Стукайте, і вам відкриють, або Чому треба ходити на події, де обговорюють інші війни

У неділю я повернулася з мого першого Міжнародного фестивалю журналістики в Перуджі (Італія), який вважається одним із головних журналістських заходів року — місцем, що об’єднує всіх, хто працює з медіа, як безпосередньо, так і дотично. Я, особисто, — одна з тих, хто змінив напрям: працювала комунікаційницею в Слідство.Інфо, коли почалася повномасштабна війна (а це було дуже близько до написання новин у форматі соцмереж), згодом стала журналісткою з агропродовольчої політики в EURACTIV у Брюсселі, а зараз вже два з половиною роки досліджую медіа в Оксфорді — зокрема, як формується знання про сучасну війну. 

На фестиваль я поїхала із очікуваннями -- і одним із них було побачити українців на панелях іноземців, зокрема про війни, і навпаки. На жаль, того не сталося -- з різних причин, зокрема того, що на таких івентах ніколи немає часу, і кожен має свою адженду і список тих впливових, із ким треба переговорити.  

Але зі своєї вежі, помітила кілька речей. 

Українські панелі все ще були відокремлені від інших — тих, що стосувалися нинішніх або недавніх війн у світі, як-от Палестина чи Сирія. Вони були розміщені не за тематикою, а за геополітичним принципом. 

Одним із найбільш показових прикладів була участь головної редакторки Kyiv Independent Ольги Руденко в панелі, присвяченій цензурі та самоцензурі, разом з Омером Бенжакобом (розслідувальним журналістом Haaretz, що працює на перетині нацбезпеки, геополітики й технологій) та Міланом Черни — розслідувальником з Shomrim, єдиної незалежної некомерційної розслідувальної медіаорганізації в Ізраїлі. Модераторкою події була Вівіан Шиллер, директорка Aspen Digital. Але — і особливо коли йдеться про питання цензури та самоцензури — контексти країни-агресора і країни, яка зазнає вторгнення, очевидно не вкладаються в одну й ту саму рамку. Тут, звісно, є й інше питання -- чому в Україні багато журналістів Ізраїль досі не оцінюють з критичної точки зору саме як агресора, і чому під новинами про розбомблений госпіталь і вбитих дітей у Палестині купа сердець і лайків від українців — але то тема для окремої розмови.  

Повертаючись до цензури, її природа в Україні та Ізраїлі досить різна - і це було досить помітно навіть у промовах спікерів. В Україні журналісти — навіть якщо й відчувають тиск з боку державних структур, які часто апелюють до “підриву національної безпеки” — усе ж мають більше простору для відкритої критики уряду, ніж в Ізраїлі. Ольга підмітила, що в Україні є 3 види взаємодії: правила формальні, правила неформальні, і речі по типу прослуховування з боку СБУ опозиційних журналістів, погрози, дзвінки. Тим не менш, незалежні медіа —  та і їх аудиторія —  все ще зберігають високий рівень критики щодо влади, якщо вона робить щось не так.  

Хоча і українські, і ізраїльські спікери згадували, що стикаються з критикою за те, що їхня робота нібито загрожує державним інтересам, суть цієї критики звучала дуже по-різному. В Ізраїлі журналістів звинувачують у публікаціях про витік даних, наприклад, через Strava, яка показує позиції солдатів — хоча контраргумент звучить так: мовляв, вони й так усе зливають у TikTok. В Україні ж журналістів звинувачують у “зраді”, коли вони викривають зловживання владою — як у кейсі “яєць по 17 гривень” і завищених цін при закупівлях для армії. 

Однак одна з найважливіших реплік пролунала з аудиторії — і, що показово, була визнана, але так і не проговорена: чому ізраїльські журналісти зосереджуються на самому факті викриття, а не на змісті відео, де їхні солдати грабують, знущаються і скоюють воєнні злочини? На жаль, питання було поставлено емоційно і викликало захисну реакцію: “Якщо ви звинувачуєте мене у співучасті — то так, я співучасник, бо плачу податки в Ізраїлі.” Українські розслідувачі, з якими я спілкувалася у своєму дослідженні, казали, що працювали б над справами, де українські військові могли б бути винні у зловживаннях чи злочинах, — якби мали достатньо доказів. Бо такі злочини —  це така сама загроза державності та рідним і друзям у війську, якщо вони є системними і непокараними.  

Крім того, ми діємо в умовах, де український уряд публічно підтримує Ізраїль і мовчить, коли той починає бойові дії проти Лівану і продовжує бомбардувати лікарні в Газа, де перебуває винятково цивільне населення. Тим часом українські військові досі боронять країну в її законних кордонах — що ставить ці два випадки в абсолютно різні правові рамки. І тому створення панелей здавалося радше відтворенням існуючих стереотипів і політичних поділів, аніж осмисленням подій за суттю.

