Коли ми ховаємо реалії війни від аудиторій, ми редагуємо реальність
Коли ми ховаємо реалії війни від аудиторій, ми редагуємо реальність

Коли ми ховаємо реалії війни від аудиторій, ми редагуємо реальність

Я рада за тих, хто має сформовану стійку позицію з цього питання.

Бо для мене це найскладніша етична задача за весь час в професії…

І відповіді в мене немає з 24 лютого 2022 року.

Чим більше я працюю з темою війни, тим гостріше воно стає.

Тож, публічна дискусія, кажете?

Окей.

Ось мої тези до цієї дискусії, вони виключно особисті, спираються на власний досвід роботи. І кожна з них - моя.

І як правильно - я не знаю.

Хто такі журналісти?

Люди, які показують реальність.

Наша реальність – це журналістика війни.

Журналісти не мають права втручатися у події, які відбуваються навколо. Вони працюють як спостерігачі, документалісти, репортажники, але не учасники подій. (Якщо доля не розпорядилась інакше).

Тобто, ми маємо просто фіксувати, говорити і показувати. Не рятувати, не допомагати.

Якщо комусь здається це зайвим, вам здається.

Якщо ви уявляєте війну без медіа, то я не уявляю і світ не уявляє.

Без журналістів і медійного компоненту можна закінчити цю війну швидко, програвши. Дуже швидко.

Отже, коли ми ховаємо реалії війни від аудиторій, ми редагуємо реальність, спотворюючи її.

Чи маємо ми право спотворювати реальність згідно професійних норм і стандартів?

Ні, не маємо.

Коли ми показуємо кров, смерть, вбивство і насилля, що відбувається у нас на війні кожного дня, ми фактично нормалізуємо його у суспільстві.

Чи хотіла би я жити у такому суспільстві? Однозначно ні.

Фото і відео, опубліковані в соцмережах, доступні усім категоріям населення і громадян, не завжди на них пишуть «обережно, чутливий контент»!

Це бачать діти.

З тим, яка кількість жесті ллється з екранів зараз на підростаюче покоління, то вирости людьми, для яких смерть людини – це буденність, абсолютно реально.

Та більш ніж реально.

Чи хочу я такого майбутнього для своїх дітей?

Ні.

Чи нормально це, коли частина країни бачить смерть наживо, переживає це і має особистий досвід, а інша (більша частина країни) навіть не здогадується про те, яка вона - реальність війни?

Чи призведе це до єдності, якою ми всі так пишаємося?

Ні.

Чи хочуть захисники і захисниці, які працюючі на лінії фронту, розуміють, що таке війна, щоб це відчували на собі, щоб це відчули їхні близькі, рідні, їхні сім'ї?

Навряд.

Здебільшого вони там, щоб цього не трапилось.

Чи уявляє собі будь-яка пересічна людина, що таке насправді жахи війни?

Ні, навіть приблизно.

Навіть попри купу матеріалів з війни, які ви бачите, ви ніколи не зможете уявити, що там насправді.

Навіть на четвертий рік повномасштабного вторгнення у нас досі триває романтизація бойових дій.

І це видно в багатьох моментах.

Жодна людина, яка війну бачила не тільки на екрані, не буде її романтизувати бодай колись.

Мені кажуть: «Альона, якщо ти покажеш повністю все, що відбувається, до нас ніхто не схоче прийти воювати!»

А я розумію, якщо я буду спотворювати реальність, то як я можу вважати себе неупередженою і називати роботу незалежною?

В даному випадку я залежна від власних емоцій, від власних переконань. Від позиції командира, з яким працюю.

Чи хочу я бачити своїх близьких понівеченими мертвими тілами?

Ні.

Чи хочеться мені кричати на весь світ про той жах, який відбувається в моєму житті, коли я бачу понівечені тіла рідних і близьких?

Так.

Трохи про професійну етику і стандарти.

Журналістика війни і журналістика миру – це абсолютно різні сфери роботи, дорогі колеги.

Якщо ви мамині царапки, або з якихось інших причин на 4й рік повномасштабного вторгнення не працюєте з реальністю, яка нас оточує (а це війна), то у мене питання до вас, а чим ви займаєтеся?

Війна торкнулася усіх сфер життя.

Ні, я не прошу знімати, фільмувати кожного те, що відбувається в епіцентрі, але ж ви так чи інакше працюєте з ветеранами, з переселенцями, з військовими.

І усі вони мають досвід проживання війни, а ви?

Як ви можете з ними говорити однією мовою і розуміти, про що вони говорять і про що мовчать, якщо ви до цього взагалі не дотичні?

Думаєте, лекцій і семінарів в цьому питанні достатньо?

Ні.

Чи хочеться мені, щоб кожен доторкнувся до війни і знав, що це таке, і, не дай Боже, пережив це?

Ні.

Чи вірю я в те, що в Україні є хоча б одна родина, яку не торкнулася війна взагалі ніяк?

Ні, я в це не вірю.

Але якщо ви, дорогі колеги і коліжанки, вибрали для себе умовно мирний шлях часу війни, маєте розуміти, що не всі зробили так само.

Хтось свідомо змінив свою професію на воєнкора, хтось на військкора, дехто з нас, колеги, опинилися в ситуації, яка зумовила наш цей вибір.

