій авторитет, своє місце. Ну, як молоді люди всюди. Але не пригадую, щоби тоді були ворожнечі за національною ознакою.
З тих часів зв’язки з кимось підтримували досі, дружили, можливо? Як ті люди сприйняли початок великої війни? Що вам казали?
Я ні з ким із них не спілкуюся. У мене з 2014 року можна сказати, що й не було уже контактів з ними. Бо вже відтоді почалися суперечки, мені почали погрожувати. Казали: «Тебе здамо Стрєлкову», «приїдемо, кокарду з твого берета зірвемо». Це прямо казали ті люди, з якими я служив. Через це я не міг отямитися, як так можна вчинити, коли тоді одне одному спини прикривали, йшли плече в плече, а тут на тобі. Це все те, що, як вони кажуть, ми – українці, їх зрадили, зрадниками є. Мовляв, до Америки повернулися передом, до них – задом. Дуже впливає пропаганда. Між нами і ними (росіянами) – велика різниця. Ми йдемо воювати за нашу Україну і сім’ї. А вони – за гроші. Щоби не було війни далі, потрібно тут і зараз не бути рабами.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2F0a97a90017e4300fd3c3683bdd7c9ef0.jpg)
Де ви служили, які завдання виконували? Що найбільше запам’яталося?
На опорних пунктах працювали, на спостережних пунктах, утримували позиції, щоби ворог не пішов далі, не протиснув нашу оборону. Були перестрілки з ворогом, ми вираховували диверсійні групи. Але небезпека була не тільки від диверсійних груп. Постійно нас артилерією засипало. Звісно, наша артилерія відповідала, але не такою великою кількістю снарядів, які ворог направляв на нас.
Пам’ятаю бій, після якого я потрапив у полон. Дуже важким він був, години три тривав. З кулеметів, автоматів перестрілка, гранатометів. Божевільні рикошети куль від дерев, уся лісосмуга у вогні була. Тоді по нас стріляли просто з усього, що у них є. Хіба що з літака бомби не скидали. Ворог почав нас жорстко притискати, ми почали відходити з цих позицій, окупанти почали нас оточувати. Ті побратими, які були позаду нас, устигли відійти далі, не потрапити в оточення. Я фізично не міг відійти, бо мав уже поранення ноги і руки, нас уже взяли в кільце. Пригадую, як важко було собі накласти турнікет лівою рукою, дуже незручно, зубами собі допомагав затягнути його якнайміцніше. Кликав свого напарника Степана, аби він допоміг. Він не відгукувався, загинув…
Скільки людей, які були з вами, потрапили в полон?
З тих, з ким я був, двоє. Ще пізніше бачив хлопця з нашої механізованої роти у їхньому шпиталі. А так, багато загиблих було. Навіть під час відходу з позицій багато наших загинуло. Бо коли відходили, по нас з усіх боків стріляли вже, було зрозуміло, що це оточення.
Потім вже чув голоси, як підходили окупанти. Була контузія, хоча я все одно почув. В очах темніло, багато крові втратив. Вороги підійшли, побачили, що мій напарник загинув. Спитали, чи хочу я жити. Я відповів, що хотілося б. Вони взяли мене під руки, поволокли до себе. Взяли мене російські морпіхи, за формою ідентифікував.
Яким було ставлення до вас?
Ті, хто взяв мене в полон і потім до себе перетягли, запропонували води, цигарки, їжу. Але я не палю, їсти узагалі не хотів, було не до цього, бо нудило, все пливло перед очима. Зробили мені укол, аби зараження крові не було, також наклали новий турнікет. Коли мене передали далі, вище, командуванню, там мене почали штабні криси мене гамселити дуже сильно. Перш за все мені очі скетчем заклеїли, руки також. Ставили на коліно. Пам’ятаю, дерево було переді мною. Хтось розганявся, в спину чоботом з усієї сили бив, то я об дерево дуже вдарився. Були люди з Кавказу, які прикладали мені ножа до шиї, натискали, тягнули, кров ішла. Лякали тим, що вуха відріжуть, ніс зріжуть, по колу пустять. Настільки це нелюди.
