Минералы в обмен на оружие. Что вошло в соглашение Украины с США и какие в нем риски

У ніч на 1 травня, на завершення сотого дня президентства Дональда Трампа, Україна та США підписали так звану "угоду про надра".

Драматичні переговори щодо цього документа тривали від першої половини лютого, за цей час кілька разів зривалися, а обриси угоди та навіть назва принципово змінювалися (зараз це – Угода про створення американсько-українського інвестиційного фонду відбудови).

Однак у документі, як і раніше, йдеться про українські копалини і доходи від їхнього видобутку.

В українському суспільстві угода про надра набула негативного сприйняття, і причини цього очевидні – жорсткий тиск США та неприйнятні пропозиції у проєктах документів.

Ідеї, які просував Вашингтон, не лише зазіхали на суверенітет України, а й часом навіть створювали враження, що йдеться про "контрибуцію за війну" з українського боку.

Значну частину цих проблем уряду вдалося подолати.

Фінальний, оприлюднений урядом текст угоди, про який ми вже коротко розповідали на сайті, дозволяє з певністю стверджувати: підписання цього документа стало кроком, вигідним державі.

Українська переговорна команда переконала американців відмовитися від усіх вимог, що перетинали українські червоні лінії.

Трамп відмовився від ідеї стягнути з України придуманий ним "боргу".

В угоді достатньо якісно виписали гарантії того, що вона не стане на заваді інтеграції України до ЄС.

Прибрали усі положення, які загрожували втратою контролю держави над рішеннями щодо надр.

Утім, про подолання усіх викликів говорити зарано, оскільки переговори ще не завершилися.

Що саме ця угода принесе Україні? Навіщо ця угода (у зміненому вигляді) потрібна самим США? Як працюватиме її "безпекова" складова? Чи варто чекати "зради" на фінальному етапі переговорів? Чи є в документі приховані небезпеки і які саме?.

Про все це, а також про те, як угода ледь не зірвалася в останній момент – у статті "Європейської правди".

Як змінилася ідеологія угоди.

Про те, як Сполучені Штати ще від середини лютого жорстко вели переговори з Києвом щодо угоди про надра, "Європейська правда" в деталях розповідала.

Після паузи, яку викликала сварка Трампа та Зеленського у Білому домі, переговори поновилися наприкінці березня.

Тоді США передали Києву принципово новий проєкт угоди, і він виявився геть неприйнятним (детально про це йшлося у статті "Трамп з надрами та Україна без прав").

Ключовою системною претензією до того американського проєкту було те, що він складений як угода між двома корпораціями (причому часом нагадував угоду про поглинання), а не між незалежними державами.

Такий документ не мав шансу пройти ратифікацію у парламенті, і "Євро.

Правда" припускала, що у разі, якщо США налаштовані серйозно – вони погодяться переписати проєкт фактично з нуля, змінити його ідеологію.

Власне, так і сталося.

Угода, схвалена урядом і підписана у четвер – це нормальна, "типова" міжурядова домовленість.

До того ж з неї прибрали ті положення, які видавалися неприйнятними.

Перш за все, схоже, вдалося закрити тему про нав’язування Україні "боргу" перед США.

Від початку лютого у Трампа наполягали, що українські надра мають відшкодувати вартість усієї військової та фінансової допомоги, яку США безповоротно надавали українським партнерам від початку великої війни.

Цей пункт був політично важливий для Трампа – президент США планував робити на цьому собі піар та розповідати виборцям, що він повернув до країни гроші, витрачені Байденом.

Натомість для України це було категорично неприйнятно – і фінансово, і через те, що це створювало би прецедент для точно таких вимог від інших донорів ЗСУ.

Зрештою, США поступилися.

Причому, що дуже важливо, цю поступку схвалив особисто Трамп – він змінив риторику і тепер каже не про "борг", а про "потенційні прибутки США" від інвестицій в Україну.

Крім того, змінився підхід щодо того, які ж преференції отримає американський уряд.

США на різних етапах наполягали або на управлінні українськими надрами, або на "правилі першої руки", за яким американські компанії мали би преференції у доступі до нових родовищ.

Ані першого, ані другого у договорі немає.

