Звірства російських загарбників на ЗАЕС. Енергодарець розповів як помирав закатований рашистами працівник електростанції

Володимир Жайворонок – житель Енергодару, який потрапив у російський полон, зміг вижити там і завдяки рідним та друзям звільнитися й потрапити на вільну Україну.

Розказана Володимиром історія, як і більшості колишніх полонених, вражає жорстокістю та методами російських загарбників до українців, які опинилися у неволі на окупованих територіях. Про те, що відбувалось в Енергодарі після його захоплення російським військом, про катівні окупантів, поневолення працівників ЗАЕС та знущання з них, енергодарець розповів в інтервʼю проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов’я».

– Лютий 2022 року. Яким було ваше життя, де ви жили, ким працювали?

– В останні роки перед повним масштабним вторгненням я працював у Польщі, у великій будівельній компанії. В той час приїхав якраз у відпустку додому відвідати батьків, відвідати доньку, всіх побачити.

Ось так я зустрів повномасштабне вторгнення. Я зустрічав людей з Маріуполя, вже коли почали бомбардувати це місто, вони виїжджали в Енергодар та казали: «Ми приїхали сюди, а тут те саме, вони (окупанти) тут теж».

Окупація вже з 3-4 березня почалася, я вже був готовий – набрав повну ванну води, притяг великий повербанк, був готовий. Перші ракети, які я побачив, вони влучили у водозабір і в ТРП (розподільча станція – ред.), одразу зникла вода, зникло світло.

– Якою була реакція місцевих жителів на появу військових РФ?

– Ми жили з гарним краєвидом з балкона. Я спостерігав, що відбувалося. Війська російські підійшли ще раніше. З перших чисел березня 2022 року місто було заблоковане і будь-які рухи були просто неможливі. Це був дуже великий ризик – спробувати навіть виїжджати з окупованих територій в той час.

Люди виходили на мітинги в Енергодарі. Це була демонстрація неприйняття того, що відбувається. Я вважаю, що окупанти помстилися за це. Вони катували місто голодом, вони закривали аптеки, щоб люди не мали змоги купити якісь медикаменти.

«Натягували мішки на голову»

– Коли почалися вже жорстокі переслідування енергодарців?

– Коли точно, я не пам’ятаю. Біля пам’ятника Шевченку збирався черговий мітинг. Це був березень. Окупанти почали розстрілювати мітинг світло-шумовими гранатами, потім почалися арешти. Вони вже склали якісь списки, за якими шукали людей.

– Тобто, команди, які з’являлися, як правило, на цивільних авто – це були люди, вдягнені в цивільне, тільки в бронежилетах і балаклавах та зі зброєю. Вони витягали людей, натягували їм мішки на голову, це відбувалося масово по всьому місту. Іноді прострілювали замки.

Тобто, ніяких офіційних звинувачень не було. Але на той період, коли я потрапив у полон, ще не було ніби юридичного статусу міста Енергодар, що це окупована територія.

– За яких обставин ви потрапили у полон, коли це було і як довго ви там пробули?

– Це був кінець червня, десь, мабуть, 20-22 число. Я знав, що вони мене шукають, тому я переїхав до друга на квартиру, але мене знайшли там. За проукраїнську позицію шукали всіх.

– А ви брали участь у мітингах?

– Я не те, що брав участь у мітингах, я ходив просто в вишиванці.

– Вже під час окупації?

– Вже під час окупації. У мене, наприклад, і зачіска була з чубом, який вони відрізали. Це каже про позицію українську чи ні?

Поступово падали українські пропори. Спочатку Чичеріна (російська співачка Юлія Чичеріна, яка активно підтримує політику РФ проти України – ред.) викинула прапор з мерії. Потім до останнього прапор висів на будівлі ДСНС – на медико-санітарній частині. Вона довго не підкорювалась.

«Очі голодних людей і тварин»

– Якою була гуманітарна ситуація в місті на початку окупації?

– Ще на самому початку окупації працював відділ Червоного Хреста під українським прапором. Вони надавали допомогу тільки для людей з дітьми до трьох років, надавали якесь дитяче харчування. Але окупанти дуже швидко прикрили це. Замість цього вони свою «гуманітарку» показово перед камерами трошки роздавали, а потім все це потрапляло на прилавки магазинів та ринок.

Щоб ви уявляли собі, коли ти живеш в нормальному світі, в тебе є Apple Pay, безконтактні оплати й все таке інше, і тут все це просто зникає і все переходить на картонки під ноги, ти розумієш, що ти потрапив знову у кам’яну добу і досить швидко.

