"Чіплялися за слово без змісту": як Українська Центральна Рада втратила шанс досягнути незалежності
"Чіплялися за слово без змісту": як Українська Центральна Рада втратила шанс досягнути незалежності

"Чіплялися за слово без змісту": як Українська Центральна Рада втратила шанс досягнути незалежності

Навіть Всеукраїнський національний конгрес не став початком руху до омріяної самостійності

Лютнева 1917 року революція у Петрограді, яка невдовзі охопила буквально всю територію вже колишньої Російської імперії, відкрила нові горизонти для національно-визвольних рухів на її окраїнах. Повалення самодержавства відбулося фактично 27 лютого (12 березня за новим стилем), коли повсталий гарнізон столиці імперії Романових повністю опанував місто. Увечері 2 (15) березня під тиском обставин Микола II підписав "Акт про зречення", і влада перейшла до Тимчасового уряду.

Ніхто не бажав захищати прогнилий деспотичний царизм. Для України, для її народу це був унікальний історичний шанс завоювати свої суверенні права на власній землі. Шанс, який, на жаль, так і не використали українські політики…

Свято свободи у Києві

Перший місяць після перемоги революції на всій території Російської республіки царювала ейфорія. В Україні відбувалися численні демонстрації під лозунгами "свободи і рівності", автономії – поки що в рамках Російської республіки. Відкривалися закриті царатом культурні установи, журнали та газети. У часи Столипінської реакціїй з початком Першої світової війни влада жорстко придушувала національно-визвольний рух, арештовувала і засуджувала провідників українського руху. Багато з них поверталися на батьківщину з тюрем і заслання. Невдовзі, на мітингах і демонстраціях, під час дискусій в партійних клубах все частіше лунали лозунги, які виходили за межі автономних устремлінь.

Питання самовизначення народу було поставлено руба і 7 (20) березня після чотирьох днів суперечок і консультацій представники партій, організацій і рухів узгодили рішення про створення Української Центральної Ради (УЦР). Визнаним і беззаперечним лідером українства був видатний історик Михайло Грушевський, якого й обрали заочно (ще не повернувся з заслання) головою УЦР. Через день ця громадсько-політична організація ухвалила першу відозву "До Українського народу", яка розпочиналася словами: "Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше Український тридцятимільйонний народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати".

Михайло Грушевський у своєму робочому кабінеті, 1917 рік

19 березня (1 квітня) 1917 року в Києві – визнаному центрі національного життя – відбулася грандіозна маніфестація, яка отримала назву "Свято свободи". На вулицях міста зібралися понад 100 тисяч здебільшого українських патріотів – військових, робітників, студентів і представників інтелігенції.

Демонстрація на Софіївській площі під час Свята свободи, 19.03 (1.04) 1917 року

Колони демонстрантів не ховаючись йшли з жовто-блакитними прапорами, колони козаків у одностроях очолив знаменитий актор Микола Садовський; біля Київської міської думи на Хрещатику відбувся мітинг. На вулицях майоріли і червоні прапори симпатиків соціалістичних партій, але їх було значно менше. У переддень маніфестації відбувся демонтаж пам’ятника Петру Столипіну на Думській площі Києва.

Демонтаж пам'ятника колишньому голові уряду Російської імперії Петру Столипіну. 18 (30) березня 1917 року

До речі, ще 12 (25) березня в Петрограді на честь Шевченківських свят відбулася велелюдна (від 25 до 30 тисяч) демонстрація українських вояків, студентів і робітників.

Ці події заскочили зненацька російські політичні кола. Якщо до повалення самодержавства деякі російські ліберали ще говорили про права українського народу, якими нехтує самодержавна влада, то тепер навіть радикальні супротивники монархістів (соціал-демократи та соціал-революціонери) змінили риторику. В цьому нехтуванні "українського питання" вони знайшли консенсус з кадетами. Українські соціалістичні партії в ці доленосні тижні після початку революції знаходилися в стані ейфорії та навіть почали робити перші кроки до омріяної "самостійності".

Всеукраїнський національний конгрес

Нарешті, в ситуації небаченого підйому національного руху Українська Центральна Рада (поки що суто київська організація, яка поступово перетворювалася в загальноукраїнську) вирішила провести у столиці колишнього Південно-Західного краю Всеукраїнський національний конгрес. Призначили його на 6—8 (19—21) квітня 1917 року у Великодні свята – Великдень того року припав на 5 (18) квітня. Делегатів Конгресу обирали від усіх українських партій та організацій – робітничих, селянських, військових, культурних, студентських, професіональних, але з вимогою визнання ними національно-територіальної автономії України. У Конгресі брали участь представники українських громад з Кубані, Поволжя, Сибіру, Далекого Сходу, Петрограду, Москви…

Будинок Купецького зібрання в Києві (зараз Національна філармонія України), де відбувався Всеукраїнський національний конгрес. Енциклопедія сучасної України

Засідання проводилися у залі Купецького зібрання (сьогодні Національна філармонія України). Учасниками Конгресу стали близько 1500 делегатів (600 з правом вирішального голосу, а 200 – з дорадчим). Головним питанням був пошук методів і шляхів досягнення автономії України у складі новопосталої Російської республіки. "Конгрес ухвалив, що сучасною реальною потребою українського народу є широка національно-культурна автономія України; гарантував повний захист прав національних меншин, що живуть в Україні; заявив про початок запровадження автономного ладу ще до скликання Всеросійських установчих зборів; схвалив організацію при Тимчасовому уряді Крайової Української ради", – відзначав український історик Олександр Бойко.

