Пам’яті сапера Руслана Матющенка

Повертався на фронт після трьох контузій і розмінував десятки гектарів землі, рятуючи цивільних і побратимів 

Руслан Матющенко був одним із тих, хто, не маючи жодного військового досвіду, в перші дні повномасштабного вторгнення РФ став на захист країни у складі територіальної оборони.

Він народився в родині колгоспників на Хмельниччині, у мальовничому Новому Селі (нині Ярмолинецької громади). Був наймолодшим у сім’ї, мав двох старших сестер. Ріс серйозним і відповідальним, завжди допомагав батькам, дбав про порядок і господарство, не цурався ніякої роботи.  

Згодом родина переїхала на Дніпропетровщину, а після закінчення школи Руслан повернувся в рідні краї, де здобув фах тракториста. Спочатку працював у селі, а згодом — на гранітному кар’єрі на Дніпропетровщині. 

Від першого шлюбу чоловік мав доньку та сина, яких щиро любив і прагнув бути для них прикладом. Але своє справжнє кохання Руслан зустрів у 2013 році, коли доля привела його на Вінниччину, в село Міжлісся. 

Разом із дружиною Наталею вони збудували теплий, затишний дім. Чоловік працював на будівництві, піклувався про родину і жив звичайним мирним життям. Аж до 24 лютого 2022 року. 

Руслан через стан здоров’я не служив в армії, але у перші дні повномасштабної війни приєднався до місцевої територіальної оборони. А вже у травні 2022 року — до лав Збройних сил України. Він пройшов фахову підготовку в Кам’янці-Подільському, здобувши військовий фах сапера, його направили на службу до інженерно-саперного підрозділу 124-ї окремої бригади 192-го батальйону. 

Солдат Руслан Матющенко воював на передовій у найгарячіших точках - на Харківщині, Донеччині та Херсонщині. Він був справжнім професіоналом: розмінував десятки гектарів землі, рятуючи життя цивільних та побратимів, брав участь у надскладних бойових виходах на лівий берег Дніпра.

Побратими «Бороди» розповідають, що його бойовий шлях був дуже важким. У березні 2023 року він отримав важку контузію, лікувався у шпиталі в Одесі. Влітку того ж року —  знову контузія і опіки від фосфорних бомб. У січні 2024 року Руслана контузило втретє і лікуватися та реабілітуватися чоловікові довелося вже довго. Та попри поганий стан здоров’я, він не зміг залишатися вдома, і в середині квітня повернувся до бойового підрозділу. 

Товариші по зброї згадують, що Руслан завжди зголошувався першим виконувати найнебезпечніші завдання. Прикривав побратимів, навчав молодших, підтримував їх морально. Кажуть, що він був справжнім воїном, не лише за фахом, вірним присязі, чесним і справедливим.  

27 квітня 2024 року солдат, сапер інженерно-саперного взводу в/ч А7358 Руслан Матющенко загинув на бойовій позиції в Херсонській області. Він назавжди залишився 44-річним… 

«Наш Русік! Мій молодший братику, наша опора і захист, тебе забрала проклята війна! - писала у соцмережі його старша сестра Аліна. -  В дитинстві нашого Руслана любили всі, він був дуже гарною дитиною, підрісши, став маминим незамінним помічником. Завжди дуже спішив жити, ніби відчував, що життя буде коротким. З перших хвилин повномасштабного вторгнення я не мала сумнівів, що мій сміливий, правдолюбний братик стане на захист Батьківщини! Русік, ти любив Україну так, як і свою родину, буду вдячна тобі до кінця моїх днів, дякую, братику, що ти був у моєму житті!» 

Аліна пригадує, що Руслан любив рибалку, господарство, мріяв про старість у колі родини: дружини, дітей, онуків. Особливе місце в його серці займала мама. Руслан завжди піклувався про неї, щодня телефонував, цікавився її самопочуттям. Родина була для нього святинею.  

«Я дякую Богу, що Руслан зустрівся у моєму житті. Я відчула себе жінкою, коханою, беззахисною. Він завжди оберігав мене і дітей. І він залишиться назавжди у моєму серці», - каже вдова Наталя.  

За мужність і звитягу Руслан Матющенко був нагороджений медаллю «За визволення Херсона» та орденом «За вірність народу України».  

Слава і шана Герою!

Фото з сімейного архіву