Вони почали блокувати зв’язок, банківські операції були неможливі. Приходиш на ринок і шукаєш солідарності з місцевими селянами, які продають продукти. В тебе немає готівки, тому питаєш тихенько: «На яку карту гроші переказати?» – і тобі непомітно дають папірець. Ти біжиш додому, бо з телефоном пересуватися не дуже зручно, робиш оплату з дому, бо у мене, наприклад, вдома працював зв’язок. Повертаєшся на ринок, забираєш продукти. Найголовніше було – знайти провізію. Навіть місцеві браконьєри виловлювали рибу і роздавали безоплатно людям.

– Цей період – з початку окупації і до кінця червня, поки ви потрапили в полон, що ще вам запам’яталось з тих часів? Що згадуєте?

– Очі голодних людей і тварин: котів, собак. Ти просто дивишся і бачиш стареньких людей, в них голодні очі. На їжу дивляться, на буханку хліба… Я не знаю, як це відтворити, щось подібне бачив тільки в кіно. Люди не зрозуміють цього ніколи, просто неможливо передати ті емоції, які ти відчуваєш.

«По працівниках ЗАЕС було правило – по обличчю не бити»

– Один із ключових факторів, який взагалі відіграв, напевно, у долі Енергодару, – це і Запорізька атомна електростанція. В Енергодарі живе багато працівників ЗАЕС і на них так само чинили шалений опір. Що вам про це відомо?

– Коли, наприклад, туди (на ЗАЕС) приїжджає Гроссі (очільник МАГАТЕ Рафаель Гроссі – ред.), перші візити його були, так би мовити, з контролем. А там сидять люди, у яких з травматичної зброї прострілені руки, і вони кажуть: «Ні, в нас все добре». Ну, уявіть собі тиск, під яким вони там перебувають.

Тобто все почалося з того, що спочатку когось грішми заманювали, якихось працівників, і вимагали, щоб доносили про розмови інших про те, хто чим незадоволений.

Дуже багато хлопців, які потрапляли до неволі, теж були мої знайомі, їх хапали прямо на прохідній і кидали за ґрати через доноси інших. Це заплутаний клубок, хто, з якої причини це робив. В кого було ціле обличчя (без ознак побоїв), вони (окупанти) вимагали на камеру зачитувати те, що їм було треба.

– Когось відпускали після цього?

– Когось відпускали. Я портретом не підходив. Ніяк. У мене ще рік синці під очима сходили після того, як я звільнився.

– Що ще ви можете розповісти про переслідування працівників ЗАЕС?

– По працівниках ЗАЕС було внутрішнє розпорядження – їх по голові не бити. Тобто катувати по тілу. Їх так само лупили струмом електричним, били проводкою, кийками, бейсбольними битами, стільцями. Тобто катування були однакові для всіх. Але по працівниках ЗАЕС було правило – по обличчю не бити.

«Люди зникають безвісти, а хтось збожеволів»

– Чи була якась логіка в діях окупантів, кого залишати з працівників ЗАЕС, примушувати до співпраці? Це все ж ядерний об’єкт, потрібні деякі фахівці, тому що це висококваліфіковані люди, працівники, яких відпустити просто неможливо, тому що немає ким замінити. Чи була якась така система у них?

– Були такі випадки з працівниками ЗАЕС, що людина через окуповані території і далі якось доїхала до кордону Грузії, а там його ловлять і кажуть: «Ти – працівник ЗАЕС, повертайся, будь ласка, назад».

– І дійсно повертали в Енергодар?

– Так, повертали. А декого, наприклад, з моїх добре знайомих, просто депортували з Енергодару туди на кордон з Грузією. Це добре, що не пристрелили десь під Мелітополем.

Деяким працівникам станції фабрикують справи, що вони – «агенти СБУ» і працювали на українську розвідку. Це тільки ті, про яких офіційно щось відомо. А багато людей, я більш ніж впевнений, просто зникають там, на окупованих територіях.

– Міський голова Енергодару Дмитро Орлов казав, що зниклих безвісти дуже багато. А серед ваших знайомих є такі?

– У мене навіть є люди, які збожеволіли від катувань. Я не можу з ними контактувати навіть.

«Катування 24/7»

– За яких обставин вас затримали й куди вас помістили після цього?

