/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F45%2Fad88db37353bf9fe785dfc7a1718fb3c.jpg)
Майстер слова, вбитий кремлівською владою: історія видатного українського поета Миколи Зерова
Більшовицькі кати знищили цвіт національного відродження України
У жовтні-листопаді 1937 року відбулися перші масові страти в’язнів Соловецького табору особливого призначення; мовою оригіналу – СЛОН. І відбулися вони не на Соловках, а за сотні кілометрів у Карелії, в урочищі Сандармох – на узбережжі Онезького озера.
Микола Зеров — один з цілого списку, завізованого у Кремлі
У найпершому тюремному етапі було 1116 осіб, з яких розстріляли з 27 жовтня до 4 листопада 1111 в’язнів. Безпосередніми виконавцями масового вбивства, стали капітан держбезпеки Михайло Матвєєв та помічник коменданта Георгій Алафер. Саме в цьому етапі згідно з "Українським списком Сандармоху", оновленим вітчизняним журналістом і письменником Сергієм Шевченком, було 287 мешканців УРСР. Так більшовицькі кати буквально за тиждень знищили цвіт національного відродження України. Здебільшого це були представники творчої та наукової еліти: письменники, режисери, журналісти, історики, медики, богослови, працівники культури, громадські діячі…
Один з цього "списку Сандармоху" – видатний поет-неокласик, енциклопедист, блискучий перекладач, знавець літератури античної доби та епохи Відродження Микола Костянтинович Зеров. Його життя обірвалося 3 листопада 1937 року, у передостанній день розстрілів, які проходили строго за списком, завізованим у Кремлі.
Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в містечку Зіньків у Полтавській губернії в родині вчителів. Навчався у місцевій школі, у гімназіях Охтирки та Києва. В 1914 році завершив навчання в на історико-філологічному факультеті Київського університету імені Святого Володимира. Працював викладачем давніх мов у славнозвісних Златопільських чоловічій та жіночій гімназіях. З вересня 1921 року викладав латину в Другій українській державній гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства; увечері читав лекції з українознавства в Архітектурному інституті.
Поступово в Києві формувався гурток інтелектуалів, який очолив знаменитий художник Георгій Нарбут, який повернувся з Петрограда на батьківщину. Учасниками гуртка були поети, художники, театральні діячі, такі як Лесь Курбас, Вадим Модзолевський, Сергій Єфремов, Павло Тичина, Федір Ернст, Михайль Семенко, Юхим Михайлів…
Звісно, Микола Зеров почувався в цій стихії як риба у воді. Він перекладав римську поезію, був редактором видавництва "Книгар" (там вийшла друком написана ним "Антологія римської поезії"), писав сонети та елегії, збірка яких вийшла у видавництві "Час". Ще 13 лютого 1920 року Микола Зеров повінчався з Софією Лободою – співробітницею Книжкової палати. Жінка була вірною подругою поета і помічницею у творчих справах до самого його арешту.
Українські неокласики
Після фактичного завершення багаторічних військових дій, починаючи з Першої світової війни, на території України настали важкі часи: розруха і голод на той час особливо відчувалися у містах. То ж Микола з дружиною переїжджає до Баришівки на Київщині, де викладає у соціально-економічному технікумі. Причиною переїзду на три роки до цього містечка на Лівобережжі був звичайний "пайок", який дозволяв зводити кінці з кінцями…
"Цей год хіба дев’ята зима лежатиме…
З розмови
О, як мене втомили рядки Готичних літер,
Як хочеться дихнути свобідними грудьми!
Вгорі погоже сонце, десь за горами вітер,
Скрізь нерозтанний килим дев’ятої зими…
А ввечорі — я знаю — знов буде ясне небо,
Зелено-жовтий захід і місяць-білоріг.
Твоя сріблиста шата, гіперборейська Гебо,
Блисне на перехресті заметених доріг".
