Важко жити? — Купи козу!
Стало ще важче? — Продай козу!
Правда, без кози стало легше?
Отже, результатом «ресурсних» переговорів із США став продаж нами кози у вигляді 350 млрд дол. надуманих боргів і рабських умов попередніх драфтів угоди. Чи стало нам легше без кози? Однозначно. Чи впевнені ми, що замість кози нас не змусять купити отару овець?
Не дуже, зважаючи на владну комунікацію щодо підписаних угод і той цирк, на який перетворюється їхня ратифікація у парламенті.
Ресурсні переговори завершилися урочистим підписанням усіх трьох документів пакета: рамкової Міжурядової угоди, Угоди про обмежене партнерство (визначає умови співпраці) та Статуту фонду, через який ця співпраця здійснюватиметься. Точно не прагнучи прозорості й відкритості, офіційно сторони повідомили лише про підписання Міжурядової угоди, буцімто інші документи ще в процесі, та й узагалі не важливо, що там, головне, що ми домоглися найкращих умов із можливих.
Безумовно, прогрес очевидний — угоди не конвертують уже надану Україні безоплатну допомогу у борг перед Штатами. Тут ми маємо подякувати не так нашим переговорникам, як юристам, яких переговорники зрештою залучили до процесу, набивши купу гуль в одиночному плаванні. Юристи-консультанти Hogan Lovells дійсно допомогли, зокрема, аргументовано пояснити американцям, що, з юридичного погляду, перетворення допомоги на борг заднім числом — неможлива процедура з усіма подальшими наслідками.
Допомогли вони і з рештою деталей, додавши неочікуваного конструктиву у наш звичний хаос. Головна «переговорниця» Юлія Свириденко навіть змогла непогано виспатися, поки її поплічник Тарас Качка та запрошені консультанти виборювали нам краще життя на переговорах із міністром фінансів США Скоттом Бассентом.
Щось таки вибороли, але поспішати із висновками про те, що в України нарешті на руках флеш-рояль, не варто. Горизонт планування у цієї співпраці такий довгий, що може так статися, що ми з цим флеш-роялем гратимемо не в покер, а в преферанс на мізері.
Не дарма ж нам показали лише обгортку від угоди.
ZN.UA офіційно поцікавилося в уряду, чому ж два інші документи не оприлюднені, якщо, і за словами наших джерел, і за інформацією колег із Politico, сторони підписали одразу все. Чекаємо на відповідь не ми одні — народні депутати теж занепокоєні, бо з дня на день голосуватимуть за кота у мішку, точніше, за мішок, але кіт у ньому чи кит? У парламенті зареєстровано тільки рамкову Міжурядову угоду, а все найсмачніше про умови співпраці міститься в Угоді про обмежене партнерство, якої ніхто з них не бачив.
За останніми даними, урядовці вирішили розказати депутатам, що в ній, не показуючи документів. А президент Зеленський, нагадаю, мало того, що публічно збрехав, що у депутатів є можливість ознайомитися з усім пакетом, підписаним у Штатах, та ще й не менш публічно закликав США скасувати візи тим нардепам, які не голосуватимуть за ратифікацію Міжурядової угоди. Такого вибухового коктейлю неповаги і свавілля Володимир Олександрович нам давно не подавав. Усе йшло на експорт.
Ех, а так хотілося похвалити пана президента за стійкість, наполегливість і героїчну готовність пожертвувати всіма людьми із ближнього кола, яким погрожують санкціями США, заради інтересів України.
Що ж, натомість перейдемо відразу до документів.
Рамкова Міжурядова угода максимально наближена до решти інвестиційних угод, укладених Україною. Без зайвих подробиць і з супердипломатичними формулюваннями. Ймовірно, тому нардепам видали тільки її, сподіваючись, що на другій сторінці з дванадцяти більшість задрімає.
Однак уважний читач навіть у цьому вихолощеному варіанті помітить: те, що нам вирішили не рубати голови, не означає, що нам не викручуватимуть рук.
