Він живий, просто не може сказати, – щемливе інтерв'ю з мамою Грєнки у роковини загибелі
Він живий, просто не може сказати, – щемливе інтерв'ю з мамою Грєнки у роковини загибелі

Він живий, просто не може сказати, – щемливе інтерв'ю з мамою Грєнки у роковини загибелі

За кухонним столом у будинку Маріанни Колос постійно є одне зайняте місце. На столі стоїть тарілка, виделка та бокал. На кріслі – костюм з надписом АЗОВ. Там "сидить" її син Назар Гринцевич з позивним Грєнка. Боєць "Азову" загинув 6 травня 2024 року, але "він живий, просто не може сказати".

Для її сина завжди буде місце у домі та серці. Змінити щось жінка вже не в змозі, сина не поверне навіть найсильніша материнська любов. Однак мету до кінця своїх днів вона вже визначила – син виборов їй це життя, вона не має права скласти руки. Маріанна нестиме пам'ять про Героя Грєнку, а після смерті це робитимуть її діти – з покоління у покоління.

У рамках проєкту "Життя після втрати" 24 Канал поспілкувався з мамою Назара Гринцевича. У перші роковини загибелі сина жінка пригадала найтепліші та найтрагічніші моменти.

"Мам, я азовець": як Назар став військовим

Назарію Гринцевичу було всього 11 років, коли розпочалась Революція Гідності. Тоді він був маленьким хлопчиком, який вже дуже багато розумів та кричав: "Слава Україні". Його мати зізнається, що тоді ще й сама не усвідомлювала, наскільки ці слова будуть важливі зараз.

Саме у цей період Назар захотів бути військовим – дитяча мрія впевнено росла разом з хлопцем, стаючи стійким чоловічим рішенням. Мамі він чітко сказав: "Хочеш чи ні, я буду військовим".

"Для мами військового – ця професія дуже щемлива, але я зрозуміла, що не можу йому перечити. Я повинна йти за ним. Материнські переконання не допоможуть, він вибрав Україну і це його шлях", – зазначила Маріанна Колос.

Назар не міг похвалитись великою фізичною підготовкою, він був звичайної статури. Однак стрижень та наполегливість взяли своє. Він впевнено займався спортом та вів здоровий спосіб життя, аби здійснити мрію всього свого життя – стати азовцем.

Він марив "Азовом", він знав про нього все. У нього Україна, "Азов" і мама були на одному штабелі. Такі люди народжуються раз на століття. І я не кажу це через те, що це моя дитина, ні. Вся Україна вже побачила, який мій син,
– запевнила мама Грєнки.

Після 11 класу Назарій вступив у Донецький національний університет на юридичний факультет. Попри те, що мав гарні успіхи й був старостою групи, не довчився навіть до грудня першого курсу. Він розповідав мамі "казки", що їде до Польщі на роботу, а насправді готувався до Курсу молодого бійця "Азову" (далі – КМБ). Маріанна Колос зауважила, що все відчувала, хоч і син не зізнавався.

Приховавши від батьків, 17-річний Назар поїхав у Маріуполь на КМБ.

"Там, де Назар не міг дотягнути фізично, робив це напором, стержнем та відважністю. Коли йому вже виповнилось 18 років, він пройшов КМБ і зателефонував на мій день народження – 6 червня. Він сказав: "Мам, я азовець. Побачиш, як ти будеш мною пишатись", – пригадала Маріанна.

Жінка в ту мить неймовірно раділа, хоч і син усе приховував від неї. Вона пишалась тим, що Назар здійснив мрію усього його життя. "Азов" став його другою сім'єю, без сумнівів.


Назар Гринцевич мріяв про вступ в "Азов" зі школи / Колаж 24 Каналу

"Він прощався зі мною тричі": оборона Маріуполя

Лише 24 лютого 2022 року Маріанна Колос насправді усвідомила, що життя сина під серйозною загрозою. Тоді він зателефонував і сказав: "Мам, ми вже з 20 лютого на позиціях. Війна".

Назар благав маму брати молодших дітей – його брата Нікіту та сестру Маліку – та їхати за кордон. Однак Маріанна не змогла. Вона залишилась сама з двома дітьми під російськими ракетами, адже чоловік також 26 лютого доєднався до війська.

Я скажу чесно, я за свого чоловіка не думала ні хвилини, я не могла. Я цілодобово думала тільки про Назара. Я знала, де він. Це було жахливо. Ми сідали в коло – я, Нікіта і Маліка – ми брались за руки і просто молились. Ми молилися цілий день,
– розповіла жінка.