Що вони хотіли цим добитися, чим свої дії пояснювали?
Хотіли витягти якнайбільше інформації про наших військових. Хотіли психологічно зламати. Приставляли заряджений пістолет до потилиці. Казали, що даємо три секунди, аби сказав, як і хто нас сюди, на позиції, направив. Потім відводили від потилиці біля одного вуха постріл, потім біля другого. Утримували спочатку на підвалі дні три, приїжджали їхні спецслужби, й допитували, це на нашій окупованій території Донеччини. Якийсь час тримали в польовому госпіталі, де витягли осколок. До Росії потім в госпіталь на три місяці відправили гелікоптером. Після цього відправили до СІЗО. Потім етапували на Північний Урал в колонію, де я перебував до обміну.
«До повномасштабної війни мав 85 кг, у полоні стало 55 кг»
В яких умовах вас утримували, чим годували?
Умови дуже жахливі. Можна сказати, що годували – що ні. У мене до повномасштабної війни була вага 85 кг, у полоні стало 55 кг. Але це не рекорд. Були хлопці, які й більше худнули. Самі скелети зі шкірою. Їжі давали дуже мало. Їли з алюмінієвого посуду. Давали кашу таку, як тваринам купляють на ринку, коли крупа в мішках з усім брудом. Наприклад, давали вівсянку з лушпинням у тарілці неглибокій. Десь 1 см такої каші. Заливали гарячою водою з під крану. На кухні була гаряча вода. Вона настоювалася, аби набухнути. Звісно, без спецій і солі їли. Так само чай, він хіба що колір чаю мав, зафарбована вода, також без цукру. Якщо була гречка, то зрідка, для нас було свято. В основному була пшенична, ячна каша.
Мали якийсь доступ до інформації, знали, що відбувається назовні?
Абсолютно не знали, що коїться, повний інформаційний вакуум. Це найбільше лякало, що з Україною, що з нашими рідними? Книжки давали читати. Але з них було багато таких, де оспівувалися революція і Ленін. Книжки давали, які Росію славлять. Змушували кожен день по вісім разів гучно співати їхній гімн з прикладеною до серця рукою. За нами спостерігали відеокамери, також у двірний отвір було видно, що відбувається в середині камери.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2Fd10aeabfad89c8da4137622476cb8660.jpg)
Вони нам брехали. Казали «вашого Зеленського ліквідували», Запоріжжя зайняли. Нам казали, щоби ми на їхній бік переходили, бо в іншому випадку, коли ми вийдемо з тюрми, нас буде заарештовано на їхніх нових територіях, і засуджено. Ми це пропускали повз вуха. Робили вигляд, що слухаємо. Але насправді – ні. Казали, що дадуть квартиру, перевезуть моїх рідних до мене. Не знаю, в який спосіб вони збиралися це робити. Бувало, якийсь високий за посадою «дядя» приїжджав. Відчинялася камера, нам наказували повернутися до віконця обличчям. І він теж переконував нас переходити до них.
Книжки давали читати. Але з них було багато таких, де оспівувалися революція і Ленін
Когось з наших вони так «уламували»?
Якщо чесно говорити, дуже мало, але бували випадки, коли ув’язнені погоджувалися на такий перехід. Подальшу долю цих людей я не знаю. Думаю, нічого гарного з ними не сталося. Навіть якщо уявити, що тих, хто перейшов, дійсно відпустили з в’язниці, не розумію, як можна свою батьківщину проміняти. Коли в Україні народився, тут твої рідні…
Звісно, зламати людину могли. Ну, зламали когось, але як ти далі зможеш жити, і де гарантія, що далі тебе не чіпатимуть? Це ж все, заручник ситуації і до такої людини все одно більше не буде гарного ставлення ніде. Навіть для ворога така людина якщо раз зрадила, то і далі зраджуватиме.
Скільки людей було в камерах?