Із тексту чітко видно, у кого насправді флеш-рояль: США «очікують» — Україна «зобов'язана», Міністерство фінансів США «може» — уряд України «зобов'язується», уряд США «підтверджує» — уряд України «повинен».
Остаточно опускає з небес на землю формулювання п'ятого пункту угоди: «Якщо після набуття чинності Уряд Сполучених Штатів Америки надаватиме Уряду України нову військову допомогу в будь-якій формі...». А якщо не буде?
Звісно ж, щодо наших зобов'язань стосовно наповнення фонду жодних «якщо» не передбачається.
Хоч би що там розказувала пані посол Оксана Маркарова про партнерство «50 на 50», мова точно не про це. Наприклад, умови угоди отримують пріоритет над вітчизняним законодавством, і будь-які подальші законодавчі зміни не можуть обмежувати її дії, а сама вона матиме переважну силу над нашим законодавством. Раптом що, ми вже не зможемо зіскочити, прикриваючись власними законами, — попрямуємо у Високий суд Лондона і застрягнемо там довіку.
Аналогічний суперпріоритет отримують і американські інвестори, причому на всіх етапах: інвестиційні проєкти, ліцензії, спецдозволи, права на купівлю видобутку. Власне, все, що стосується надрокористування й становить комерційний інтерес, насамперед направлятимється до новоствореного фонду, і хай інші зачекають.
У рамковій угоді про це бігцем, але ми зазирнули одним оком до таємничої Угоди про обмежене партнерство і тепер точно розуміємо, чому ж воно «обмежене».
Американські інвестори отримуватимуть усю інформацію, яка потенційно може зацікавити інвестора, першими, оцінюватимуть свій інтерес упродовж трьох місяців, і лише якщо їм не підійде, своєї черги можуть дочекатися всі інші. Але навіть якщо дочекаються, то відповідно до угоди вони не зможуть отримати вигідніші фінансові умови, ніж були запропоновані американським інвесторам, упродовж шести місяців. Якщо ж ітиметься про закупівлі продукції, аналогічно — ціну, кращу за ту, від якої відмовляться американці (раптом їм не підійде), українська сторона не зможе нікому запропонувати ще пів року.
Не те щоб тут черга з інвесторів стояла, але такі умови точно знижують нашу привабливість у їхніх очах. Життя довге, війна колись завершиться, відбудова колись настане, а угода з США — безстрокова.
Управлятиме спільним Україно-Американським фондом Рада з рівною кількістю представників України та США, допомагатимуть їй чотири комітети. Тут паритетність знову різко просідає:
- Інвестиційний комітет, відповідає за інвестиційні рішення, — три менеджери США, два менеджери України;
- Адміністративний комітет, відповідає за управління й адміністрування, — три менеджери США та два менеджери України;
- Аудиторський комітет, відповідає за залучення сторонніх аудиторів, а також за наймання і нагляд за консультантом з оцінки внесків, — два менеджери США та два менеджери України;
- Комітет з пошуку проєктів, відповідає за виявлення інвестиційних можливостей, — нарешті три менеджери України та два менеджери США.
Як бачимо, нам довірять тільки пошук проєктів, у решті питань ми в меншості й загалом не дуже потрібні. До того ж є низка питань, які взагалі погоджують виключно менеджери США, і їх, знаєте, немало:
- інвестиційні рішення;
- строки та обсяги будь-яких розподілів активів;
- проведення аудиту Партнерства, його інвестицій і доходів;
- визначення оціночної вартості будь-якого військового внеску США;
- затвердження будь-яких рекомендацій Інвестиційному комітету;
- затвердження будь-яких рекомендацій Адміністративному комітету;
- затвердження будь-яких рекомендацій Аудиторському комітету.