Станом на 10 березня 2022 року – у день народження Назара – зв'язку з ним вже не було майже 2 тижні. Тоді Маріанна думала, що це кінець. Де тоді взялись сили на молодших 2 дітей – дивується зараз сама. Коли Назар все ж вийшов на зв'язок, то сказав: "Мамо, я не пам'ятаю, який сьогодні день". Його день народження пройшов у запеклих боях.

"За усі 86 днів оборони Маріуполя він прощався зі мною три рази. Він уже зневірився, що вони зможуть звідти вийти", – сказала мама Гринцевича.

Коли жінка взяла себе в руки, почала виходити на мітинги. Вона пригадує ніч Євробачення, коли гурт Kalush на весь світ сказав "Help Azovstal". Тоді Маріанна повірила, що їх врятують.

Жінка не знала абсолютно нічого про те, що відбувається з її сином протягом цих місяців у Маріуполі. Згодом у мережі з'явилось відео, на якому Назар сказав: "Любіть маму, їжте кашу і любіть Україну". Тоді вона думала, що її серце розірветься на шматки.

"Я народилась вдруге": про полон та повернення сина

Маріанна Колос все ж дочекалась повідомлення від сина, він написав: "Мамо, мене не буде довго на зв'язку. Чекай мене вдома".

З новин я побачила, як вони виходили у полон, сина на відео я не знайшла. Я сиділа на російських пабліках, шукала його кругом, але не знаходила,
– розповіла Маріанна.

Пізніше з'явилось відео Назара з полону, яке записали окупанти. На цьому відео він дав зрозуміти всім росіянам, хто такий український військовий. Він впевнено стояв на своїй позиції, що Донецька та Луганська області – це історично територія України. За камерою тоді стояли росіяни з автоматами, але Назар не побоявся.

"Так я зрозуміла, що він в полоні. Що було з сином після цього відео – я не буду зараз розповідати, адже у полоні зараз багато наших людей. А я чекаю з полону інших наших синів", – сказала жінка.

Маріанна була однією з перших матерів, які поїхали в Одесу. Вони стояли біля Одеської ОВА та вимагали зупинення зернової угоди. Головна умова була така: спочатку повернення наших полонених, а тоді – зерно світу.

"Я стояла на колінах і кричала: "Звільніть мою 19-річну дитину". Я постійно виходила за всіх полонених на мітинги. Я досі борюсь за полонених і боротимусь до кінця цієї нещасної війни", – запевнила мама Грєнки.

Назар повернувся з полону 21 вересня 2022 року. Маріанна тоді лише повернулась з роботи, як подзвонив незнайомий номер. Вона підняла слухавку і почула: "Мамо, я в Україні".

Я тоді народилась вдруге. Ці слова… Найкращі слова. І зараз, коли я переглядаю відео повернення з полону, де наші хлопці дзвонять своїм мамам, – більше нічого не треба. Це найкращі слова, які можуть бути,
– сказала жінка.

Після цього дзвінка Маріанна з чоловіком одразу поїхали у Чернігів, де перебував Назар.

"Я тихо плакала": єдина розмова про полон

Коли жінка побачила свою дитину після полону – вона жахнулась. Три місяці в оточенні на Азовсталі, звісно, дуже вплинули на стан хлопців, адже вони вже там не доїдали та були дуже виснажені. Однак полон "дотиснув" їх до жахливого стану.

"Худенький – це навіть не те слово. Я не можу підібрати слів, в якому він був стані. Мені страшно було побачити його очі. У свої 37 років я не бачила стільки болю в очах, як побачила тоді в очах свого 19-річного сина", – пригадала мама Грєнки.

Маріанна не знала, як поводитись біля сина, як з ним спілкуватись, аби не травмувати ще більше. Вона з чоловіком були дуже обережними. Вони не розпитували Назара взагалі нічого про полон, однак єдина розмова таки була. Назар сам заговорив.

Хлопців, яких повернули з полону, перевозили на реабілітацію у Київ. Рідні Назара випросили, аби він їхав в машині з мамою.

"Чоловік був за кермом, Назар поруч, а я – на задньому сидінні. Я тоді плакала тихо, я стримувалась. Він сам говорив, ми його не питали нічого. Те, що він розповів, – для мене це було… Я проклинаю тих орк*в. Я не знаю, яка мати їх народила. Я не знаю… Напевно, навіть Голлівуд таке не міг би зняти. Те, що роблять з нашими хлопцями у тих катівнях", – сказала Маріанна Колос.

"Любов його зцілила": повернення на фронт

Майже одразу після обміну Назар вже сказав рідним, що мусить повертатися на фронт, там його побратими.

Я благала його, я кричала, я просила. Нічого не допомогло і я зрозуміла, що я його буду лише більше вбивати цим. Якби я йшла проти нього, я була б ворогом,
– пояснила мама Назара.

