Кто остановит Трампа? Почему Демпартия США не может выйти из кризиса после поражения на выборах

Наскільки довгим буде необмежене правління Дональда Трампа, результати якого зараз відчуває на собі весь світ?.

І зараз йдеться не про можливість чинного президента США піти на третій термін у 2028 році (а в тому, що нинішній термін Трампа виявиться останнім, тепер є певні сумніви).

Як досі вважалося, Сполучені Штати є двопартійною парламентською демократією, в якій одна партія протистоїть іншій та врівноважує її в разі потреби.

А це своєю чергою теоретично дозволяє "обмежити" президентську владу вже після проміжних виборів 2026 року.

Але не все так просто.

Перш за все, для цього потрібна активна та ефективна опозиція.

Натомість Демократична партія протягом останніх чотирьох місяців переживає одночасно дві кризи: відсутність єдиного лідера і брак розуміння, куди рухатись далі.

Провальна президентська кампанія Джо Байдена і поразка Камали Гарріс, яка стала його екстреною заміною, позбавили демократів людини, яка б стала їхнім єдиним голосом протягом принаймні двох наступних років – до проміжних виборів у Конгрес 2026-го.

Ба більше, демократи й досі ведуть "роботу над помилками" після виборів-2024.

А точніше, не можуть дійти згоди, що саме пішло не так у їхній кампанії, що потрібно робити, аби повернути довіру виборців.

І, мабуть, найголовніше – як діяти в епоху Дональда Трампа, який не просто має помітно більшу підтримку населення, а й усе частіше діє в обхід законодавців, просуваючи свій порядок денний.

Як наслідок, рейтинг Демократичної партії перебуває на історично низькому рівні, і тільки 7% її виборців ставляться до неї "дуже позитивно".

Втім, "променем надії" стала нещодавня електоральна перемога демократів у Вісконсині, де попри втручання Ілона Маска до верховного суду штату обрали ліберальну суддю, а також помітна втрата республіканцями виборців на довиборах до Палати представників у Флориді.

Якщо не Гарріс, то хто?.

Що стало причиною програшу демократів на останніх президентських виборах?.

Одні скажуть: це через Джо Байдена, який тягнув до останнього і не хотів поступитись іншому кандидату.

Інші – звинуватять Камалу Гарріс, яка була відверто невдалою кандидаткою.

Треті – що проблема в економіці чи недостатній протидії нелегальній міграції під час адміністрації Байдена.

Четверті – що все через "лівацтво", з яким Трамп зараз активно бореться.

Хай там як, але після листопада 2024 року і програшу Гарріс зʼясувалося, що.

Демократична партія опинилась без противаги Дональду Трампу.

Колишня віцепрезидентка після відвертого небажання визнати поразку пообіцяла "продовжити боротьбу".

Ба більше, вона – якщо вірити різним опитуванням – досі є фавориткою на номінацію на виборах-2028 серед однопартійців.

Але досі "боротьби" Гарріс помітно не було.

Вона не виступала на публіці, не зібрала мітинг, ба навіть ніяк не коментувала дії адміністрації Трампа.

Подейкують, що Гарріс планує взяти участь у виборах губернатора рідної Каліфорнії у 2026 році.

Нинішній губернатор, демократ Гевін Ньюсом – до речі, один із потенційних претендентів на наступну президентську номінацію від Демпартії.

І він, на відміну від Гарріс, і Трампа критикує, і про помилки партії дискутує публічно.

Джо Байден – який і досі, схоже, впевнений у своїй здатності перемогти Трампа у 2024 році, якби тільки його не змусили відступити, – навряд чи зможе перехопити лідерську естафету.

І причина – не тільки у його віці (Трамп, зрештою, не набагато молодший): просто попередня демократична адміністрація і саме президентство Байдена далеко не позитивно оцінюються американцями.

А отже, не варто очікувати, що пропозиція 46-го президента допомогти рідній партії з кампанією-2026 справді матиме результати.

Можна було б пошукати потенційних лідерів Демократичної партії серед керівництва в Конгресі.

Але й там усе не так просто.

І річ не лише в тому, що республіканці мають в обох палатах хай і не значну, але все ж більшість.

Голова сенатської меншості Чак Шумер у березні вирішив підтримати республіканський проєкт бюджету, який не враховував практично жодної вимоги демократів.

Пояснив він своє рішення тим, що вважав шатдаун – який настав би в разі неухвалення бюджету – гіршим варіантом.

Але аргументи Шумера виявились непереконливими для більшості його колег у Конгресі.

Навіть його колега в Палаті представників Хакім Джеффріс на запитання журналістів, чи довіряє він Шумеру, лише роздратовано відповів: "Наступне запитання".

Звісно, серед конгресменів-демократів є амбітні політики.

Ті, хто через якийсь час змогли б повести партію.

Наприклад, сенатор Корі Букер, який минулого тижня увійшов в історію завдяки найдовшій промові, виголошеній у Сенаті без перерви – понад 25 годин.

У Букера є президентські амбіції, та й його колеги кажуть, що політик має перспективу.

Або візьмімо колегу Букера – сенатора Марка Келлі (який був серед кандидатів Гарріс у віцепрезиденти на виборах), що фактично підтримав низовий рух проти автомобілів Tesla, відмовившись від свого електрокара після суперечки з Маском щодо України.

Але це – все ж перспектива, а в нинішній ситуації Демократична партія потребує обʼєднавчої фігури вже зараз.

Лівий марш.

Можливо, відповідь потрібно шукати взагалі в іншому спектрі політики демократів.