Вишуканий, навіяний італійськими середньовічними мотивами (поет доби Відродження Джованні делла Каза) вірш був написаний Миколою Зеровим у Баришівці, в далекому 1921 році, де він прожив три роки, рятуючись від голоду. Тоді, коли Майстер слова разом із видатним українським поетом-неокласиком, перекладачем Юрієм Кленом (Освальдом-Еккардом Бургардтом) перекладав з німецької роман Бернгарда Келлермана "Естер і Лі". Звідси й "рядки готичних літер" (німецький тогочасний шрифт), і "дев’ята зима" (дуже холодна, арктична – у делла Каза: "бо холодніша від усіх моя зима")…
Жахлива реальність більшовицької окупації України, голод, чекістські репресії постають в сонеті "Обри":
"І в селах плач. Герої саг і рун
Воскресли знов аварин, гот і гунн
Орава посіпацька, гадь хоробра.
Сільської ситості останній трен,
Усюди лемент – крик дубільських жен
Під батогом зневажливого обра".
Після поразки Української революції 1917—1921 років серед інтелектуалів, письменників (здебільшого майстрів поетичних рядків) розпочала формуватися спільнота неокласиків, до якої увійшли такі знакові фігури, як Микола Зеров, Павло Филипович, Юрій Клен, Максим Рильський,Михайло Драй-Хмара. Ця спільнота намагалася наблизити українську літературу (яка страждала на перенасиченість сільською тематикою) до світових зразків. Сонет Драй-Хмари "Лебеди" був присвячений саме цій невеликій когорті поетів, яких він назвав "гроно п’ятірне".
Недовий зоряний час
Після остаточного повернення у жовтні 1923 року до Києва Микола Костянтинович отримує посаду професора в Інституті народної освіти. Вже наступного року для Миколи Зерова настає зоряний час: це був справжній творчий злет. На лекціях поета-інтелектуала битком набиті авдиторії, лекції виходять друком під назвою "Нове українське письменство".
Поет стає справжнім гуру української літературної критики. Проте ненадовго: У 1925 році розпочалася велика дискусія щодо шляхів розвитку нової української літератури. Влада побачила, що вона виходить з-під контролю: у 1928-му стартували репресії на "літературному фронті", закривалися видавництва і часописи. Микола Зеров брав активну участь у дискусії, яка виявилася гарним приводом для спецслужб збирати інформацію про "неблагонадійних".
Надалі більшість учасників дискусій в кращому разі опинилися за ґратами, йшли на беззаперечну співпрацю з владою або ж були ліквідовані як "вороги народу". Причому з різних таборів – і вірних лінії партії, і тих, хто обстоював свободу творчості, ратував за підвищення художнього і культурного рівня творів з опертям на світову, в першу чергу європейську класику і виступав проти диктату Москви, як Микола Хвильовий, Микола Зеров, Микола Филипович. Вони боролися з гегемонією пролетарських поетів, намагаючись орієнтуватися і на поетів Античної епохи, і на кращі зразки епохи Відродження, і на поетичне французьке угруповання "Парнас", яке боролося в другій половині XIX століття за "чисте мистецтво". І, звісно, не відкидали найкращі зразки української літератури…
Микола Зеров видає в 1924 році оригінальну збірку поезій "Камена", він є автором перекладів Горація, Вергілія, Марціала, Овідія. Проте тиск влади на творців наприкінці 1920-х років посилюється, і Майстер вимушений займатися виключно історико-літературними студіями. У зв’язку з фальсифікованим ОДПУпроцесом "Спілки визволення України" (СВУ)19 квітня 1931 року було арештовано Максима Рильського – друга і соратника Миколи Костянтиновича. П’ять місяців він знаходився у Лук’янівській тюрмі. І вийшов з неї вже зовсім іншим. Проте до кінця своїх днів Максим Тадейович, попри ті компроміси, на які він йшов з владою, залишався порядною, "золотою" людиною і завжди допомагав тим друзям, які опинялися у біді.
Арешт, тортури, вирок
Наприкінці 1934 року Миколу Зерова звільнили з університету. Майже пів року він знаходився в підвішеному становищі, в очікуванні неминучого арешту. На той час вже було розстріляно талановитого новеліста Григорія Косинку, поета-футуриста Олексу Влизька, а ще 13 грудня 1933 року вчинив самогубство Микола Хвильовий.