Відновитись хлопцю допомогла його дівчина Анастасія. Маріанна впевнена: його зцілила її любов.

"Вона своєю дівочою любов'ю його зцілила. Вона багато доклалась, аби він якомога швидше відновився. Він був огорнутий любов'ю. Вона з ним була на реабілітації", – запевнила жінка.

Потім Назар Гринцевич з побратимами заснував підрозділ "Контакт 12" і став командиром взводу оптичних спостерігачів.

"Це остання його краплинка": про стосунки з дівчиною Назара

Маріанна досі спілкується з Анастасією. Вони листуються ледь не цілодобово, підтримуючи одна одну навіть вночі, коли емоції беруть гору.

"Ми з Настею одне ціле. Я плачу до 2 ночі – вона мене підтримує. Вона плаче – я її підтримую. У нас таке сімейне коло. Вона до нас приходить постійно, це остання краплинка мого Назара", – зауважила жінка.

Вона дуже хоче, аби Настя розквітла як дівчина, стала мамою. Маріанна готова носити її дітей на руках.

"Я їй це говорю і вірю, що вона буде щасливою. Так, Грєнка задав високу планку, адже він дуже гарний чоловік був би. Я бачила, як він ніжно до неї ставився. Але я їй бажаю на мільярд відсотків бути щасливою – заради свого сина і заради себе. Так має бути", – сказала вона.

"Мені не було весело": останній танець з сином

Назар, повернувшись з полону, власним коштом організував дні народження брату і сестрі – таким було його бажання. Своє 20-річчя святкувати відмовився, хоч і мама дуже цього хотіла. Для Назара тоді не могло бути жодного свята, адже його побратими на війні та в полоні. Позиція була чітка.

Однак вже через рік, на 21 день народження, бажання сина шокувало маму. Він приїхав додому за кілька днів до свята і сказав: "Мамо, я хочу День народження".

"Знаючи його, у мене все всередині перевернулось. Я відчула, чого він хоче цей день народження. Я щось відчувала", – запевнила Маріанна Колос.

Жінка буквально за кілька годин організувала свято, 10 березня вони зібрались з рідними у місцевому ресторані Вінниці. Там мама з сином і затанцювали свій останній танець.

Сказати, що я відчувала, що це вже все, – не знаю. Але мені не було весело в той день. Напевно, материнське серце щось відчувало. Я той танець ніколи не забуду. Не забуду те, що я йому говорила і що він говорив мені,
– розповіла Маріанна.

Досі жінка на могилі сина щоразу переглядає це відео. Вона дивиться його вже рік, вона знає кожну міміку та жест напам'ять.

Останній танець матері та сина: дивіться відео

22 квітня 2024 року загинули побратими Грєнки з К-12: Олег Кац Касабуцький та Денис Дредд Кучаковський. Назар приїхав з фронту на їхнє поховання, саме тоді мама бачила сина востаннє.

"Його дуже вразили ці 2 загибелі. Я тоді мала з ним дуже коротку розмову. Я побачила, який він розгублений і як йому болить за хлопців. Я його посадила на кухні, почала з ним розмовляти, але він мене не чув, бо його внутрішній біль все глушив. Він не міг це приховати. Я побачила, як йому болить. Я його таким ніколи не бачила, це був інший Назар", – пригадала Маріанна.

День загибелі Грєнки

Напередодні загибелі сина Маріанна Колос щось відчувала, але сама цього не усвідомлювала. Вона не могла зрозуміти, що з нею відбувається. Вже наступного дня, 6 травня 2024 року, жінка не змогла встати з ліжка, тому на роботу просто не вийшла. Таке відбулось вперше за довгий період часу.

"Мене нічого не боліло, у мене не було поважної причини, щоб не піти на роботу, але я просто не могла встати з ліжка. Весь день я з ліжка не вставала. Я не знала, що мої діти там їли. Я не могла, зі мною щось творилось", – пояснила вона.

Мама написала Назару о 10 ранку, він відписав, що з ним все добре. Це було останнє повідомлення від Грєнки. Потім мама написала йому о 12:00, потім о 15:00, о 17:00… Відповіді вже не було.


Останні повідомлення сину / Скриншот Маріанни Колос

Жінка тішила себе думкою, що він просто зайнятий. Вона знала: Назар вийде на зв'язок, коли матиме можливість. Так же завжди було.

"Потім я писала йому щогодини. Писала, писала… Нічого не відповів. Я написала Насті: "Насть, він тобі писав?". Вона написала: "Ні, не писав". Вона ніколи мені так не відповідала. Ніколи. Вона вже знала. Вона дала мені одну ніч ще пожити. Саме Настя", – пригадала жінка зі сльозами.