Сенатор Берні Сандерс і членкиня Палати представників Александра Окасіо-Кортес останні тижні збирають тисячні мітинги в різних містах під гаслом "боротьби з олігархією" – маючи на увазі передусім мільярдера Ілона Маска, який має особливі відносини з Трампом і працює в його адміністрації над оптимізацією держапарату.

"Ми не дозволимо вам перетворити цю країну на олігархію.

Ми не дозволимо вам, вашому другові Маску та іншим мільярдерам посіяти хаос у цій країні",.

заявив Сандерс натовпу прихильників в Аризоні минулого місяця.

Ці мітинги 83-річного демократа, який двічі невдало боровся за президентську номінацію, варті уваги щонайменше з трьох причин.

По-перше, це чи не єдині масові акції протесту проти адміністрації Трампа, які організовує політична опозиція у США (тут варто наголосити, що Сандерс не є членом Демпартії, а представляє демократичних соціалістів свого рідного штату Вермонт).

По-друге – хай який це має парадоксальний вигляд – баланс схвалення-несхвалення Берні Сандерса зараз (за деякими опитуваннями) вищий, ніж у будь-якого іншого політика, навіть Трампа.

А по-третє, Сандерса супроводжує Окасіо-Кортес – 35-річна ліва демократка, популярна серед молодшого електорату Демпартії, що цілком може бути підґрунтям до її особистої президентської кампанії-2028.

Цікаво, що саме АОК (як її охрестили у США) найчастіше згадували в останньому опитуванні CNN у відповідь на питання, хто найкраще виражає цінності Демократичної партії.

Той факт, що мітинги двох прогресивістів привертають більше уваги, ніж дії керівництва демократів, порушують більш загальне питання: в якому напрямку має рухатись партія, аби оговтатись від поразки-2024?.

З одного боку, статистика чітко свідчить: Демократична партія на останніх виборах втратила підтримку тих, кого вважала своїм "ядерним" електоратом – середнього класу і небілих.

Здавалось би, парадоксально, але навіть американці латиноамериканського походження і недавні іммігранти підтримали Трампа з його жорсткою риторикою про закриті кордони – економіка для них виявилась пріоритетнішим питанням.

Натомість у середовищі демократів, навпаки, виникає відчуття, що вони стали партією еліти, перехопивши цю естафету в Республіканської партії.

Тому й не дивно, що більш ліве крило партії заявляє про себе гучніше.

Але наскільки ця тенденція збережеться, питання поки що відкрите.

Адже "тарифна війна", розвʼязана адміністрацією Трампа проти решти світу, цілком може відобразитись на добробуті американських виборців – і на рейтингу республіканців.

Не кажучи вже про інших "чорних лебедів", які можуть нашкодити президентській партії, і практичне правило американської політики: партія при владі майже завжди програє проміжні вибори.

Демократи під загрозою розколу?.

Хай там як, але Демократична партія США опинилась на роздоріжжі, з якого не може зійти ось уже майже чотири місяці.

З опитувань складається враження, що виборці демократів не просто невдоволені, а обурені чи навіть злі.

Партія потребує "перезавантаження", кажуть афілійовані з нею соціологи.

Проте яким буде це перезавантаження і як зміниться Демпартія?.

Перемога Барака Обами на перших президентських виборах 2008-го, розчарування республіканських виборців у своїй партії, а надто – ліберальна політика, яку проводила демократична адміністрація, спричинили зростання Руху чаювання (Tea Party).

Це політико-ідеологічний рух, який відстоював принципи фіскального консерватизму – тобто мінімум податків і федеральних витрат; словом, відкидав усе те, на чому ґрунтувались украй популярні соціальні програми Обами.

Рух чаювання почався як низова ініціатива, представники якої почали з протестів біля урядових будівель, а продовжили підтримкою кандидатів на виборах.

Це дозволило республіканцям повернути більшість спершу в Палаті представників (у 2010-му), а потім і в Сенаті (у 2014-му).

Зараз рух як такий уже не існує – на думку оглядачів, поглинутий республіканцями, які перейняли його головні ідеологічні принципи.

Фактично активістів Руху чаювання обʼєднало неприйняття тодішнього президента США та його політики.

І якщо ви бачите паралелі із сьогоденням, то ви не одні.

Проте є й помітна відмінність: Демократична партія (принаймні поки що) не має свого "руху чаювання" – тобто низової ініціативи, яка б обʼєднала широку базу виборців та надала поштовх реальній опозиції Трампу.

Так, "демократичний соціалізм" Сандерса й Окасіо-Кортес теоретично має такий потенціал.

Проте наразі не виглядає, що Демпартія готова масово "полівішати".

Зокрема, немало впливових голосів у Демократичній партії адвокують більш центристський підхід – із наголосом на економічних питаннях і міграції, а не "боротьбі проти олігархії".

Потенційний сценарій виходу з такої ситуації пропонує, як не дивно, Велика Британія.

Невдачі багаторічного перебування при владі Консервативної партії зрештою породили більш крайній проєкт – Reform UK, який стрімко злетів на перше місце в опитуваннях, переманивши значну частину електорату торі.

Чому б тоді не припустити, що й Демократична партія може повторити цей шлях, розколовшись на "ліво-прогресистську" та "помірковану" частини?.

Наразі головним запобіжником такого сценарію є сам Дональд Трамп – ані помірковані демократи, ані "прогресисти" не хочуть робити йому такого подарунка, спростивши реалізацію плану на переобрання в 2028 році.

Зрештою, американська демократія поволі пристосовується до Трампа, і потенційна трипартійна система на цьому тлі видається не таким і масштабним викликом.

Автор: Олег Павлюк,.

журналіст "Європейської правди".