Війна прийшла до нас додому, вона тут, у нас на землі.

Буквально.

І відвертатися від цієї реальності нам нікуди.

Ми, шановні колеги і коліжанки, не маємо морального і етичного права ховати голову в пісок, бо ми тут живемо.

Працюючи в зоні можливих і активних бойових дій, на місцях прильотів і на лінії фронту ми змінюємось.

І ми, воєнкори чи військкори, ніколи не будемо такими як раніше.

(Певно що, це предмет іншої публічної дискусії, але я все ж трохи додам для розуміння)

Те, що здавалося нам колись і здається досі в мирному житті чимось жахливим, нецивілізованим, для нас це - будні.

Те, що ви називаєте цинічністю, для нас - це життя.

Цинічність - це одна зі складових емоційного бронежилету, яка дозволяє не зійти з розуму.

Ми можемо відфільтрувати те, що зняли, щоб показати вам, але ми не можемо відфільтрувати те, що ми бачимо по іншу сторону об'єктива.

Чи впливає це на нас, на наше сприйняття реальності, на наш вибір, на наш цинізм, на нашу відлюдність, на наш, врешті, чорний гумор і на сприйняття нової реальності, реальності війни?

Безумовно впливає.

Ветерани і суспільство, яке не готове до того, щоб змінитися, говорять різними мовами.

От медійна спільнота - так само, бо це як маленька вибірка, відображення суспільства в мініатюрі.

Раз ми вже так про стандарти, то де у ваших матеріалах про війну збережений принцип балансу? Де друга сторона конфлікту?

Нема? Отож.

Що теж, власне, порушення стандартів.

Давайте ховати війну під ковдрою рожевих сопельок. А шо, ну бо війна не вписується в стандарти.

Давайте ховати наслідки війни, бо біль одних перевищує можливість інших - сприймати цю ж реальність.

Цинічно?

Да.

Бо коли людина поруч, наскільки близькою б вона тобі не була, гине поруч з тобою на війні, вона вмить стає 200. І ще - задачею з евакуації тіла.

За можливості.

Жодних емоцій та емпатії, любові і жалю. Вмить.

Бо це - ризик збільшити кількість отаких 200, а турбуватися на війні, на фронті, треба про живих. Тут не час і місце для рефлексій та емоцій, бо це - теж смерть. Твоя, або інших, хто теж поруч чи залежить від твого морального стану, ясного розуму і здатності приймати рішення.

Складно?

Да.

Цинізм тепер - частина нас. На все життя.

Та за ним ховається вразливість оголених нервів і краще вам цього не відчувати ніколи.

Мені зрозуміло обурення порушенням норм загальноприйнятої етики, але мені не зрозуміло цькування.

Цькування тих, хто бачив пекло або живе та працює в ньому.

Давайте виводити діалоги всередині спільноти у цивілізовану площину.

Бо війна нас змінила, але не лишила можливості до діалогу.

Трохи все ж про практичні рішення, навіть з відсутністю повного розуміння того, чи це правильно.

Коли я відповідала за офіційну комунікацію у 22 році в Сумській ОВА, то в перші дні війни я умовляла колег про етичні поради. Як правильно: показати світу цю реальність, чи сховати нелюдське жахіття?!

Тоді рішення приймались щоразу ситуативно.

Фото розірваних тіл дітей я не могла публікувати, але все інше - ставили.

А з часу деокупації Сумщини, з квітня 22 року, підхід став більш традиційним.

Що ми робимо з 23 року на Кордон.Медіа? Ми обговорюємо кожне чутливе фото і деталь відео перед його публікацією. Ми, воєнкори, радимося з операційною командою, з тими, хто не долучений до створення контенту, як буде краще.

Ми притримуємося більш традиційної лінії і публікуємо загиблих так, щоб їх не можна було впізнати. Без облич і надто понівечених тіл. Але цю межу ми проводимо щоразу самі.

Ми не можемо наважитись публікувати те, що відбувається, отак відкрито, як документалісти, через різні причини.

Дві - найвагоміші.

Перше, це всі, кого ми знімаємо, фотографуємо, це наші знайомі через одне рукостискання.

Такі особливості нашого міста і регіону через те, що Сумщина - маленька, ми всі отак близькі між собою.

А друге, це те, що ми діємо за принципом потрійної людиноцентричності:

- до себе;

- до тих, хто з'являється на наших світлинах і відео;

- і до тих, хто їх дивиться і читає.

Жодній з цих категорій, на нашу думку, не варто бачити усієї жорстокості, усієї ізнанки, хоча і доводиться.

Багато з того, що ми знімаємо, лишається архівами. Це не публікується на загал і не йде в широкий доступ. Це документується.

Але це виключно наше внутрішньоредакційне рішення станом на зараз. Наскільки це правильно, я не знаю.

От така суб'єктивна позиція редакції.

Чи всі з цим в редакції погоджуються одноголосно?

Ні.

Чи настав час публічної дискусії з цього питання?

Так.

Це складна тема, у мене немає правильних відповідей.

Я не знаю, як правильно.

 

LIKED THE ARTICLE?
СПОДОБАЛАСЯ СТАТТЯ?
Help us do more for you!
Допоможіть нам зробити для вас більше!
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Джерело матеріала
loader