– Мене помістили в колишній відділ МВС міста Енергодар. Помістили в такі умови, щоб ви собі уявляли – кімната 3,5 на 3,5 метри, де максимально, я нарахував, нас було 24 особи. Коли було нас 12-15 осіб, нам хоча б було чим дихати. Там було всередині дві нари, дірка в підлозі і раковина – це все з умов.

Світло не вимикалось ніколи. Зверху розташовувалась зала суду, здається, де без упину 24/7 катували, лупили. Люди хрипіли і чутно було, як головою когось б’ють об стіну. Це все робилось навмисно, щоб залякувати.

Ну, уявіть собі, атмосферка така: постійно перед тим, як двері камери, наприклад, відкриваються, спочатку б’ють три рази кийком або луплять ключами якимись великими, потім відкриваються двері, ти мусиш стати, поставити руки на стіну, дивитися заборонено. Того, кого ведуть на допит, його виводять зі стяжками на руках.

– Це і чоловіки, і жінки?

– І чоловіки, і жінки. Але у нас були тільки чоловіки – в цих трьох камерах сиділи. І ось ці двері зачиняються-відчиняються цілодобово. Постійно.

Підкидають когось нового у камеру, той розбитий, тече в нього кров, треба зупинити. Ми вже призвичаїлися в камері, надавали самостійно медичну допомогу, тому що люди потрапляли зі страшенними травмами і навіть не могли ворушитися, не могли підводитися. Треба було людині допомогти якось, ну, хоча б в туалет сходити.

Катування однакові над усіма, хоч ти військовий, хоч цивільний: тапіки з електрострумом, погрози. Я думаю, що це спланована частина геноциду населення на окупованих територіях. Тобто кругом простежується одна і та ж методичка.

– Це довго тривало?

– У моєму випадку це тривало 53 дні, майже два місяці.

– Що вони хотіли від вас? Що вимагали?

– Вони хотіли, щоб я зізнався у співпраці з українськими спецслужбами. Було достатньо одного, що вони знайшли на планшеті в мене. Телефон я встиг заблокувати. Якби на той час пройшли б оті так звані референдуми, які вони проводили, мене б чекав вирок, як деяким від 12 до 19 років.

• У вересні 2022 року Росія провела так звані референдуми на окупованих територіях Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей України. Вони відбувалися під контролем російських військ, без міжнародного спостереження і з численними повідомленнями про примус і фальсифікації.
• Міжнародна спільнота, включно з ООН та ЄС, визнала ці так звані референдуми незаконними та такими, що не мають юридичної сили.

Вони знайшли в мене перелік цивільних авто, які катаються без номерів. Я спостерігав з вікна і переписував автівки зі скрученими номерами. Авто на той період часу зі скрученими номерами означало, що там сидять недобрі люди. Ці цивільні авто – це були авто, віджаті у місцевих жителів.

«Закатували і викинули помирати на вулиці»

– В одному з ваших інтерв’ю ви розповідали, що у вас на руках навіть хтось помер із цивільних?

– Він працівником станції був. Причому єдиний фахівець, професійний водолаз. Зараз я спробую згадати його прізвище – Гончарук, ім’я не пам’ятаю. Людині десь за 60 років було. Мабуть, дуже добре підготовлений був. Він мав якусь практику занурення. Але його закатували так, що він збожеволів. Вони його постійно катували.

Що вони знайшли в нього, я не знаю, чи якусь навчальну гранату, чи щось таке. Ну якусь дрібницю. Це відбувалось просто у мене на очах. Вони викликали швидку чи якийсь свій транспорт, який приїхав. Мене не запросили виносити його з камери на той час, тому що я був просто чорного кольору весь, щоб мене ніхто не побачив ззовні.

Винесли його інші хлопці, а потім, як кажуть свідки, його просто кинули під ворота ДСНС помирати. Наш уряд надав йому звання Героя України і я погоджуюсь із цим.

– Він помер внаслідок катувань?

– Я допомагав йому до останнього, я розумів, що людина переламана вся. А вони його по декілька разів на день висмикували, потім знову притягували в камеру майже без свідомості. Він приходив до тями, просив покурити цигарку, води попити і знову це продовжувалось по колу.

– Як ви дізналися, що він помер?

– Він почав помирати у мене на руках. Коли почалися судоми, я почав гукати чергових – вертухаїв, казати, що він помирає. Але рятувати вони його не стали.

«Імітували розстріли, погрожували відрізати вуха»

– Як вам вдалося вийти з полону і виїхати на підконтрольну Україні територію?