Маріанна дізналась про загибель сина наступного дня, 7 травня в обід.

Подзвонили, що їде все командування у Вінницю. Я вже кричала, я вже усе зрозуміла,
– сказала жінка.

Їй привезли годинник сина, він досі працює, Маріанна його заряджає. Привезли також хрестик – все, що було на ньому. Тепер це для неї найцінніші речі на світі.

"Я не знаю, коли молодшим дітям стане легше"

Загибель Назара є жахливою втратою не лише для матері, але й для її молодших дітей. 15-річний Нікіта та 9-річна Маліка досі не можуть змиритись з тим, що старшого брата вже немає.

У них був особливий зв'язок. Маріанна згадує день, коли вона прийшла з пологового додому, народивши Маліку.

"12-річний Назар підходить до мене і каже: "Можна я її понюхаю?". Він підходить, відкриває її і каже: "Як вона пахне…". Яка це любов була", – зазначила жінка.

Назар міг все: і підгузок змінити, і розігріти їжу та нагодувати молодших. Він був правою рукою своєї матері, яка постійно працювала.


Маліка з братом до загибелі та зараз / Фото з сімейного архіву

Загиблий боєць Азову Хетшот, який заповів лежати біля Грєнки, першим витягував Нікіту зі стану втрати.

У нього була відпустка, він приїхав у Вінницю і він Нікіту просто витягував. Тепер я маю 2 сини на кладовищі поруч,
– запевнила Маріанна.

Побратими й досі постійно Нікіту підтримують, вони його "витягують" досі. Вдома на екрані телевізора постійно звучать усі інтерв'ю Назара. Діти шукають у мережі нові відео з ним, які з'являються у пабліках. Діти люблять його понад усе.

"Маліка підтримувала мене, коли Назар був у полоні. Вона казала: "Мамочка, він виживе, от побачиш". Зараз вона підтримує мене, а я її – і так по колу. Я не знаю, коли моїм дітям стане легше", – підсумувала жінка.

Чому поголила голову після поховання

Через кілька тижнів після поховання сина жінка поголила свою голову. Такий крок став протестом, аби місцева влада нарешті звернула на неї увагу.

Після поховання Маріанна лежала на могилі своєї дитини зранку до ночі щодня. Вона не могла звідти піти й зовсім не звертала уваги на те, у якому стані кладовище. Пізніше вона почала помічати сміття позаду могили, переповнені контейнери, бур'яни, болото, зламаний паркан та багато іншого жахіття. Вона почала бити на сполох, своїми руками наводила порядок та закликала владу звернути на це увагу. Однак у відповідь була тиша.

Кладовище – це для людей, а для мене це домівка мого сина. Я почала звертатись до влади, але мене не чули. Тоді я зробила жахливий крок, поголила своє волосся,
– пояснила Маріанна.

Цей крок вона називає жахливим, адже Назар обожнював її волосся. Він завжди пишався, що його мама молода, доглянута. Одного разу Грєнка сказав мамі: "Що б не сталось, ти маєш бути такою, як я тебе знаю".

Після втрати

Зараз Маріанну надихають жити далі побратими сина, вони спілкуються. Вона тепер молиться за них, чекає вдома.

"Я виходжу у свій садок, дивлюсь на квіточку – бачу там його. Лелека прилетів – це він, для мене це неймовірно. Якщо кожна людина візьме Грєнку у своє серце – це для мене буде честь і повага", – сказала Маріанна.

Свою місію вона зрозуміла – жінка до кінця своїх днів нестиме гідну пам'ять про сина. Після її смерті це робитимуть молодші діти – Нікіта і Маліка. Маріанна вже говорила з ними на цю тему.

Ім'я Грєнки має передаватись із покоління у покоління – це буде найбільшою нагородою для його матері.

"Зараз те, що додає мені сил, – миття могил, чесно скажу. Чужим і своїм. Кожен Герой заслуговує на це", – зізналась Маріанна.

Батькам, які втратили своїх дітей

Маріанна Колос, мама Грєнки: "Я познайомилась з батьками, які втратили дітей. На жаль, знайомлюсь далі. Ми мусимо горювати, плакати, кричати, ридати. Попри це, ми мусимо нести пам'ять. Ще не час скласти руки, поховати і забути. Так не має бути.

Вони нам вибороли це життя, тому в жодному разі не можна нам "не хотіти жити". Так, і в мене такі думки були, я визнаю. Але ми не можемо зрадити своїх синів. Це наша земля, це наші герої і ми мусимо жити заради них, заради себе і заради України".

Джерело матеріала
loader