Якось навіть ніяково, особливо якщо згадати, що українська сторона, що увійде до Фонду, — це Агентство сприяння державно-приватному партнерству, про яке ще тиждень тому взагалі ніхто не знав і в якому станом на зараз працюють, точніше сидять три людини: директор Н.Гачечиладзе, керівниця відділу підтримки проєктів Ю.Суховерха і адвокатка М.Бєлова. З іншого боку, не треба багато приставних стільців нести.
Нарешті найцікавіше — про гроші
Загальновідомо, що США у Фонд не інвестують нічого, але дають зброю Україні. Сподіваємося, не лише поки триває війна, адже наша загроза із закінченням активних боїв не зникне. І на тому велике спасибі. Ми ж інвестуємо 50% усіх орендних платежів, ліцензійних зборів і сум, що підлягають сплаті уряду України за угодами про розподіл продукції, які стосуються ліцензій, виданих після набрання чинності документом, і так званих сплячих ліцензій.
Останніх у нас чимало, Держгеонадра навіть кілька років тому розпочали хрестовий похід проти них, відбираючи у «спунів» права на видобуток. Але, по-перше, мова йшла про більш як три тисячі дозволів, по-друге, довести сплячість можна після десяти років відсутності робіт, по-третє, робить це суд (довго). Тож хрестовий похід затягнувся, тому мова досі про тисячі ліцензій.
Також, відповідно до Угоди, до сплячих будуть прирівняні окремі діючі, зокрема ті, які за останні десять років мали менш як 1% видобутих балансових запасів, або ж ті, за якими понад п’ять років фіксуються порушення чи невиконання затвердженої робочої програми. Отже, поклавши руку на серце, наш остаточний внесок наразі невідомий, бо передуватиме йому чимала ревізія, будемо відверті, не надто впорядкованого сектору економіки.
Зароблені Фондом кошти можуть реінвестуватися в інфраструктурні або видобувні проєкти, розподілятися між партнерами (але не раніше як через десять років), витрачатися на операційні видатки (то святе). Оподаткування ніякого, ані в Україні, ані у США. Оу, і знову трохи «рівних прав»: якщо «український партнер» хоч щось порушить, жодних розподілів йому не побачити, а українські менеджери втрачають усі права голосу в Раді та відповідних комітетах Фонду. Щодо порушень з боку американського партнера — жодних згадок, навіть заради ввічливості.
Тож загалом співпраця виглядатиме так: американці дають зброю (якщо дають). Ми ж за потенційно недоотриману бюджетом ренту створюємо фонд і підбираємо їм інвестиційні проєкти. Вони у них заходять (чи не заходять), але по пів року і ніхто інший не заходить. Перші десять років усі зароблені кошти реінвестуються в Україні (і це будуть дуже малі суми, адже мова про нові або «сплячі» ліцензії, де не було ані розвідки, ані видобутку). Далі гроші діляться і виводяться Штатами з України без оподаткування.
Не найгірші вимоги, які ми бачили. Але і не найкращі. Десь так про цей варіант треба говорити як із парламентом, так і з населенням. Ми усі свідомі того, що альтернатив американській військовій допомозі наразі нема, а для нас вона критично важлива. Ми чудово розуміємо, що «багатющі українські надра» не від скромності тут ніхто не розробляв, і, певно, нам не завадить трохи західних грошей і технологій. Знаємо, у нас немає карт, чому, власне, взагалі не треба було починати всю цю ресурсну історію. Та коли вже почали, то, може, ми заслужили на дещицю чесності замість відра помиїв із «партнерство 50 на 50», «підписана тільки міжурядова», «флеш-рояль» і решти? Рівноправні угоди укладаються між рівними сторонами, а тут ніхто не посоромився скористатися нашим скрутним становищем.
Тож ми просто продали козу…
І підписалися на те, що будемо віддавати іншій країні значну частку надр і ренти в обмін на поставки зброї для завершення війни. Чим закінчиться війна, коли і де вона закінчиться? Що це буде за Україна, з якої через десять років почнуть вивозити неоподатковані прибутки? Ніхто не знає. А головне — ніяких гарантій безпеки в усьому «ресурсному» пакеті нема і близько.