– Батьки. Я дуже їм вдячний. Спочатку мені поталанило передати через одного хлопця, я знав, що його відпустять, і попросив його зайти особисто до батьків за адресою і повідомити, де я перебуваю. Вже коли батьки порадились із дружиною, з друзями, як діяти, було заявлено на гарячу лінію мене в пошук.

Через це, мабуть, тортури були зменшені. Були погрози, імітації розстрілів, казали: «Ми тобі вуха відріжемо». Все це було, але вже без надмірної такої жорстокості.

– Тобто офіційна ця історія, вона свою роль відіграє?

– Якщо люди зникають без будь-яких обставин, варто заявляти про це. Розшук іде не тільки на території України, це і міжнародний розшук. Якщо люди зникають безвісти, багато є установ недержавних, які займаються розшуком людей, які зникли. Я не уявляю собі, скільки таких кейсів може бути на окупованих територіях. Багато хто зникає, наприклад, ті, у кого немає рідних або вони загинули.

– Коли вас звільняли, вам якось це пояснили взагалі, за що вас затримували й чому звільняють?

– Місцевий, начальник «військової поліції», заглянув в камеру, покликав мене, подивився, оцінив, каже: «Ми тебе зараз відпускаємо, за документами зайдеш завтра». Все.

Наступного дня батько мене привіз, я забрав свою ID-карту, закордонний паспорт мені не повернули. Забрав свій заблокований телефон, портсигар і ключі.

Через місяць мені вдалося виїхати з міста. Після того спочатку батьки мене від себе не відпускали, зі своєї квартири. Я шукав все одно можливість виїхати з окупації. Мені допоміг таксист, якому я допоміг в камері, в неволі.

– Наскільки зараз ситуація і в самому Енергодарі змінилася вже через понад три роки окупації? Чи припинилися там переслідування і тортури на самій ЗАЕС? Чи вам відомо щось?

– Вони зараз шукають, наприклад, глибоку агентуру, та, яка інтегрувалася. Я розумію, що наші спецслужби теж працюють непогано.

– Зараз ми багато чуємо про те, що від України вимагають поступок, в тому числі й поступитися окупованими територіями, щоб їх світ визнав російськими. Як ви сприймаєте ці перемовини й те, що від України вимагають відмовитися і від своїх територій, і від своїх людей, які залишаються там?

– Уявіть собі, в мене мама – кримчанка, а тато – уродженець Вінниччини. Крим для мене завжди як рідне місце. А мешканці Енергодару завжди їздили в суботу-неділю в Кирилівку або в Бердянськ. Дві години на авто – і ти вже на морі.

Ти подорожував через Каховку, Кам’янку, Водяна, Дніпрорудне, Василівку, Бердянськ, Мелітополь. Це всі ті міста, які дуже близько були розташовані. Все це як рідне, як дома. І в тебе раз і забирають цей дім. Енергодар – це Україна, Крим – це Україна і Донбас – це Україна.

– Ви вірите в те, що Енергодар буде деокупований?

– Всі дуже хочуть додому. Було дуже багато помилок зроблено. Мабуть, треба було українізацію проводити ще більш жорстку. Кажуть, що все це вже в минулому, вже не виправити. Навіть я собі не уявляю зараз, що треба зробити, щоб повернути місто в стан до війни. Це буде дуже важкий процес, а треба ж покарати ще тих людей за те, що вони скоїли. Треба всіх розшукати, всіх притягнути до відповідальності. Тому що в Енергодарі теж пролили дуже багато крові української. Дуже багато.

• За три роки окупації Енергодару через російський полон і катівні пройшли більше тисячі жителів міста. Зараз у неволі перебувають понад 20 енергодарців, 13 з них – це працівники Запорізької АЕС. Такі дані на початку квітня оприлюднив міський голова Енергодару Дмитро Орлов. За його словами, деякі місцеві жителі зникли безвісти, і про них наразі немає жодної інформації.
• Також, зазначив, що є енергодарці, яким російські суди вже винесли незаконні вироки. Їх зазвичай звинувачують у начебто вчиненні тероризму, державної зради чи шпигунства. Орлов наголосив, що для окупантів є звичною практика фабрикувати кримінальні справи проти українців на окупованих територіях, засуджувати їх до величезних термінів та депортувати на територію Росії.

Автори: Олена Бадюк, Дарина Довгопʼята

Джерело: Радіо Свобода

Tweet