Фонд взагалі не впливатиме на розподіл ліцензій.

Його основна задача – інвестиції, і тут в американців дійсно є особливі права; про них далі.

Звідки візьмуться гроші.

Ще раз варто наголосити (бо російська пропаганда просувала цей фейк і напевно штовхатиме його й надалі): угода не передає США українські надра.

Цього варіанта не було у жодному з варіантів договору.

На певних етапах переговорів США дійсно наполягали на тому, щоб мати вирішальний голос у рішеннях щодо управління, як-от щодо видачі ліцензій на видобуток; та у підписаному документі цього немає.

Водночас доходи бюджету від розробки частини українських копалин дійсно підуть на те, щоби втілити цю угоду в життя.

Причому не всіх копалин.

Угода визначає перелік з 57 найменувань, де є природний газ, нафта, рідкісноземельні матеріали, цінні та так звані кольорові метали.

Залізна руда, вугілля, граніт, копалини локальної важливості (як-от пісок, щебінь тощо) під дію цієї угоди не підпадають.

Звісно, якщо Україна та США у якийсь момент не захочуть змінити список (самостійно США не зможуть цього зробити).

"Двигуном" угоди має стати фонд, який створять Україна та США.

Надалі Україна буде перераховувати на його рахунок 50% усіх рентних платежів, ліцензійних платежів та сум, що надходять до бюджету за угодами про розподіл продукції.

Утім, йдеться про доходи тільки від нових родовищ, ліцензії на розробку яких Україна видаватиме після набуття угодою чинності.

Будь-які доходи від родовищ, які вже ліцензовані державою, не є предметом цієї угоди.

Це важливо, бо зараз платежі за розробку надр становлять значну частину українського бюджету, і якщо викреслити половину цих надходжень – це створить бюджетну діру.

Це, втім, означає, що ближчим часом доходи фонду з цього джерела будуть нульовими (нових ліцензій немає).

Тому угода передбачає право і України, і США робити до фонду внески живими грошима.

Виникає питання: а з якої радості Україна, попри серйозний бюджетний дефіцит, може раптом забажати витрачати бюджетні гроші на фінансування якогось фонду?.

Угода містить серйозний стимул для такого внеску, який запрацює, якщо цього захочуть США.

Як відомо, зараз президент Трамп відмовляється виділяти Україні нову безпекову допомогу (хоча постачання тих елементів озброєння, які Джо Байден погодив та замовив у минулі роки, досі тривають).

Між тим в угоді про надра прямо прописана можливість виділення нових пакетів озброєння.

"Якщо США надаватимуть уряду України нову військову допомогу в будь-якій формі (включаючи передачу систем озброєнь, боєприпасів, технологій або навчання), капітальний внесок Партнера від США вважатиметься збільшеним на оціночну вартість такої військової допомоги", – йдеться у документі.

Умовно кажучи, якщо США передадуть Україні ракети для Patriot вартістю 100 млн доларів, то це створить для України зобов’язання перерахувати 100 млн доларів на рахунок фонду.

А оскільки доходів від надр поки не буде – то немає іншого варіанта, аніж щоби Україна заплатила грошима (чи то своїми, чи то наданими європейськими донорами).

Така собі "гібридна купівля", за якої Трамп зможе публічно говорити, що передає зброю ЗСУ не безкоштовно, але бюджет США не отримуватиме за неї кошти.

Це водночас дасть кошти для запуску фонду та інвестицій з нього (про це далі).

Втім, ця схема створює певні ризики.

Договір лишає без чіткої відповіді питання про те, чи поширюються ці умови на "допомогу Байдена", яка продовжує надходити до ЗСУ.

Дуже імовірно, що за продовження "постачань від Байдена" дійсно доведеться платити.

А от на самостійну закупівлю Україною американської зброї та боєприпасів, яка зараз відновлюється, цей договір не впливатиме, оскільки у такому разі йдеться про надходження зброї не від уряду США, а від комерційних виробників.

Куди підуть гроші.

Накопичення коштів на рахунках українсько-американського фонду, звісно ж, не є самоціллю.

І тут ми приходимо до ще однієї проблеми, яку уряду доведеться вирішувати – в іншому разі ратифікація угоди про надра стикнеться з проблемами.