Українська демонстрація поблизу Київської міської думи під час Всеукраїнського національного конгресу

Проте навіть така потужна маніфестація українців у захисті своїх прав (якої тоді смертельно боялися буквально всі російські політики) не стала початком щоденної роботи лідерів суспільних думок з досягнення поки що не опереткової незалежності, яка отримала назву "самостійність". Головні скрипки грали серед них здебільшого інтелігенти родом із сільської глибинки. У великих містах, де й стартували і перемагали революції, вони не мали широкої підтримки: там більшість складали люди, яким сама ідея незалежної України була абсолютно неприйнятна, а частіше навіть ворожа. В абсолютній більшості великих міст українці знаходилися в меншості. Цікаво, що така сама ситуація була й на Західній Україні – в Галичині, на Волині, Буковині та Закарпатті.

Чи вони не бачили, що і російські ліберали, й кадети, і різнобарвні російські соціалістичні партії (від есерів до соціал-демократів) після кількох тижнів летаргічного сну руками створеного ними Тимчасового уряду розпочали наступ навіть на такі мінімальні успіхи українського національно-визвольного руху. Але "прекраснодушні" українські політики, мабуть, жили під гаслом філософа-москвофіла Григорія Сковороди: "якось воно буде". Їхніми головними гаслами майже увесь період до більшовицького перевороту в жовтні того ж року, і навіть до прийняття першого насправді незалежного IV Універсалу УЦР, були федералізм, самостійність (але не незалежність), пацифізм та інтернаціональний соціалізм. І це в ситуації Першої світової, чи, як її тоді називали, Великої війни 1914—1918 років! Один з визначних провідників українського руху того часу, письменник Володимир Винниченко навіть на самому початку листопада 1917 року (коли у Петрограді вже панували більшовики) заявляв, що "політичний сепаратизм є провокацією, спрямованою на розрив федеративних відносин з Російською республікою".

"Московський народ хоче бути паном над українським народом"

Тисячу разів мав рацію філософ, публіцист, літературний критик, один з фундаторів світоглядних засад ОУН Дмитро Донцов: "Непевна в силах власної нації, не вміючи рішати і ставити питання ясно, ніколи не журячися тенденціями історичного розвою, пересякнута сентиментальним народолюбством, з мріями про "братерство народів" та інші гарні речі, шукала інтелігенція наша за тим трохи змодернізованим, але все ж ще неясним словом "федералізм" якогось змісту, якогось поняття… Федерація в першій лінії, шкідлива тому, що суперечить основній вимозі національної політики: могти виявляти свою волю, бо федерація робить з нації додаток чужої, накидаючи їй чужу волю, чужий національний ідеал… Чипляючися за слово без змісту, думаючи лише формулами, гадали в нас, що федерація справді можлива між двома народами, в котрих один не лише не визнавав рівно вартості другого, але навіть за осібну етнічну одиницю його не мав" ("Підстави нашої політики", 1921 рік).

"Усі росіяни хочуть – унітарної (объединительной) Демократичної республіки, бо росіяни хочуть продовжувати колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитися з того панування… Московський народ – не та чи інша партія, але весь народ – хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами. Один бореться за своє визволення, другий – за своє панування над першим". Ці слова належать Миколі Міхновському (осінь 1917 року) – адвокату, публіцисту, палкому прихильнику дерусифікації та автокефалії православної церкви в Україні, автору маніфесту "Самостійна Україна", що був опублікований в 1900 році. Він бачив у слові "самостійність" саме беззастережну "незалежність", а не ефемерну "автономію", про яку мріяли такі лідери думок в Україні, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, і на першому етапі Національної революціїСимон Петлюра.

Микола Міхновський. З поштівки, Німеччина, друга половина 1940-х років. Національний історичний музей України

Міхновського звинувачували у шовінізмі, націоналізмі більшість представників української інтелігенції, які були інфіковані соціалістичними ідеями і виявилися у сухому залишку не українцями, а малоросами. На жаль, саме вони й стали в авангарді національно-визвольного руху, відкинувши вимоги Міхновського щодо створення власної армії. Що неминуче призвело до поразки Української революції 1917-1921 років і 70 років російської окупації більшої частини українських земель.

У боротьбі за незалежність не може бути півкроків. Про це ще 1913 року казав Дмитро Донцов: "Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає".

Теги за темою
Україна Історія
Джерело матеріала
loader
loader