Були різні камери. Було і по чотири людини, і по вісім, і по 12, і по 16. Був і карцер для однієї людини. Вони змінювали час від часу камери для ув’язнених. Усе було по команді. Визначали певний час, наприклад, для ранкового туалету. І все. За цей час потрібно було, аби всі встигли сходити. Але ж не всі хочуть лише по-маленькому, комусь потрібно по-великому. Ще розмовляти у камері не можна було. Ми від підйому до відбою у камері стояли.
«Думав, що залишуся в тюрмі до кінця війни»
Як ви дізналися, що потрапили на обмін? Наскільки це буде несподівано?
Відверто кажучи, я думав, що залишуся в тюрмі до кінця війни, не очікував, що станеться обмін. Просто зайшли в камеру (конвоїри) і назвали прізвища двох. У позі ластівки нас поставили до стіни із закритими очима. З рота взяли в нас мазок для ДНК, роздягнули догола, фотографували. У нас в камері був військовий на ім’я Сергій, він колись сидів у тюрмі. Ми перешіптувалися, то він сказав, що це буде обмін. Я не повірив. Пройшов тиждень, я йому кажу, що мазок вони взяли, певно, до якоїсь своєї бази даних. Потім ще десь тиждень пройшов, відкривається камера, і мене покликали на вихід з речами. Нас двох з камери, де було 14 людей, відвели до кімнати очікування, «у стакані», як це на жаргоні тюремному звучить. З усієї колонії нас четверо було. Потім по одному почали кликати перевдягатися, знімати тюремну синтетичну робу. До останнього не вірив, що це обмін, думав, що етап, північніше ще повезуть. З мішками на голові нас привезли на аеродром. Посадили у пасажирський літак. То ми так з заплющеними очима кудись полетіли. Десь приземлилися, вийшли з літака, ще години три чекали. Потім нас посадили в інший літак, вантажний. Тоді вже з нас зняли мішки з голови і ми побачили, що в літаку вже були інші полонені. Тобто з глибинки, вочевидь, усіх звозили до цього літака. По військовій формі на людях, які були в цьому літаку ми зрозуміли, що це білоруси. Літак полетів до Білорусі. Там нас посадили в дуже гарні пасажирські автобуси і повезли до Гомеля на обмін.
«З мішками на голові нас привезли на аеродром…»
Як ви бачите своє майбутнє, чим будете займатися після лікування і реабілітації?
Дай Боже, щоби руку повернути до життя. Я дуже любив роботу, на якій я працював до повномасштабної війни. Працював і начальником служби безпеки, і заступником начальника, і начальником охорони працював на підприємствах у Запоріжжі. Одне з підприємств, де працював, розвалилося через кляту війну. Мені моя робота подобалася. Хотілося би у цьому напрямку продовжити працювати. Час покаже.
Західна преса перед повномасштабною попереджала, що росіяни підуть у наступ. Натомість керівництво нашої держави заперечувало, закликало не нагнітати. Ви самі кому більше довіряли, чи вірили в те, що почнеться повномасштабне вторгнення?
Ви знаєте, я не думав, що настільки велика війна почнеться. По Путіну і так було видно, що він – не людина. Але що настільки… Думав, ну, побрязкають зброєю, полякають, і на цьому все закінчиться хоча б на деякий час. Щодо того, що нам не казало керівництво нашої держави про війну, яка насувається. Ну от сказали би нам, то був би величезний хаос. Я розумію, що казати правду потрібно. Але ж. Розумієте, Захід, мабуть, нам також казав, що ви, українці, сидіть рівно, ми з ним (Путіним) домовимося. Він там трохи «покошмарить» і припинить. Але сталося все не так, як гадалося.
Як ви бачите завершення війни, що особисто для вас буде перемогою?
Перемога – це повернути наші території. Перемога – це коли наша люба Україна житиме, і ніхто їй не буде заважати жити і розвиватися. Якби не війна, ми би хоч потроху, але йшли би вперед. У нас країна мирна, з усім світом поладнаємо.
Михайло Глуховський, «Главком»