12-сторінкова угода, яку підписали у Вашингтоні віцепрем’єрка Юлія Свириденко та міністр фінансів Скотт Бессент – це лише невелика частина великої домовленості про фонд.

Просто через прагнення американців підписати "хоч щось, і якнайшвидше" цей текст виокремили із загального переговорного масиву, не узгодивши його як годиться.

Через це згадок про те, куди та як мають витрачатися ці кошти, у договорі просто немає; вони мають увійти у "технічні" угоди, узгодження яких ще триває.

Утім, відомо, що основні напрямки витрат – це реінвестування у проєкти відбудови Україні, а також повернення коштів засновникам, тобто Україні та США.

Так, повернення "українських" коштів у бюджет США дійсно буде передбачене.

Далі про нього – детальніше, а спершу – про інвестиції.

Це – головний фокус роботи фонду.

Український уряд буде зобов’язаний повідомляти фонд про те, що планує розробку якогось критичного родовища або інвестиції у "будівництво або експлуатацію значних об'єктів інфраструктури".

І якщо фонд оголосить свою зацікавленість у такому проєкті – то уряд буде зобов’язаний пріоритетно розглянути його пропозицію, а також "утримуватися від надання будь-якій третій стороні значно більш вигідних фінансових або економічних умов для інвестиційної можливості".

Дуже схоже, що тут фонд матиме "право першої руки".

І головна проблема у тому, що наразі немає публічної інформації про те, як саме працюватиме це правило; про це буде йтися у вже згаданих угодах, які досі не підписані.

Як депутати, що мають ратифікувати угоду, можуть зробити висновок про її прийнятність без цієї інформації? Запитання риторичне.

Також поза підписаною угодою лишилася норма, про яку публічно оголосив прем’єр Денис Шмигаль – що протягом перших десяти років роботи угоди 100% зібраних фондом коштів будуть реінвестуватися в Україну.

Це – дуже правильна норма, але наразі вона існує лише на рівні обіцянки.

З огляду на те, як США вели переговорний процес з Україною щодо цієї угоди, з певністю про цю домовленість можна буде говорити лише після того, як вона з’явиться в узгодженому документі.

Так само у майбутню операційну угоду винесені й інші норми, які є надважливими для оцінки прийнятності угоди.

Наприклад – про паритетний принцип управління фондом, який також анонсував Шмигаль.

Так, українські переговорники попередньо погодили ці положення зі США.

Так, майстерність і принциповість української команди, яка змогла переконати США і довести угоду до нинішньої редакції, дають підстави для оптимізму і для віри у те, що й далі "зради" не буде.

Так, є аргументи на користь того ж десятирічного мораторію, до яких Вашингтон мав би дослухатися..

Однак чи погодяться депутати ратифікувати угоду у той час, коли юридично вона є таким собі "котом у мішку", тобто коли деякі її ключові положення ще не визначені?.

Уряду буде непросто переконати їх у цьому.

Набагато простіший варіант – завершити переговори і представити також технічну угоду, робота над якою, за даними "ЄП", доволі просунута.

Ні, фонд не "розорить" Україну.

Та повернемося до норми про те, що частина накопичених коштів має повертатися до США.

Нехай навіть не відразу, а лише за десять років після початку її дії.

Обсяг цих виплат – формально необмежений.

Причому привертає увагу те, що угода, яку уряд підписав та має передати на ратифікацію у ВР, не має якогось обмеженого терміну дії і передбачає лише один механізм зупинки.

"Угода залишається чинною до того моменту, поки Сторони не погодяться про її припинення", – йдеться у документі.

Може виникнути питання: то що ж виходить, Україна віддаватиме у фонд ренту за свої надра; з часом їх ставатиме все більше, бо з’являтимуться нові ліцензії, це триватиме довіку, і втрати бюджету України ставатимуть необмеженими?.

Ні, це не так.

Збирання коштів за ренту саме по собі не несе довгострокової небезпеки для України.

Внески США та України є рівними.

Тобто на кожен мільйон доларів доходів від українських надр має бути мільйон від США.