Природа самоцензури також доволі специфічне питання —  і тут стало питання модерації. Модераторка ставила питання лише про реакцію аудиторії, не торкаючись інших причин. Натомість, українські медіа, до прикладу, не опублікують певну статтю не тому, що це буде неприємно їх читачам (візьмімо, наприклад, статті про мобілізацію чи незаконний виїзд закордон), а ті, які можуть потенційно загрожувати безпеці героїв. Знову ж, багато чула це від різних журналістів/ок і різних видань у межах свого дослідження.

Хоч я й припускаю, що звинувачення на адресу ізраїльських журналістів — щодо розкриття локацій військових — можуть свідчити про схожі виклики самоцензури, я не маю достатньої експертизи, щоб це стверджувати. Але навіть цей приклад натякає, що — як і в Україні — втрати аудиторії чи прибутків не є основними причинами, чому журналісти починають мовчати. А тому пора питати, а, власне, про що ж вони мовчать, і чому. 

Мені здалося дуже промовистим те, як багато із досвіду сирійських журналістів — після втечі Асада та відкриття численних масових поховань, катівень, порушень прав людини — перегукується з українським контекстом. 

Наприклад, на їх панелі вони багато говорили про документування як функцію медіа. Так само, як і в Сирії, українські медійники роблять багато фото- й відеоматеріалів, які іноді передаються не медіа, а ініціативам, що збирають докази для міжнародних судів. У Сирії таким проєктом є Syrian Archive від Mnemonic — з 2014 року, за словами його засновника Хаді аль-Хатіба, там зібрали понад 6 мільйонів одиниць доказів. Цікаво, що та ж Mnemonic має окремий архівний проєкт з України — Ukrainian Archive — який при цьому не обговорювали разом із сирійським. Відверто, я взнала про це тільки погугливши сирійський проєкт. 

Так само, українську воєнну фотографію цього року в Перуджі не показували взагалі — хоча вона могла б вступити у глибоку розмову з фотографією з Палестини. 

Наприклад, на панелі з палестинською фотографкою Самар Абу Еллоуф говорили журналістка-розслідувачка Года Осман та професорка NYU Лорен Волш, яка керує Gallatin Photojournalism Intensive. Розмова була дійсно глибокою і включала складні питання — зокрема, як Самар розташовує камеру щодо тих, хто вижив (survivor англійською, однак українською ми скажемо потерпілі) у війні (навіть саме слово “вижилі”, а не “жертви”, підкреслювалося), фокусуючись на їхніх обличчях, а не на ампутаціях та травмах (нічого не нагадує?). 

Лорен також підняла тему того, як зображають темношкірі та небілі тіла — бо дослідження свідчать, що їх часто показують з меншою гідністю, ніж білі. Мені б дуже хотілося почути тут і сирійців, і українських фотографів, які працювали, наприклад, у Бучі. Етичні правила воєнної фотографії змушують журналіста щоразу приймати складне рішення — наприклад, знімати чи не знімати похорон, навіть якщо батьки дозволили зйомку. Ця розмова є ключовою для формування нових підходів до зображення війни у світі.

Повертаючись до аудиторій — я не бачила палестинців чи сирійців на подіях, які пропонували українці, і навпаки.Наявні наративи розміщують ці контексти по-різному — залежно від культури, кольору шкіри, навіть географічної близькості. Це все — соціальні конструкції, але з дуже реальними наслідками. У літературі про висвітлення війни вже багато написано про Афганістан та Ірак, а за останні три роки Україна накопичила значний досвід, особливо в адвокації та активізмі, яким інші країни могли б скористатися. Це було не дивно, але сумно — бачити поділ не лише серед спікерів, а й серед аудиторії.   

А що якби українці розповідали про свій досвід адвокації в Європарламенті, а афганці — як діяти під режимом Талібану, і це могло б допомогти Україні в контексті тимчасово окупованих територій? А що якби вони обмінювалися не лише історіями, а й аудиторіями? 

Якщо ми хочемо достукатися до країн глобального півдня —  треба почати ходити на їхні події на спільних конференціях, і, власне, спілкуватися із ними на рівних. І ще дуже багато вчитися і ставити під сумнів власні переконання про те, як працює світ.  

Це неприємно і боляче, бо воно болить, коли твої друзі і рідні на фронті, а ти сам не знаєш, чи не прилетить вночі -- але війна у нас не єдина війна у світі, і у тих же світових медіа ці новини постійно змагаються між собою. Більше того, у них ці війни йдуть уже десятками років. Замість мірятися, хто більше страждає, нам треба вчитися і говорити -- і ходити на події одні до одних, незалежно від того, які релігійні групи чи колір шкіри ми маємо.  

Зрештою, як влучно зауважила моя подруга, фестиваль журналістики справді трохи схожий на базар: дещо дуже дороге і несмачне, з гучними іменами, але поверхневими розмовами, а дещо — справжні коштовності, погано прорекламовані, заховані в ранкові або пізні слоти, але з глибоким змістом. У будь-якому випадку — це середовище, з якого можна вчитися. 

 Фото: Ярослава Бухта