"Якщо в 1923–1927 роках на наукову і гуманітарну сферу вирішальний вплив справляють високі інтелігенти націонал-демократичної орієнтації Агатангел Кримський, Сергій Єфремов, Микола Василенко, Микола Зеров та інші, в термінології ОГПУ, "монархісти", яким в Москві покровительствував В. І. Вернадський,а також радикальні націонал-демократи кола Михайла Грушевського; якщо в літературі безграмотним "пролетарським" групкам активно чинить опір ВАПЛІТЕ Хвильового – Куліша, що об’єднує найсильніших письменників, – то тепер, в роки "великого переламу", приходить черга Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) Івана Микитенка та "критиків-марксистів", радше політичних доносчиків та погромників", – писав український філософ, академік НАН України Мирослав Попович у книзі "Червоне століття".
Микола Костянтинович намагався знайти роботу в столиці СРСР, прилаштувався на місцеву кіностудію. У ніч на 28 квітня 1935 року він був арештований співробітниками НКВС під Москвою, на станції Пушкіно (такі от гримаси долі!). Майже місяць його допитували, і вже 20 травня відправили до Києва – нової столиці радянської України.
Лідера "неокласиків" звинуватили у керівництві контрреволюційною терористичною, а ще й націоналістичною організацією. Перший допит Миколи Зерова не дав результатів. Він на першому допиті відкинув всі звинувачення: "До жодної контрреволюційної діяльності не причетний, а отже, співучасників назвати не можу". Чи не єдиними "доказами" стали вилучені вдома у Миколи Костянтиновича дві книжки: збірка новел "Політика" з дарчим написом Григорія Косинки, розстріляного ще 15 грудня 1934 року в підвалах київського Жовтневого палацу за звинуваченням у приналежності до групи "терористів-білогвардійців" (які нібито готували вбивство комуністичних лідерів), а також роман Пантелеймона Куліша "Чорна рада" (!).
Проте жахлива система отримання доказів у в’язнів була доведена до автоматизму. Вже на наступних допитах Микола Зеров визнавав себе винним, а 9 липня 1935 року м’ясникам з НКВС вдалося нарешті зламати його опір нечуваними тортурами: "Я визнаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь"…
Закрите засідання військового трибуналу Київського військового округу (за відсутності самого звинуваченого і його адвокатів – тобто в умовах повного беззаконня) відбулося 1—4 лютого 1936 року, на якому й було розглянуто судову справу. Микола Зеров отримав 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією всього належного йому майна. Це був насправді "Великий перелам" за термінологією комуністичних бонз. Після Голодомору 1933—1934 роківбула поступово згорнута і коренізація/українізація. На "літературному фронті" продовжувалися масові репресії: "хто не з нами, той проти нас!"
Микола Зеров опинився в сумнозвісному СЛОНі на Соловках. Там він разом з Павлом Филиповичем продовжував "розумово" працювати. На жаль його переклади "Енеїди" Вергілія, "Пісні про Гаявату" Лонгфелло були конфісковані. В один день, 3 листопада 1937 року, Микола Зеров і Павло Филипович будуть розстріляні в урочищі Сандармох. Юрій Драй-Хмара загине на Колимі 19 січня 1939 року; Юрій Клен, етнічний німець, уродженець села Сербинівці на Поділлі, емігрує в 1931 році до Німеччини (помер 1947 року в Аугсбургу)…
Коло замкнулося з початком "Великого терору" 1937—1938 років, у жорнах якого загинули багато сотень тисяч людей. Ніхто в Країні рад вже не міг почувати себе захищеним. Радянський Союз остаточно став тоталітарним монстром, де життя будь-якого громадянина знаходилося під нещадним каральним мечем спецслужб. Сучасний лідер Росії Путін під аплодисменти більшості населення держави повертає минулі часи. Історія нічому не вчить?