Або новою зброєю, доки Україна її потребуватиме, або грошима.

Але й прибутки теж діляться навпіл, 50 на 50.

Тобто у разі, якщо Україна надасть суму X, і США нададуть суму X – то у разі рішення фонду про виведення грошей обидва партнери зможуть отримати назад навіть менше за цю суму Х, бо певні (і чималі) кошти підуть на менеджмент фонду.

Єдина сфера, де мають генеруватися принципово нові гроші – це інвестиційні проєкти.

І саме це, як очікується, буде головним інструментом і метою створення інвестиційного фонду.

Тут варто наголосити: розподіл "50 на 50" наразі не зафіксований документально.

Його немає у тій угоді, яку підписали Свириденко і Бессент.

Ця пропорція, а також порядок ухвалення рішення про розподіл прибутку мають бути прописані у згаданій вище технічній угоді, узгодження якої ще триває.

І доволі очевидно, що парламентарі хотітимуть бачити цей розподіл до того, як вони проголосують за ратифікацію загальної угоди.

Бо саме тоді вона буде безпечною.

Але чи потрібна така угода Трампу?.

Це правильне питання, і відповідь на нього – так.

Інше питання, що ці вигоди відмінні від того, що звучить від Трампа публічно.

Сподівання на сотні мільярдів доларів прибутку, які принесе цей фонд – навряд чи мають підґрунтя.

Принаймні, в осяжній перспективі.

А тим більше – зважаючи на те, що планується схвалити десятирічний мораторій на виплати (а отже, в осяжній перспективі Трамп не зможе похвалитися конкретними сумами).

Утім, є те, що має практичну користь для Трампа просто зараз.

Україна стала для нього точкою успіху, країною, з якою він, "майстер угод", зміг підписати хоч якусь угоду.

Жодної іншої держави, з якою би США уклали угоду за час Трампа, за ці 100 днів не знайшлося.

Тому не дивно, що Дональд Трамп послався на українську угоду у своєму виступі до свого 100-денного "ювілею".

І є всі підстави вважати, що підписання взагалі відбулося, та ще й у редакції, яку можна назвати дійсно вигідною для України, саме через те, що Трампу угода була потрібна під цю дату.

Хоча в останній момент це підписання могло зірватися.

Так, уранці 30 квітня американці прислали Україні новий текст "технічних" угод з вимогою – або підписуємо всі відразу, або не підписуємо жодної.

Хоча документи не були готові до підписання суто технічно, і навіть американські юристи були проти пришвидшення цього процесу.

Зараз вже відомо, що зрештою американці зняли цю вимогу.

Утім, це також свідчить, що у принципі США готові на схвалення усіх тих умов, які передбачені також технічною угодою.

Переваги для України.

Отже, ризики, створені відсутністю технічної угоди (а також те, що США потенційно можуть втратити апетит до компромісів, адже "святкування" 100 днів минуло) – однозначно є.

Однак у нинішній редакції угода Україні однозначно вигідна.

Навіть те, що угода створює механізм відновлення американської допомоги – є значним плюсом.

Але ще більшим стратегічним позитивом є підписання угоди як такої.

Це має вагу у США, адже стане ознакою того, що для Трампа Україна перетворилася на партнера, що його публічна суперечка з Зеленським подолана.

До того ж, для нас було дуже важливо стати частиною задекларованих Трампом досягнень за його 100 днів.

Це також має значення для інших країн.

Початок інвестиційного партнерства з США, затвердженого угодою – це дійсно сигнал для міжнародних інвесторів, і він буде почутий.

І, нарешті, не забуваємо про основну ідею фонду – створення механізму для інвестицій.

Може йтися про значні кошти у разі, якщо фонд буде заповнений грошима за зброю.

Але, звісно, треба також віддавати собі звіт у тому, що ця історія може ефективно запрацювати лише тоді, коли військові дії припиняться.

До цього на значні інвестиції немає сенсу розраховувати.

І це також значною міро залежатиме від дій США і від їхньої зацікавленості взагалі продовжувати опікуватися Україною.

І це – ще одна непряма роль, яку відіграватиме угода про надра.

Автор: Сергій Сидоренко,.

редактор "Європейської правди".